Але вони ніколи не були схожими на праски: ні мертвими, ні живими. Мені було дивно, що він узагалі думав про щось таке, я сам давно забув це слово.

Бували дні, коли ховрахи відчували замало страху перед колесами. Можливо, у такі дні вітер видавав звуки, схожі на автомобільні, і збивав їхні інстинкти з пантелику. Коли на них наїздили колеса, вони намагалися втекти, але зовсім не від своєї смерті. Я переконаний, що Кобелян ще ніколи не завдавав собі клопоту оминути ховраха на дорозі. Але я настільки ж певен, що він ніколи не переїхав жодного з них, бо ніколи жоден із них не пищав під колесами. Хоча цей високий писк і так не було б чути, машина гуде занадто голосно.

Але я все одно знаю, як пищить ховрах під колесами, бо я чую цей звук під час їзди. Коротко, так що серце рветься на шматки, він свистить один за одним три склади: газове. Так само, як коли вбиваєш його лопатою. Бо це відбувається так само швидко. І я знаю також, як на тому місці лякається і вібрує земля, розходиться колами, ніби вода, у яку падає величезний камінь. Я знаю і те, як тобі відразу після цього печуть губи, бо ти кусаєш їх, коли з усієї сили лупиш ховраха по голові.

Відтоді, як я залишив одного з них лежати при дорозі, я переконую себе, що ховрахів не їдять, навіть якщо в тебе немає ні крихти співчуття до них живих і ні тіні відрази до них мертвих. Бо якби у мене все це було, то співчуття і відраза поширювалися б не на ховрахів, а на мене. Це була б лише відраза до моєї власної нерішучості, а не до ховраха.

Але якби ми з Карлі наступного разу мали час, якби ми могли вийти з машини, поки Кобелян понапихає три чи чотири мішки трави для своїх кіз, якби у нас було хоча б стільки часу. Мені здається, що Карлі Гальмен не погодився б робити це разом зі мною, саме тому, що поряд був би я. Я був би змушений витрачати час, щоб переконати його, і це тривало б, аж поки не було б запізно, якби ми наступного разу мали час. Ховраха немає чого соромитися, — сказав би я йому, — як і степу. Але мені здається, він би соромився саме себе, у кожному разі більше, ніж я соромився б себе. І більше, ніж я соромився б Кобеляна. Я, мабуть, повинен був би його спитати, чому він орієнтується на Кобеляна. Я переконаний, що якби Кобелян був так само далеко від дому, як ми, він теж їв би ховрахів, щось таке я мусив би говорити йому.

Деякі дні були тільки вкритими брунатним лаком перевернутими кущиками трави у степу, незмінними з дня на день. А хмари танули, перепливаючи з одного дня в інший. Залишалися тільки худі журавлі високо в небі і дикі товсті мухи на землі. Але у траві не лежало жодного мертвого ховраха.

Куди вони всі поділися? — запитав би я у Карлі. — Дивися, он росіяни. Чому їх так багато? Пішки ходять по степу і нахиляються, а потім сидять якийсь час навпочіпки. Ти думаєш, вони просто так відпочивають, бо втомилися? Але вони мають таке саме гніздо в голові, як і ми, і шлунок настільки ж порожній. У росіян свої методи. І часу в них більше, ніж у нас. Вони тут, у степу, у себе вдома. Кобелян нічого б не мав проти. Інакше навіщо йому тоді в кабіні, біля гальма, лопата з короткою ручкою, адже траву він вириває руками. Коли нас немає, він виходить із кабіни не тільки за травою для кіз, — сказав би я Карлі, і при цьому я навіть не мусив би брехати, бо ж правди я все одно не знаю.

Але навіть якби я знав правду, це була б тільки одна правда, а її протилежність — це була б інша правда.

— Навіть ти і я, ми інші, коли з нами Кобелян і коли його немає, — сказав би я. — Я сам інший без тебе. Тільки ти вирішив собі, що ти завжди однаковий. Коли ти вкрав хліб, ти був інший, і я був інший, і всі решта також, — але цього я ніколи не скажу, бо це вже було б випоминання.

Хутро смердить, якщо його спалити.

— Я зніму шкіру, а ти розводь вогонь, — сказав би я, якби Карлі Гальмен усе ж таки погодився.

Ми з Карлі Гальменом і Кобеляном їздили через степ знову і знову. Через тиждень після цього ми також їхали на своїй «Ланції» і стояли нагорі. Повітря було чистим, трава помаранчевою, сонце повертало степ у пізню осінь. Мертві ховрахи лежали посріблені ранковою росою. Ми проїхали повз старого чоловіка. Він стояв серед хмарки куряви і махав нам лопатою. У неї було коротке руків'я. На його плечі висіла торба, наповнена лише на чверть, але важка. Карлі сказав:

— Він не траву збирає.

Якби ми наступного разу мали час, якби могли вийти з машини. Кобелян не мав би нічого проти, але ти був занадто делікатний, ти б ніколи не погодився.

Недаремно кажуть, що голод нестерпний. Ми з Карлі Гальменом мало знали один про одного. Ми забагато часу проводили разом. А Кобелян нічого не знав про нас, як і ми нічого не знали про нього. Ми всі були іншими, ніж ми є насправді.

Незадовго до Різдва я сидів у Кобеляна в кабіні. Вже стемніло, а ми ще їхали до його брата. Везли вугілля.

Містечко починалося руїнами вокзалу і бруківкою. Ми повернули на розбиту дорогу якоїсь кривої вулички. На небі ще залишилася остання світла смужка, а за залізним парканом стояли ялинки — стрункі у темряві ночі, з гострими кінчиками, вони вивищувалися над усім краєвидом, і їх було дуже чітко видно. Кобелян зупинився на три будинки далі.

Коли я почав розвантажувати, він махнув мені рукою, щоб я не поспішав, бо ще є час. Він зайшов у будинок, який, мабуть, був білим, але у світлі фар виглядав жовтим.

Я поклав пальто на дах кабіни і розвантажував якомога повільніше. Але мною керувала лопата, я лише слухався її і не мав вибору. Тоді вона пишалася мною. Копання протягом останніх років залишалося єдиним заняттям, у якому збереглися хоча б рештки гордості. Незабаром машина була порожньою, а Кобелян усе ще сидів у свого брата.

Іноді план зріє повільно, але буває і так, що тебе раптово пронизує електричним струмом несподіваного рішення, яке вже прийняте тобою ще до того, як ти це усвідомлюєш. Я похапцем надягнув пальто. Коли я повторював собі пошепки, що за крадіжку садять у карцер, мої ноги рухалися до ялинок ще швидше. Ворота були незачинені. Це був здичавілий парк або цвинтар. Я позрубував усі нижні гілки, а потім зняв пальто і загорнув їх. Я не зачинив за собою воріт і поспішив назад, до будинку брата Кобеляна. Тепер будинок був білим, він стояв і дослухався до цілковитої темряви довкола себе, фари більше не світилися, Кобелян уже зачинив кузов. Мій пакунок гостро пахнув смолою і різко — страхом, коли я кидав його у себе над головою у кузов машини. Кобелян сидів у кабіні і смердів горілкою. Так я думаю тепер, але тоді я думав, що він пахне горілкою. Я думав, що він ніякий не пияк і вживає горілку тільки під добру закуску. Він міг би і про мене трохи подумати.

Коли вже так пізно, то ніколи не відомо, що трапиться з тобою в таборі. Троє сторожових псів загавкали. Вартовий вибив мені рушницею з рук мою в'язанку. Гілки лежали на землі, моє пальто з оксамитовими торочками — під ними. Пси понюхали гілки, а потім пальто. А найсильніший, мабуть, головний пес потягнув пальто зубами, ніби труп, через півподвір'я до центрального майданчика, на якому відбувалася перекличка. Я пішов за ним, і мені навіть вдалося врятувати пальто, але тільки після того, як пес випустив тканину з пащі.

Через два дні повз мене проїхав візок із хлібом. І на білому рядні я побачив нову мітлу, зроблену з руків'я лопати і моїх ялинових гілок. Через три дні було Різдво — це слово приносить у кімнату зелені ялинкові гілки. Але у мене у валізі залишилися тільки подерті зелені вовняні рукавиці від тітки Фінні. Адвокат Пауль Ґаст уже два тижні працював машиністом на фабриці. Я попросив його роздобути дріт. Він приніс мені жменю дротиків завдовжки з долоню, зв'язаних дротом з одного кінця, ніби пензлик. Я зробив із них дротяне дерево, на нього вбрав рукавицю і прив'язав її зелені пальці якомога міцніше до дротів, ніби ялинкові голочки до гілок.

Різдвяна ялинка стояла на столику під годинником із зозулею. Адвокат Пауль Ґаст повісив на неї дві брунатні хлібні кульки. Я тоді не запитав сам себе, чому він обрав для прикрашання саме хліб, я був переконаний, що наступного дня він його з'їсть, бо коли він робив із хліба кульки, він розповідав про свій дім.