Я запитав:

— Де на світі найширше місце?

— Там, де світ закінчується.

— На пальцях його ніг?

— Так.

— Їх теж десять?

— Гадаю, так.

— Ти знаєш, котрий плащ належить тобі?

— Знатиму аж тоді, коли опинюся в небі.

— Але ж там опиняються тільки мертві.

— Так.

— Як вони потрапляють туди?

— Вони мандрують душею.

— Душа теж має пальці ніг?

— Ні, вона має крила.

— У цих плащів є рукави?

— Так.

— Ці рукави і є їхніми крилами?

— Так.

— Дядько Германн і тітка Луіа — це пара?

— Якщо дерева одружуються, то так.

Після цього мама підвелася і зайшла до будинку. А я сів на тітку Луіа, на те саме місце, де досі сиділа мама. Там дерево було теплим. У саду тремтів чорний вітер.

Сьогодні у мене немає ні ранкової, ні денної, ні нічної зміни. Після останньої нічної зміни завжди настає довга середа. Це моя неділя, яка закінчується аж у четвер о другій годині дня. Довкола мене забагато чистого повітря. Мені слід було б обрізати собі нігті, але коли я робив це попереднього разу, мені здавалося, ніби я обрізаю нігті комусь іншому. І я не знав, кому саме.

Через вікно барака видно центральну алею табору аж до їдальні. Нею ідуть дві Ціррі, вони несуть одне відро, у відрі вугілля, воно важке. Вони проходять одну лавку, а на наступній сідають перепочити, бо вона має спинку. Я міг би відчинити вікно і помахати їм або вийти надвір. Я вже навіть опускаю ноги в калоші, але так і залишаюся сидіти на ліжку, з ногами в калошах.

Переді мною — нудна манія величі ґумового хробака у годиннику з зозулею, чорне коліно біля пічної труби. На підлогу падає тінь подряпаного дерев'яного стола. Коли сонце переміститься, його тінь оновиться. Ще переді мною — нудне водяне дзеркало у бляшаному відрі з водою і вода у моїх набряклих ногах. Нудьга обірваної нитки на моїй сорочці і нудьга позиченої голки, поряд із нею — тремтливо-нудне зашивання, під час якого мозок насувається мені на очі, а в кінці — нудне відкушування нитки.

Існує типово чоловіча нудьга нерозпізнаних депресій і бурчання під час позбавленої найменшого азарту гри в карти. Той, хто отримав кращі карти, повинен хотіти виграти, але чоловіки припиняють гру ще до того, як хтось виграв або програв. А у жінок буває нудьга співу, ці їхні сповнені туги за домом пісні під час вичісування вошей у нудьзі солідних рогових або бакелітових гребінців. А буває і нудьга неякісних гребінців від вошей, бляшаних, від яких немає жодної користі. Існують нуднощі гоління налисо і нуднощі черепа, схожого на порцелянову кулю, декоровану гнійниками і гірляндами свіжих та загоєних укусів. Існує і мовчазна нудьга Плантон-Каті. Плантон-Катя ніколи не співає. Я запитав її:

— Катю, ти не вмієш співати?

Вона відповіла:

— Я вже зачесалася, хіба ти не бачиш? Без волосся гребінець дряпається.

Табірне подвір'я — це порожнє село під сонцем, конуси хмар — це вогонь. Моя тітка Фінні показувала мені вечірнє сонце на гірській полонині. Подув вітру підхопив угору її волосся і зробив його схожим на пташине гніздо, а потилицю розрізав навпіл акуратним проділом. І вона сказала:

— Маленький Ісусик пече пляцок.

Я запитав:

— Так рано?

— Так рано, — відповіла вона.

Буває нудьга пропащих розмов, щоб не сказати, втрачених нагод. Для того, щоб висловити просте бажання, використовується занадто багато слів, і, можливо, жодне з них не затримається в пам'яті. Я часто уникаю розмов, але навіть тоді, коли я шукаю нагоди поговорити, я водночас боюся цих розмов, а найбільше боюся розмов із Беа Цакель. Можливо, я нічого не хочу від Беа Цакель, коли розмовляю з нею. Або зазираю у її подовгасті очі, занурююся в них, бо таким чином випрошую ласки Тура. Але загалом я з усіма говорю більше, ніж хотів би, щоб менше залишатися на самоті. Так, ніби в таборі взагалі можна залишитися на самоті. Це неможливо, навіть тоді, коли табір перетворюється на порожнє село під сонцем.

Це завжди відбувається однаково, я лягаю на нари, бо потім, коли інші повернуться з роботи, так тихо, як зараз, уже не буде. Ті, хто працює в нічну зміну, сплять недовго, після чотирьох годин обов'язкового сну я прокидаюся. Я міг би вирахувати, скільки ще треба чекати, аж поки в таборі знову настане нудна весна з черговою безглуздою річницею Перемоги і чуткою, що незабаром нас відпустять додому. І я лежу у цій черговій перемозі і у траві, і вся земля світу насипалася мені на спину. Але нас перевозять звідси в інший табір, ще далі на схід, у табір дереворубів. І я пакую свої речі у валізу з-під грамофона, пакую, пакую і ніяк не можу закінчити. Інші вже чекають на мене. Локомотив подає сигнал, і в останній момент я стрибаю на підніжку. Ми їдемо з одного соснового лісу в інший. Сосни відскакують убік і тікають від колії, а після того як поїзд зникає, знову застрибують на свої місця. А ми прибуваємо на місце і виходимо з потяга, першим комендант Шіштваньйонов. Я не поспішаю і сподіваюся, ніхто не помітить, що у моїй валізі з-під грамофона немає ні пилки, ні сокири, тільки речі з шахти і моя біла хустинка. Комендант відразу після прибуття переодягається, на його формі — рогові ґудзики і погони з дубовими листками, попри те що ми опинилися у сосновому лісі. Він стає нетерплячим і каже до мене:

— Давай працюй. Пилок і сокир у нас більш ніж достатньо.

Я виходжу з вагона, і він дає мені брунатний паперовий мішок. Знову цемент, — думаю я собі. Але мішок подертий з одного боку і звідти сиплеться біле борошно. Я дякую за подарунок, беру мішок під ліву руку, а правою віддаю честь. Шіштваньйонов каже:

— Обережніше з ногами, у горах треба буде дещо підірвати.

Тепер я розумію, що біле борошно — це динаміт.

Замість того щоб перейматися такими думками, я міг би щось почитати. Але страхітливого Заратустру, грубезного Фауста і надрукованого дрібними літерами Вайнгебера я давно віддав на цигарковий папір, промінявши на короткотривалий порятунок від голоду. Минулої вільної середи я уявляв собі, що ми не будемо сідати у потяг. Що це барак поїде разом із нами десь далеко на схід, навіть без коліс, а під час подорожі розтягнеться як баян. Що дорогою не буде трясти, що за вікном пропливатимуть акації і шкрябатимуть гілками вікно, а я сидітиму біля Кобеляна і питатиму:

— Чому ми їдемо, у нас же немає коліс?

А Кобелян відповість:

— Ми ж їдемо на колісному таборі.

Я втомився, і мені не хочеться сильно тужити за чимось. Довкола не бракує нуднощів різного типу, іноді вони минають швидко, іноді — згодом повертаються. Якщо я буду з ними добрим, то вони нічого мені не зроблять і щодня будуть моєю власністю. Протягом цілого року над селом висить нудьга молодого місяця, його горло нагадує цвіт огірка або трубу з сірими клавішами. Через кілька днів половинка місяця виростає і стає схожою на підвішену кепку. А протягом кількох наступних днів із неба донизу визирає нудьга повного місяця, такого повного, що з нього може перелитися. Щодня буває нудьга колючого дроту на мурі табору, нудьга вартового посту біля виходу, нудьга блискучих носаків черевиків Тура Прікуліча і нудьга власних подертих калош. Нудьга білої хмари над охолоджувальною вежею і нудьга білої ряднини на хлібі. А також нудьга погнутих азбестових плит, смоляного чаду і засохлих масних калюж.

Існує нудьга сонця, коли пересохле дерево і земля стають тоншими, ніж свідомість у голові, коли вартові пси дрімають, замість того щоб гавкати. І перед тим як трава загине від спраги, небо затягує сірим, і тоді починається нудьга на нижньому кінці дощового шнурка, аж поки дерево не розмокне, взуття не почне загрузати у болоті, а одяг не прилипне до шкіри. Літо мучить своє листя, осінь — свої фарби, зима мучить нас.

Буває нудьга свіжовипалого снігу з вугільним пилом і нудьга старого снігу з вугільним пилом, нудьга старого снігу з картопляними шкірками і свіжого снігу без картопляних шкірок. Нудьга снігу з цементними зморшками і смоляними плямами, борошняна вовна сторожових псів і їхній гавкіт, бляшано-глибокий або високий, як сопрано. Нудьга крапель, які падають із труб, їхнього замерзання у бурульки, схожі на скляну редьку, і нудьга снігу на сходах до підземелля, схожого на плюшеву оббивку для меблів. Буває і нудьга крижаних ниток, які утворюють схожу на волосяну сітку, нудьга їхнього танення. Нудьга липучого, зосередженого тільки на людях, снігу, який засипає нам скло в очі і припікає наші щоки.