— У такому разі, сер, ви згодні укласти зі мною новий контракт на суму утричі більшу?

Френк ствердію кивнув.

— Тоді хвилиночку, сер, я зараз. Я тільки збігаю в каюту візьму папір, аби ми змогли скласти документ.

— О Боже! — застогнав Френк. — Та рушай хоч з місця. Адже ми можемо скласти цей папір і на ходу, не обов’язково під час стоянки. Дивися! Вони стріляють!

Капітан-метис, почувши залп, оглянув розгорнуті вітрила і знайшов дірку від кулі в одному з них.

— Добре, сер, — погодився він. — Ви джентльмен і людина честі. Я вірю вам на слово і сподіваюся, що ви підпишете документ за першої ж нагоди… Гей ви, негри! До штурвала! Хутко! Хутчій, чорні дияволи, послабити грот! А ти, Персівалю, допоможи он там!

Команда миттю підкорилася. Персіваль, завжди усміхнений негр із Кінгстона, а також другий, котрого звали Хуагюм (світло-жовтий колір шкіри і ніжні й топкі, як у дівчини, пальці свідчили про те, що він метис — напівіспанець, папівіндіанець), метнулися послабляти вітрила.

— Дай цьому чорнопикому в зуби, якщо він і далі сперечатиметься, — буркнув Генрі до Френка. — Або доручи це мені, я враз із ним порахуюся.

Але Френк похитав головою.

— Він гарний хлопець, тільки він з ямайських негрів, а ти знаєш, які вони. До того ж у ньому є й індіанська кров. Тож ліпше з ним ладити. Нічого поганого він на думці не має — просто хоче здерти з нас якомога більше: адже він ризикує своєю шхуною, її можуть конфіскувати. Окрім того, у нього манія vo cabularitis^[18]: він просто лусне, якщо йому не дати побазікати.

До них підійшов Енріко Солано: ніздрі його роздувалися, а пальці нетерпляче тарабанили по рушниці, тим часом як очі раз у раз зверталися до берега, звідки велася безладна стрілянина.

— Я винен перед вами, сеньйоре Морган, — сказав він. до Генрі. — Мене так вразила смерть улюбленого брата Альфаро, що, зізнаюся, від першої миті звинувачував вас у його вбивстві. — Очі старого Енріко спалахнули нищівним гнівом. — Це був справжніq злочин, скоєний якимось боягузом, котрий ударив ножем у спину під покровом ночі. І як це я відразу не зміркував! Але я був невимовно пригнічений, а всі докази свідчили проти вас. Я навіть забув, що моя люба і єдина донька заручена з вами; не подумав, що людина таких моральних якостей — пряма, відважна, мужня — не здатна завдати удару в спину. Я шкодую про свою помилку. Прошу вибачити мені. І я радий знову прийняти вас у нашу родину як майбутнього чоловіка моєї Леонсії.

Доки Генрі Моргана так щиро приймали назад у лоно родини Солано, Леонсія з роздратуванням думала: навіщо її батькові потрібно дотримуватися цього дурного латиноамериканського звичаю і говорити так пишномовно, коли досить було б однієї фрази, міцного рукостискання і відвертого погляду один одному в очі! Якби на місці її батька були Генрі чи Френк, вони, безсумнівно, так і зробили б. Ну чому, чому всі її іспанські родичі люблять висловлюватися так кучеряво й багатослівно, зовсім як цей ямайський негр!

Френк тим часом силкувався робити вигляд, що це нітрохи його не цікавить; проте він усе ж спостеріг, що матрос на ім’я Хуан шепочеться про щось з рештою команди, багатозначно знизує плечима і завзято жестикулює.

— А от тепер ми проґавили обох цих свиней-грінго! — болісно вигукнув Альварес Торес, побачивши, що “Анжеліка” під надутими свіжим вітром вітрилами швидко віддалялася, і кулі з берега вже не могли її дістати.

— Я б, здається, пожертвував собору на три дзвони, — заявив Мар’яно Веркара-і-Іхос, — аби побачити їх за сто ярдів до моєї рушниці ближче. Коли б моя воля, я б так швидко відправив усіх грінго на той світ, що дияволу в пеклі довелося б вивчати англійську мову!

Альварес Торес з досади і невимовного гніву кілька разів ударив кулаком по луці сідла.

— Королева моїх мрій! — ледве не ридаючи, вигукнув він. — Вона поїхала, зникла разом з обома Морганами. Я сам бачив, як вона сходила на шхуну. Що ж я тепер скажу Рігану в Нью-Йорку? Адже якщо шхуна вибереться з лагуни Чирикви, вона може прямим ходом піти в Нью-Йорк. І тоді виявиться, що ця свиня Френк не був відсутнім і місяця, і сеньйор Ріган не захоче нічого нам платити.

— Вони не вийдуть з лагуни Чирикви, — похмуро заявив начальник поліції. — Що я — тупа тварюка, чи що? Ні, я людина. І я знаю, що вони не вийдуть звідси. Хіба я не заприсягся мстити їм? Захід такий, що до ночі вітер, звичайно, вщухне. Погляньте на небо. Бачите ці перисті хмарини? Якщо вітер і зніметься, то невеликий, і напевно з північного сходу. Отже, він їх пожене прямо в Чорерську протоку. А вони ніколи не насміляться ввійти в неї. Цей чорнопикий капітан знає лагуну як свої п’ять пальців. Він спробує зробити гак і обійти Бокас-дель-Торо або проскочити через протоку Картахо. Але в цьому разі ми перехитруємо його. Я теж дещо метикую. Та ще й як метикую! Слухайте. Нам випадає довгий шлях верхи. Ми поїдемо берегом до Лас-Пальмаса. А там зараз капітан Росаро зі своєю “Долорес”.

— Це такий паршивенький старий буксир, який повзе, що його й на весловім човні обженеш? — запитав Торес.

— Але ж уночі вітру не буде, та й райком теж. І ми на цьому буксирі захопимо “Анжеліку”, — заспокоїв його начальник поліції. — Уперед, друзі! Помчали! Капітан Росаро — мій приятель. Він зробить нам будь-яку послугу.

На світанку змучені люди на загнаних конях минули занедбане сільце Лас-Пальмас і під’їхали до занехаяного причалу, біля якого стояв зовсім запущений на вигляд, облізлий буксир, котрий видався їм, проте, найкращим у світі. З труби валив дим — ознака того, що буксир під парами; побачивши це, начальник поліції, незважаючи на втому, вельми зрадів.

— Доброго ранку, сеньйоре капітан Росаро! Радий вас бачити! — привітав він іспанця-шкіпера, старого морського вовка, який, напівлежачи на прядив’яній бухті, сьорбав чорну каву з кухля, цокаючи по ньому зубами.

— Нічого сказати, добрий ранок, коли ця проклята лихоманка всю душу з мене витрясла, — пробурчав капітан Росаро; руки його і все тіло так тремтіли, що гаряча рідина вихлюпувалася з кухля на підборіддя й сивоволосі розхристані груди. — Та візьми ти це, чортова тварино! — крикнув він, жбурнувши кухля разом з його вмістом у хлопчика-метиса, очевидно, його слугу, який не міг стримати сміху.

— Сонце зійде, лихоманка вгамується і щезне, — поштиво сказав начальник поліції, роблячи вигляд, що не помічає поганого настрою капітана. — Ваші справи тут закінчені, ви прямуєте до Бокас-дель-Торо, і ми поїдемо з вами всією компанією, — нам випадає цікава пригода. Ми захопимо шхуну “Анжеліка”, що через штиль не могла уночі вибратися з лагуни, я заарештую безліч людей, і вся Панама заговорить про вашу хоробрість і спритність, капітане, і ви думати забудете про те, що у вас колись була лихоманка.

— Скільки? — навпростець запитав капітан Росаро.

— Скільки? — здивовано повторив начальник поліції. — Це ж державна справа, друже! і ви все одно йдете до Бокас-дель-Торо. Вам це не коштуватиме зайвої лопати вугілля!

— Muchacho!^[19] Ще кави! — гаркнув шкіпер на хлопчика.

Під час паузи, що настала, Торес, начальник поліції і всі їхні натомлеиі супутники з жадібністю дивилися на гарячий напій, принесений хлопчиком. Капітан Росаро клацав по кухлю зубами, паче кастаньєтами, але усе ж зумів ковтнути кави, не розхлюпавши її, хоча й обпікся при цьому.

Якийсь швед із відсутнім поглядом, у брудному комбінезоні і засмальцьованому кашкеті, на якому значилося “Механік”, виліз із люка, запалив люльку і, присівши на борт, глибоко замислився.

— То скільки ж? — знову запитав капітан Росаро.

— Ліпше відчалюймо, дорогий друже, — сказав начальник поліції. — А потім, коли лихоманка вас облишить, ми обговоримо все: адже ми розумні істоти, а не якась худоба.