Я знаю, що вже навіть на рівні вошей існує три види туги за домом: воші голови, воші інтимних частин тіла і воші одягу. Воші голови повзають і примушують свербіти шкіру голови, за вухами, на бровах, на шиї, біля коренів волосся. Якщо чухається шия, то це може бути і воша з одягу на комірці.
Воші в одязі не повзають. Вони сидять у швах. їх називають вошами одягу, але живляться вони не нитками. Воші інтимних частин тіла повзають у волоссі інтимних частин тіла і примушують тіло свербіти. Слова «інтимні частини тіла» не вживалися. Казали просто: у мене чухається внизу.
Воші бувають різного розміру, але всі вони білі і схожі на маленьких крабів. Якщо їх душити між нігтями, вони сухувато потріскують. Тоді на одному нігті залишається водянистий слід від воші, а на іншому — липкий кров'яний слід.
Яйця вошей прозорі і нанизані рядком, одне за одним, ніби скляна вервиця або прозорі горошини у стручку. Воші стають небезпечними тільки тоді, коли вони заражені тифом. В усіх інших випадках з ними можна співіснувати. Поволі звикаєш до того, що все тіло свербить. Можна було б подумати, що воші переносяться перукарем, через гребінець, з однієї голови на іншу. Але їм це не потрібно, вони просто собі переповзають у бараці з одного ліжка на інше. Ми ставимо ніжки нар у консервні бляшанки з водою, щоб перекрити вошам шлях. Але вони такі ж голодні, як ми, і знаходять інші дороги. Під час переклички, під час стояння у черзі за їжею, за довгими столами у їдальні, під час роботи, коли щось навантажуєш або розвантажуєш, під час перекурів, навіть коли ми танцюємо танго, ми обмінюємося вошами.
Нас стригли наголо спеціальною машинкою, чоловіків у голільні Освальда Енйетера. Жінок у дощаній прибудові до медпункту, біля помешкання російської фельдшерки. Після першої стрижки жінкам дозволяли забрати собі свою косу і покласти до валізи як спогад про себе.
Я не знаю, чому чоловіки ніколи не вичісували один одному вошей. Увечері, якщо на вулиці температура сягає хоча б нуля градусів за Цельсієм, достатньо вирити дірку в землі глибиною тридцять сантиметрів, запхнути туди свій светр і, залишивши назовні шматочок тканини, закопати все решту в дірку. Протягѳм ночі всі воші вилізуть зі светра. На світанку всі вони сидітимуть у білих снігових клубках на виставленому назовні шматочку. Тоді можна одним махом затоптати їх усіх черевиком.
Коли настав березень і земля вже не була промерзла на метр у глибину, ми рили діри між бараками. Шматочки светрів щоночі стирчали з землі, ніби плетений вовняний сад. На світанку він розцвітав білою піною, ніби цвітна капуста. Ми топтали вошей і витягали светри з землі. Светри знову гріли нас, і Цитра-Ломмер сказав:
— Одяг не помирає, навіть якщо його закопати.
Через сім років після мого повернення з табору виповнилося сім років мого життя без вошей. Але щоразу, коли я бачу на своїй тарілці цвітну капусту, я вже 60 років їм вошей зі шматка светра на світанку. І збиті вершки для мене досі не мають нічого спільного з вершками.
Для позбавлення від вошей починаючи з другого табірного року, окрім душу, щосуботи була ще ЕТУБА — камера з гарячим повітрям, нагріта до 100 градусів за Цельсієм. Ми вішали свій одяг на залізні гачки, і вони рухалися на спеціальних коліщатках, подібно до механізмів у холодильній камері бойні. Термічна обробка одягу тривала довше, ніж проміжок часу, протягом якого ми мали теплу воду в душі — приблизно півтори години. Після душу ми стояли у передпокої голі й чекали. Згорблені виснажені постаті, голими ми виглядали як спрацьована робоча худоба. Ніхто з нас не соромився свого голого тіла. Чого соромитися, якщо більше не маєш тіла. Але саме з цією метою ми були тут, у таборі, для фізичної роботи. І чим менше тіла залишалося на кожному, тим більше страждань доводилося через нього терпіти. Ця оболонка належала росіянам. Я ніколи не соромився інших, тільки себе самого, такого, яким я знав себе раніше, з гладенькою шкірою у басейні «Нептун», там, де мене збивали з пантелику пара із запахом лаванди і моменти цілковитого щастя. Там, де я жодного разу не думав про спрацьовану робочу худобу на двох ногах.
Коли одяг повертався з ЕТУБИ, він смердів гарячим і солоним. Одяг був пошкоджений і легко рвався. Але протягом двох-трьох сеансів у гарячій пічці пронесені контрабандою у кишенях цукрові буряки перетворювалися на цукати. У мене ніколи не було цукрових буряків. Була лопата-серце, вугілля, цемент, пісок, шлакоблоки і шлаки з шахти. Був у моєму табірному житті день жахів на картоплі, але я ніколи не бував на полі з цукровими буряками. Тільки ті чоловіки, які у колгоспі навантажували або розвантажували машини з цукровими буряками, могли їсти цукати. Я з дому знав, як смакують цукати: скляного зеленого кольору, червоно-малинового, цитриново-жовтого. Вони стирчали зверху на пляцках, ніби коштовні камені, а потім, під час їжі, застрягали у дірках в зубах. Цукати з цукрових буряків були землисто-брунатного кольору, коли з них знімали шкірку, вони ставали схожими на засклені кулаки. Коли я бачив, як інші їдять, то моя туга за домом їла пляцки з цукатами, а шлунок стискався.
У Новорічну ніч четвертого року у жіночому бараку я також їв бурякові цукати — торт. Він був не спечений, а збудований руками Труді Пелікан. Замість звичайних цукатів — печені цукрові буряки, замість горіхів — соняшникове насіння, замість муки — кукурудзяні висівки, замість десертних тарілок були фаянсові кахлі з кімнати для мертвих у медпункті. А до цього для кожного була одна цигарка LUCKY STRIKE з базару. Я двічі затягнувся і був п'яний. Голова попливла з моїх плечей і змішалася з іншими обличчями, нари кружляли у повітрі. Ми співали і хиталися в ритмі блюзу товарного вагона:
Плантон-Катя сиділа зі своїм шматком торта на фаянсовій кахлі у кінці стола біля лампи. Вона байдуже дивилася на нас. Але коли пісня закінчилася, вона захиталася на своєму стільчику і завила: УУУУУУ.
Цей низький і глибокий звук нагадував приглушене виття локомотива під час останньої стоянки снігової ночі чотири роки тому. Я остовпів, хтось заплакав. Труді Пелікан теж більше не могла стримуватися. А Плантон-Катя подивилася на тих, хто плакав, і почала їсти свій торт. Було видно, що їй смакує.
Існують слова, які роблять зі мною, що їм заманеться. Я вже не пригадую, що саме означає російське слово ВОШЬ — плюскв чи вошей. Я називаю вошами і тих, і тих. Це слово, мабуть, саме не знає своїх тварин. На відміну від мене.
Плюскви лазять по стінах і падають у темряві з плафонів на нари. Я не знаю, чи при світлі вони не падають, чи їх просто не видно. У бараках цілу ніч горить світло, частково для захисту від плюскв.
Наші нари зроблені з заліза. Іржаві труби зі шкарубкими від зварювання швами. Плюскви можуть розмножуватися у цих трубах, а також у неструганих дошках під матрацами. Коли плюскв стає занадто багато, ми повинні, а здебільшого це відбувається у вихідні, виносити постіль надвір. Чоловіки з фабрики зробили собі щітки з дротів. Постіль і дошки, по яких деруть цими щітками, стають брунатно-червоними від крові роздушених плюскв. Ми беремо активну і заангажовану участь у цій обов'язковій процедурі винищення плюскв. Ми хочемо вичистити свої ліжка і мати спокій уночі. Ми любимо бачити кров плюскв, бо це наша кров. І що більше крові, то більше задоволення від вичісування. З нас виходить ненависть. Ми вичісуємо плюскв до смерті і пишаємося собою так, ніби це не плюскви, а росіяни.
А потім нас раптом валить із ніг, ніби ударом по голові, від перевтоми. Втомлена гордість дарує смуток. Вона вичесала себе до крихітних розмірів, аж до наступного разу. Свідомі марноти цього заняття, ми заносимо очищені від плюскв ліжка назад до барака. Ми промовляємо із вошивою скромністю, вошивою у прямому сенсі слова: