Тут вони побачили прохід завширшки футів у дванадцять — п’ятнадцять; про його висоту сказати щось було складно. Усі троє пройшли, як здалося Генрі, кроків сорок. Коридор різко звузився, повернув під прямим кутом праворуч, потім під прямим кутом — ліворуч, і вони увійшли до другої просторої печери.

Таємниче денне світло, проходячи звідкись зверху, як і раніше освітлювало їм дорогу. Раптом Френк різко зупинився, і Леонсія з Генрі навіть наткнулися на нього. Вони встали в ряд — Леонсія посередині — і побачили перед собою довгу шеренгу людей, що давно вмерли, але не перетворилися на порох.

— Індіанці майя, очевидно, як і єгиптяни, знали секрет бальзамування і збереження мумій, — сказав Генрі, несвідомо знижуючи голос до шепоту перед шеренгою непохованих мерців, що стояли випроставшись, ніби живі люди.

Усі були одягнені, як європейці, і обличчя їх мали європейські риси. На них був одяг конкістадорів і англійських піратів, тепер уже майже зотлілий. Двоє стояли в іржавих лицарських обладунках з піднятими забралами. У декого були пристебнуті до поясів мечі й кинджали, а інші тримали їх у висохлих руках, і в усіх за поясами стирчали великі стародавні пістолі.

— Старий майя мав рацію, — прошепотів Френк. — Усі, хто намагався проникнути в схованку, прикрасили її своїми останками і стоять тепер тут як пересторога тим, кому заманеться сюди прийти. Поглянь-но! Це справжній іспанець?! Напевно, бринькав на гітарі так само, як його батько і дід.

— А ось цей — типовий девонширець, — теж пошепки сказав Генрі. — Ставлю дірявого десятицентовика проти стародавнього мідяка, що він був браконьєром, що підстрелив оленя в заповідному лісі і втік від королівського гніву на першому ж кораблі в іспанську колонію!

— Бр-р-р-р!.. — Леонсія здригнулася і пригорнулася до Френка й Генрі. — Від цих святинь віє смертю і бісівщиною. Класична помста! Ті, хто збирався пограбувати скарбницю, приречені тепер вічно стояти на сторожі й охороняти її своїми нетлінними трупами. Далі йти нікому не хотілося. Ці постаті небіжчиків у стародавніх костюмах ніби загіпнотизували усіх.

— Погляньте, у яке дике, страшне місце завела людей гонитва за багатством з перших же днів завоювання Америки! — зауважив Генрі, впадаючи в мелодраматичний тон. — І хоч вони не змогли забрати скарб, чуття безпомилково привело їх до самого порога. Знімаю перед вами капелюха, пірати і конкістадори! Вітаю вас, сміливі бродяги й розбійники! Ви мали тонкий нюх на золото і були достатньо хоробрі, аби битися за нього!

— Ху! — вимовив Френк, ведучи за собою Генрі й Леонсію повз давніх шукачів пригод. — Старий сер Генрі теж мав би бути десь тут, і навіть на чолі шеренги.

Вони пройшли кроків тридцять — тут коридор робив ще один поворот. Наприкінці подвійного ряду мумій Генрі раптом зупинив своїх супутників і, показуючи на одну з них, вигукнув:

— Не знаю, як щодо сера Генрі, але Альварес Торес перед вами!

Справді, мумія з вузьким темним обличчям під іспанським шоломом, у напівзотлілому середньовічному іспанському вбранні і з великим іспанським мечем у коричневій висохлій руці була разюче схожа на Альвареса Тореса, який мав таке ж вузьке й темне обличчя. Леонсія навіть ойкнула, відсахнулася і перехрестилася.

Френк доручив її Генрі, сам же підійшов до мерця, обмацав його щоки, чоло і губи і заспокійливо розсміявся:

— Хотів би я, щоб Альварес Торес виявився на місці цього лицаря. Але, знаєте, у мене немає ні найменшого сумніву в тім, що він був предком Тореса, перш ніж зайняв місце тут, у почесній варті біля скарбів майя.

Леонсія, уся тремтячи, пройшла повз страшну мумію. У вузькому проході стало зовсім темно, і Генрі, що йшов попереду, увесь час черкав сірники.

— Ого! — раптом вигукнув він, після того як вони пройшли кроків двісті. — Погляньте-но на цю роботу! Чудово обтесаний камінь!

Тут звідкись зверху в прохід падало тьмяне світло, що давало змогу бачити все і без сірників. Перед мандрівниками була ніша, з якої наполовину стирчав камінь, що відповідав за розміром ширині проходу. Очевидно, його помістили тут, щоб закривати прохід. Камінь був бездоганно обтесаний, грані його і кути точно збігалися з отвором у стіні.

— Б’юся об заклад, що саме тут загинув батько старого майя! — вигукнув Френк. — він знав секрет механізму, що повертає камінь, і, як бачите, камінь наполовину зсунуто…

— Дідько б узяв! — лайнувся Генрі, перебиваючи його і показуючи на землю, де лежали людські кістки. — Ось що від нього залишилося! Він помер значно пізніше тих, інакше його б теж перетворили на мумію. Цілком імовірно, він був останнім, хто приходив сюди до нас.

— Старий жрець розповідав, що його батько повів сюди людей з tierra caliente, — нагадала Леонсія.

— І ще він сказав, — докинув Френк, — що жоден з них не повернувся.

Генрі помітив череп і підняв його; раптом він скрикнув і черкнув сірника. Тепер і його супутники побачили знахідку. Череп був не тільки розбитий ударом меча чи мачете — на потилиці виднілася дірочка, котра свідчила про те, що він був пробитий кулею. Генрі трусонув череп — щось застукотіло усередині; трусонув його знову — і з черепа випала сплющена куля. Френк уважно оглянув її.

— Із сідельного пістолета, — сказав він. — Порох був, очевидно, поганий або підмочений: стріляли напевно впритул — тут і не можна інакше, — і все ж куля не пройшла наскрізь. А череп цей, безперечно, належав індіанцю.

Ще один поворот праворуч — і вони ввійшли в невелику, добре освітлену печеру. З отвору, розташованого досить високо і заґратованого подовжніми кам’яними брусами з фут завтовшки і майже такої ж ширини, у печеру проникало тьмяне денне світло. Уся підлога була засіяна білими людськими кістками. Судячи з черепів, це були європейці. Поміж них валялися рушниці, пістолі, ножі, а подекуди й мачете.

— Вони майже дісталися до схованки, — зауважив Френк, — а тут, очевидно, побилися, ділячи шкуру ще не вбитого ведмедя. Шкода, що з нами немає старого індіанця і він не може побачити, що сталося з його батьком.

— А раптом хтось залишився живим і втік зі скарбом? — висловив припущення Генрі. Але, оглянувши печеру, сам же і відповів: — Хоча ні, не може бути. Ви тільки погляньте на ці коштовні камені в очах ідола! Адже це рубіни, коли я хоч трохи на цьому розуміюся.

Френк і Леонсія простежили за його поглядом і побачили величезну кам’яну статую жінки, яка з розкритим ротом сиділа, підібгавши ноги, і дивилася на них червоними очима. Рот у неї був надміру великий, через що все обличчя здавалося потворним. Поруч із нею височів ще потворніший і огидніший ідол-чоловік, виліплений, щоправда, в дещо героїчному стилі. Одне вухо ідола було звичайного розміру, а друге — таке ж потворне, як рот богині.

— Ця красуня, вочевидь, і є сама Чіа, — посміхнувся Генрі. — А хто ж її капловухий кавалер із зеленими очима?

— Їй-право, не знаю! — розреготався Френк. — Але знаю, що замість очей у капловухого джентльмена найбільші смарагди, які я будь-коли бачив наяву чи уві сні. Кожний з них такий великий, що тут не каратами пахне. Якщо це не склянки, то такі камені можна побачити хіба що в коропах царів.

— Але два смарагди і два рубіни, нехай навіть найбільші, — це, звичайно, не всі скарби майя, — зауважив Генрі. — Ми переступили поріг скарбниці, тільки в нас немає ключа до її скриньок…

— А ось старий майя, що залишився на співучих пісках, напевно, знайшов би його на вузликах того священного грона, — сказала Леонсія. — Тут, окрім цих двох ідолів і кісток на землі, нічого немає.

З цими словами вона підійшла до статуї чоловіка і взялася розглядати його величезне вухо.

— Не знаю, як щодо ключа, — мовила вона, — але замкова щілина тут є… — І вона показала на отвір пальцем.

І справді, на тім місці, де звичайно буває вушна раковина, вухо складалося із суцільного каменю, у ньому був лише маленький отвір, який нагадував замкову щілину. Марно Леонсія, Френк і Генрі ходили по печері, вистукуючи її стіни й діл, у пошуках майстерно прихованих проходів або замаскованих шляхів до сховища.