— Покажіть, будь ласка, ваші квитки, розподіл місць відбувається за парними і непарними числами, у вас 113 і 114, це означає, що ви сидите окремо.

Вони впізнають мене тільки після того, як я засміюся. А можливо, я і не засміюся взагалі.

Ще я думав собі, що вдруге зустріну Тура Прікуліча у якомусь великому американському місті. У нього на пальці не буде обручки, зате під руку він триматиме одну з Ціррі, і вони підніматимуться сходами. Ціррі, не впізнає мене, але він підморгне, як це робив мій дядько Едвін, коли казав:

— Я знову ризикнув собі однією бровою.

Я просто піду собі далі, от і все. Можливо, я ще буду відносно молодим, коли вийду з табору, як то кажуть, найкращі роки, як у пісні, яку співає Лоні Міх, співає як арію, і голова її трясеться: ЩОЙНО ТРИДЦЯТЬ МЕНІ МИНУЛО. Можливо, я зустріну Тура Прікуліча втретє, вчетверте і потім ще дуже часто, у третьому, четвертому, шостому або і восьмому майбутньому. Одного разу я визирну з вікна готелю на другому поверсі, подивлюся на вулицю внизу, там падатиме дощ. А якийсь чоловік розкриє парасолю. Він довго не зможе її відкрити і намокне, бо парасолю заклинить. Я побачу, що його руки — це руки Тура, але він не знатиме цього. Якби він це знав, — думаю я собі, — він поспішив би, вдягнув би рукавиці або взагалі не пішов би цією вулицею. А якби він не був Туром Прікулічем, а просто мав його руки, я гукнув би йому з вікна:

— Перейди на інший бік вулиці, під дашком ти не змокнеш.

А якщо він підняв би голову, то сказав би:

— Відколи це ми на «ти»?

А я відповів би:

— Я не бачив вашого обличчя, я звертався на «ти» до ваших рук.

Я думав собі, що колись і я пройдуся повз елегантні вітрини, де людина почуває себе не так, як у маленькому містечку, де я народився. Це буде променад над Чорним морем. Вода білою піною буде набігати такими хвилями, яких я ще ніколи не бачив. Довкола променаду будуть світитися неонові вогні і музикант гратиме на саксофоні. Я зустріну Беа Цакель і впізнаю її, її очі збережуть свій сповільнений рух і відсутній погляд. У мене не буде обличчя, бо вона не впізнає мене. Вона і далі носитиме своє важке волосся, але тепер уже не заплетене у коси, а розпущене по плечах, на скронях воно буде просіяне білими борошняними нитками і схоже на крила чайок. Її вилиці будуть такими ж високими і відкидатимуть гострі тіні, ніби опівдні на розі двох вулиць. Я подумаю про прямий кут, про село за табором.

Минулої осені за табором побудували нове село для росіян. Це були ряди будинків із готових дерев'яних частин, які привезли з Фінляндії, фінські будиночки. Карлі Гальмен розповідав мені, що дерев'яні деталі будинків були витесані дуже акуратно, а до них додавалися детальні описи монтування. Але під час розвантажування все переплуталося, і ніхто вже не знав, що до чого слід прикручувати. Тому зведення будинків перетворилося на катастрофу, бо в одному випадку деталей бракувало, в іншому їх було забагато, а іноді просто були не ті, що потрібно. Будівничий був єдиною людиною за всі останні роки, хто вважав примусових робітників освіченими людьми, для яких прямий кут має дев'яносто градусів. Він уявляв собі депортованих як людей, що вміють думати, тому я і запам'ятав собі цей випадок. Під час одного з перекурів він виголосив промову на будмайданчику про хороші наміри соціалізму і про його неспроможність. У своїй промові він дійшов висновку: росіяни знають, що таке прямий кут, але вони не вміють його досягнути.

Одного дня, — подумав я собі, — не знаю, яка саме буде річниця Перемоги і яке за рахунком це буде майбутнє, я приїду до країни гірських хребтів, у якій я уві сні їду на білій свині по небу і про яку люди говорять, що це моя батьківщина.

Один із варіантів повернення додому, про які часто говорилося у таборі, передбачав, що коли ми повернемося, наші найкращі роки залишаться позаду. І з нами буде те саме, що з військовополоненими Першої світової війни — дорога додому триватиме десятиліттями. Шіштваньйонов викличе нас на останню коротку перекличку й оголосить:

— Я розпускаю табір. Забирайтеся геть.

І кожен із нас добиратиметься власним ходом, усе більше заглиблюючись на схід, у протилежному напрямку, бо на захід усі шляхи будуть відрізані. Через Урал, потім навпростець через Сибір, Аляску, Америку, а потім через Гібралтар і Середземне море. Через двадцять п'ять років ми повернемося додому зі сходу через захід, ясна річ, якщо до того часу це все ще буде нашим домом, а не належатиме росіянам. Або інші варіанти: що ми взагалі ніколи звідси не поїдемо, бо нас так довго триматимуть тут, аж поки табір не перетвориться на звичайне село, без вартових веж, а ми хоча і не станемо ні росіянами, ні українцями, але будемо мешканцями, які звикли тут жити. Або що ми так довго змушені будемо залишатися тут, аж поки самі не захочемо нікуди їхати, бо будемо вважати, що вдома ніхто вже на нас не чекає, бо там давно живуть інші, бо всіх кудись депортували, ніхто не знає, куди саме, і вони самі не мають більше дому. І ще один варіант передбачав, що ми захочемо залишитися тут, бо не зможемо більше жити вдома, а вдома не знатимуть, що робити з нами.

Якщо ти надто довго не маєш жодних новин із дому, то починаєш ставити перед собою питання, чи взагалі варто хотіти додому і що саме можна хотіти вдома. У таборі у тебе забирають здатність хотіти. Тобі немає чого вирішувати, і ти не прагнеш приймати жодних рішень. Тобі хочеться додому, але ти сприймаєш це не більше ніж як спогад про минуле, ти не наважуєшся зазирнути у свою тугу за майбутнім. Тобі здається, що спогад — це і є туга. Звідки може взятися уявлення про різницю, якщо в голові постійно крутиться одне і те ж і ти настільки втрачаєш контроль за світом, що тобі вже навіть не бракує більше цього світу.

Що з мене буде вдома? Я буду ходити собі туди-сюди поміж горами, — думав я собі, — і промовляти ч-ч-ч-ч, як потяг. Я потраплю у свою ж власну пастку, потраплю у найстрашнішу ситуацію, ситуацію, у якій все давно відомо.

— Це моя сім'я, — говоритиму я, але матиму при цьому на увазі тих, хто був зі мною у таборі.

Моя мама скаже, що я повинен стати бібліотекарем, бо тоді ніколи не працюєш на холоді.

— Ти завжди любив читати, — скаже вона.

Мій дідусь вважатиме, що я повинен подумати над можливістю стати комівояжером.

— Ти завжди любив подорожувати, — скаже він.

Моя мама сказала би так, і мій дідусь, можливо, сказав би це, але зараз надворі була четверта річниця Перемоги і навіть попри свого ерзац-брата я не знав, чи всі вони ще живі. Тут, у таборі, професії на зразок комівояжера були непоганими для щастя голови, було про що поговорити.

Одного разу на дошці мовчання я заговорив про це з Альбертом і мені навіть вдалося розговорити його.

— Можливо, колись я стану комівояжером, — сказав я, — і у мене у валізі будуть усі можливі товари: шовкові хустки й олівці, кольорова крейда, мазі і рідина для виведення плям. Мій дідусь одного разу привіз моїй бабусі мушлю з Гаваїв завбільшки з грамофонну трубку, а всередині мушлі був синюватий перламутр. Можливо, я стану інженером-будівельником, архітектором, — сказав я на дошці мовчання у підземеллі. — Робитиму фотокопії своїх проектів. Матиму власний офіс. Будуватиму для людей, які мають гроші, один із будинків буде абсолютно круглим, як от цей металевий кошик. План я малюватиму спочатку на пергаментному папері. З підвалу догори, до самого купола, тягнеться вісь. Усі кімнати мають форми частин кола — однієї четвертої, однієї восьмої, однієї шостої, як шматки торта. Пергаментний папір я буду класти в рамку на світлочутливий папір і виставляти на сонце, щоб він освітлювався протягом п'яти-десяти хвилин. Потім фотопапір треба буде згорнути у рулон і запхнути у трубку з нашатирним спиртом, і через декілька хвилин отримаєте готовий план. Фотокопія готова — рожева, лілова, цинамоново-брунатна.

Альберт Ґіон послухав це все і сказав:

— Нафталінові випари, фотокопії, тобі ще недостатньо диму, мені здається, ти перевтомився. Як ти думаєш, чому ми опинилися тут, під землею. Бо у нас немає професій. Тут, у таборі, професіями вважаються перукар, швець і кравець. Це хороші професії, найкращі тут, у таборі. Але ти вчишся цього вдома або так ніколи і не здобудеш такий фах. Це професії, які дає тобі доля. Якби ти знав, що одного дня потрапиш до табору, ти став би перукарем, шевцем або кравцем. Але ні в якому разі не комівояжером, будівельником чи архітектором.