— Якщо ти зараз же не прийдеш обідати і я змушена буду покликати тебе ще раз, можеш не повертатися додому.

А оскільки я таки не відразу прийшов, вона сказала, коли я піднявся додому:

— Зараз можеш пакувати наплічник і йти, куди хочеш, живи, як знаєш.

При цьому вона потягнула мене за шкірку до кімнати, взяла мій маленький наплічник і запхнула до нього светр і куртку. Я запитав: але куди мені йти, я ж іще дитина.

Багато хто думає, що пакування валізи — справа досвіду, і це вміння приходить само по собі, як уміння співати чи молитися. У мене не було ні досвіду, ні валізи. Коли мого батька забрали на фронт, до румунських солдат, не було що пакувати. Солдат автоматично отримує все необхідне разом із уніформою. Але ми не знали, що маємо пакувати для далеких мандрівок у холодні краї. Нам бракувало того, що треба, доводилося імпровізувати. У таких випадках необхідним стає непотрібне. А необхідне перетворюється на таке, як треба, просто тому, що воно у тебе є.

Мама принесла з вітальні грамофон і поставила його на кухонний стіл. А я викруткою перетворив футляр грамофона на валізу. Насамперед я відкрутив трубу і тарілку. Потім закрив дірку від ручки корком. Внутрішня оббивка залишилася на місці, рудаво-червоний оксамит. Трикутну табличку із зображенням пса перед лійкою з написом HIS MASTERS VOICE я також залишив. На дно валізи поклав чотири книжки: «Фауста» у лляній обкладинці, «Так сказав Заратустра», тоненьку книжечку Вайнгебера і вибрану лірику останніх восьми століть. Ніяких романів, бо їх читаєш один раз і потім ніколи більше до цього не повертаєшся. На книги я поклав несесер. У ньому були: флакон туалетної води, флакон води для гоління TARR, мило для гоління, бритва, помазок, кровоспинний галун, туалетне мило, манікюрні ножички. Біля несесера опинилися: пара вовняних шкарпеток (брунатного кольору і вже заштопаних), пара підколінок, одна фланелева сорочка у червоно-чорну клітинку, дві пари підштаників. На самій горі — шовковий шалик, щоб не пом'явся. Він був винно-червоного кольору, у клітинку із переплетених блискучих і матових волокон. Усе це наповнило валізу вщерть.

Ще був клунок із наступним вмістом: одне диванне покривало (вовняне, у клітинку світло-синього і кольору беж, воно було велетенське, але зовсім не гріло). У покривало були загорнуті: пороховик (кольору перцю і солі, вже дуже поношений) і пара шкіряних гамаш (старезних, ще з часів Першої світової, кольору жовтого гарбуза, з ремінцями).

Провіант: одна м'ясна консерва марки «Скандіа», 4 канапки, кілька штук недоїденого різдвяного печива, одна польова фляга з водою і горнятко.

Потім моя бабця поставила валізу з-під грамофона, клунок і запас провіанту біля дверей. Двоє поліцейських обіцяли прийти за мною опівночі. Спаковані речі чекали біля дверей.

А я вбирався: довгі підштаники, фланелева сорочка (зелено-тілесного кольору, в клітинку), галіфе (як я вже казав, сірі, успадковані від дядька Едвіна), безрукавка з тканини з доплетеними вовняними рукавами, вовняні шкарпетки і черевики. Зелені рукавиці від тітки Фінні лежали на столі. Я зашнуровував свої черевики, і при цьому мені пригадався епізод, який трапився багато років тому під час літніх канікул у горах на Венчі. Моя мати була вбрана тоді у матроський костюм, який пошила собі сама. Під час прогулянки вона раптом впала у високу траву і прикинулася мертвою. Мені було вісім. Пригадую цей жах, коли небо впало у траву. Я заплющив очі, щоб не бачити, як ця трава проковтне мене. Мати звелася на ноги, схопила мене за плечі, струсила і сказала: ти мене любиш, я ще жива.

Черевики були зашнуровані. Я сів на стіл і чекав півночі. І північ настала, але патруль запізнився. Минуло три години, це неможливо було витримати. І тоді вони прийшли. Мати подала мені плащ із оксамитовими зав'язками. Я пірнув усередину. Вона плакала. Я вбрав зелені рукавиці. У дерев'яному коридорі, там, де газовий лічильник, бабуся сказала: Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ.

Я запам'ятав це речення не спеціально. Я мимоволі взяв його з собою в табір. Я не міг припустити, що воно супроводжуватиме мене. Але таке речення завжди самостійне. Воно працювало в мені більше, ніж усі книжки, які я взяв із собою. Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ об'єдналося з лопатою-серцем і протидіяло янголу смерті. І тепер я можу це сказати, бо я повернувся: таке речення тримає тебе при житті.

Коли патруль забрав мене, була третя година ночі 15 січня 1945-го. Мороз брався за роботу, було мінус п'ятнадцять. Ми їхали порожнім містом у закритій вантажівці до павільйону для проведення урочистостей. Колись це був святковий павільйон Саксонії, а тепер тут влаштували збірний пункт. У павільйоні товклося близько трьохсот людей. На підлозі лежали матраси і мішки з соломою. Усю ніч приїздили машини, зокрема і з довколишніх сіл, вони вивантажували нових людей. До ранку нас було вже близько п'ятисот. Підрахунки не мали тієї ночі жодного сенсу, надто легко було заплутатися. У павільйоні всю ніч горіло світло. Люди блукали поміж матрасами, шукали знайомих. Розповідали, що на вокзалі зібрали столярів і вони тешуть нари зі свіжозрубаного дерева, ці нари встановлюють у вагони для перевезення худоби. Інші робітники монтують у вагони пічки-буржуйки, а паралельно у днищах вагонів вирізають дірки для туалетів. Усі тихо і багато розмовляли, широко розплющивши очі, тихо і багато плакали, напівзаплющивши очі. Повітря пахло старою вовною, спітнілим страхом і жирним смаженим м'ясом, ванільною випічкою і горілкою. Одна жінка зняла хустину. Вона точно була з села, її коса двічі обмотувала потилицю і була пришпилена до середини голови напівкруглим кістяним гребенем. Зубці гребеня зникали у волоссі, з-за їхнього заокругленого краю визирали тільки два кутики, ніби кінчики крихітних вух. З вухами і товстою косою голова ззаду була схожа на кішку, що сидить. Я сидів, ніби глядач, поміж ногами, які стовбичили довкола мене, і пакунками пожитків. На кілька хвилин мене зморив сон, і мені наснилося:

Ми з моєю мамою стоїмо на цвинтарі біля свіжої могили. А з самої середини могили раптом виростає рослина з хутряними листками, заввишки майже така, як я. На її стеблі фруктова капсула зі шкіряною ручкою, невеличка валіза. Капсула відкрита на ширину одного пальця, зсередини вимощена рудаво-червоним оксамитом кольору хутра червоної лисиці. Ми не знаємо, хто помер. Мама каже:

— Витягни крейду з кишені пальта.

— Але у мене немає ніякої крейди, — відповідаю я.

Але коли я запихаю руку в кишеню, то знаходжу там шматочок кравецької крейди. Мама каже:

— Нам треба написати на цій валізі якесь коротке ім'я. Давай напишемо РУТ. Ми не знаємо нікого з таким іменем.

Я пишу РУТ.

Уві сні мені було ясно, що я помер, але я ще не хотів казати цього своїй мамі. Я різко прокинувся від того, що якийсь старший чоловік із парасолею сів на солом'яний мішок біля мене і прошепотів зовсім близько від мого вуха:

— Хотів прийти мій шваґро, але павільйон охороняють з усіх боків. Вони його не пустять. Бо ж ми все ще у місті, а ні він не може потрапити сюди, ні я додому.

На кожному срібному ґудзику його маринарки кудись летів птах, дика качка або альбатрос. А хрест на його погонах виявився якорем, коли я нахилився і побачив малюнок зблизька. Парасоля стояла між нами ніби ціпок. Я запитав:

— Ви візьмете його з собою?

— Там більше снігу, ніж тут, — відповів він.

Нам ніхто не сказав, коли і як ми мусимо вирушати з павільйона до вокзалу. Точніше, коли нам буде дозволено вирушити, бо я вже хотів нарешті геть звідси, навіть якщо їхати доведеться до росіян, у вагоні для худоби, з футляром із-під грамофона в руках і оксамитовими зав'язками на шиї. Я вже не пригадую, як ми потрапили на вокзал. Вагони для худоби були високими. Процедуру посадки до вагонів я теж забув, бо ми провели у цьому вагоні стільки днів і ночей, що здавалося, ніби ми завжди жили у ньому. Я також не пригадую, як довго ми їхали. Мені здавалося, що довга подорож означає далеку відстань. А поки ми в дорозі, з нами нічого не трапиться. Поки ми їдемо, все буде гаразд.