— Моя дружина вийшла заміж за труну.

А коли Емма зауважила, що між одруженням і смертю є певна різниця, він відповів, що як одне, так і друге вимагає від людини страху. Коли Емма запитала, чому саме страху, він звелів їй віддати йому свій гаманець.

— Бо інакше мені доведеться вкрасти гаманець в автобусі, у беззахисної довоєнної старенької, а у неї в гаманці не виявиться нічого, крім світлини покійного чоловіка.

Коли він пішов геть, його солом'яний капелюх упав у калюжу. Емма віддала чоловікові свій гаманець. Він сказав:

— Не кричи, а то відкрию його.

У нього в руці був ніж.

Коли Емма закінчила розповідати цю історію, вона додала ще одне речення:

— Страх не вміє пробачати.

З Еммою часто траплялися такі обмовки. Більше я не можу сказати, бо коли я говорю, то просто по-іншому запаковую все у мовчання всіх парків і випадкових обмовок Емми. Наш шлюб витримав одинадцять років. І Емма залишалася б зі мною і далі. Я знаю це. Але не знаю чому.

На той момент у парку заарештували ЗОЗУЛЮ і КУШЕТКУ. Я знав, що поліція примушує всіх заговорити і що потім не допоможуть жодні виправдання, якщо ті двоє скажуть про ПІАНІНО. Я вирішив зробити собі австрійську гостьову візу. Запрошення від тітки Фінні я написав собі сам, щоб було швидше.

— Наступного разу поїдеш ти, — сказав я Еммі.

Вона погодилася, бо подружні пари ніколи не випускали за кордон разом. Моя тітка Фінні вийшла заміж до Австрії, поки я був у таборі. Під час однієї з поїздок автобусом ДИНОЗАВР на сольові ванни до Окна Беі вона познайомилася з кондитером із Ґраца на ім'я Алоїз. Я розповів Еммі про щипці для завивки, кучері і цвіркунів під сукнею з орґанзи і примусив повірити, що я хочу ще раз побачити тітку і познайомитися з її кондитером Алоїзом.

Це мій найбільший гріх до нинішнього дня. Я зібрався для короткої подорожі, сів у потяг з легкою валізою і поїхав до Ґраца. А звідти надіслав листівку завбільшки з долоню:

Люба Еммо,

Страх не вміє пробачати.

Я не повернуся.

Емма не знала про сказане моєю бабцею речення. Ми з нею ніколи не говорили про табір. Я повернувся до цього речення і на листівці додав до нього НЕ, щоб і протилежне за змістом до бабчиного речення також допомогло.

Це трапилося понад тридцять років тому.

Емма знову вийшла заміж.

А я ні з ким більше не мав тривалих стосунків. Тільки випадкові.

Нестерпність пожадання і приниження щастя вже давно опинилися в недосяжному минулому, хоча мій мозок час від часу усе ще дає себе спокусити. Іноді це буває чийсь раптовий порух просто на вулиці, іноді — чиїсь дві долоні у магазині. У трамваї це буває особлива манера обирати собі місце. А у потязі після запитання, чи тут ще вільно, зависає подовжене вагання, а відразу після цього підтверджується моє інтуїтивне відчуття, яке сформувалося на підставі спостережень за специфікою різних людей розміщувати свої валізи. У ресторані це, незалежно від голосу, буває особлива манера кельнера говорити:

— Так, мій пане.

Досі мене найбільше спокушає кав'ярня. Я сідаю за стіл і переводжу погляд з одного відвідувача на іншого. У кількох чоловіків я зауважую характерну манеру сьорбати з горнятка. А коли вони ставлять горнятко на стіл, слизова внутрішнього боку їхніх губ блищить, ніби рожевий кварц. Так буває лише в одного-двох відвідувачів, у всіх решти ні.

І саме через цих двох у моїй голові створюються типові механізми спокуси. І навіть якщо я свідомий того, що ці механізми застиглі, ніби манекени на вітрині, вони вдають із себе молодих. Навіть якщо вони знають, що я більше не можу бути одним із них, бо мене знищив мій вік. Колись давно мене знищив голод, і я більше не міг носити свій власний шовковий шалик. Але, хоча я вже на це і не сподівався, на мені наросла нова плоть. Та проти нищення часу ще ніхто не вигадав нової плоті. Раніше мені здавалося, що я недаремно дозволяю вночі депортувати себе у шостий, сьомий і навіть восьмий табори. Можливо, я отримаю свої п'ять украдених років назад у вигляді сповільненого старіння. Але такого не трапилося, прощання плоті з тілом має інший відлік часу. Зсередини воно нудне, а зовні, на обличчі, блищить, ніби голод в очах. І говорить:

— Ти все ще ПІАНІНО.

— Так, — відповідаю я, — піаніно, яке більше не грає.

— Скарби, на яких написано «я тут», — це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», — це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби — це ті, на яких буде написано «я був тут».

Я БУВ ТУТ, — має бути написано на скарбах, так вважав Тур Прікуліч. Мій кадик поквапно піднімався вгору і вниз, ніби я проковтнув власний лікоть. Перукар сказав:

— Ми ще тут. П'яте через десяте.

Тоді, у перукарському кріслі, я думав: якщо не помреш уже тут і зараз, то це трапиться незабаром. Можна вийти з табору, звільнитися або навіть повернутися додому. І тоді вже можна сказати: Я БУВ ТУТ. Але п'яте трапляється через десяте, всюди відчувається невеличкий безлад, тобто збаламучене щастя, і треба зізнаватися, де воно було і як виглядало. І чому хтось такий, як Тур Прікуліч, має потім говорити вдома, що йому зовсім не бракувало щастя.

Можливо, вже тоді хтось запланував собі після табору вбити Тура Прікуліча. Хтось, кого переслідував янгол голоду, поки Тур Прікуліч носив свої мешти, ніби лакові сумочки вздовж центральної алеї табору. Коли настав час, коли всі ми перетворилися на шкіру і кістки, хтось, мабуть, під час переклички або у карцері, сотні разів прокручував у голові, як можна розвалити навпіл череп Тура Прікуліча. Або той хтось стояв тоді по шию у снігу біля залізничної колії, чи по шию у вугіллі біля ями, або у кар'єрі серед піску чи цементу. Або він лежав без сну на своїх нарах під жовтим світлом нічника і поклявся собі помститися. Можливо, він навіть запланував убивство того ж дня, коли Тур говорив про скарби на кріслі перукаря і дивився у дзеркало своїм масним поглядом. Або у момент, коли він запитав мене, дивлячись у дзеркало:

— Як там, у вас, під землею?

Або і в момент, коли я відповів:

— Затишно, кожна зміна — це витвір мистецтва.

Можливо, що і вбивство із краваткою в роті і сокирою на животі — це запізнений витвір мистецтва.

Сьогодні я знаю, що на моїх скарбах написано: Я ЗАЛИШИВСЯ ТАМ. Що табір відправив мене додому, щоб опинитися на відстані, необхідній для того, аби завоювати більше місця у мене в голові. Відтоді, як я повернувся звідти, на моїх скарбах написано не Я ТУТ, але і не Я БУВ ТУТ. На моїх скарбах написано: Я НЕ МОЖУ ВИРВАТИСЯ ЗВІДСИ. Табір усе більше простягається із зони сновидінь ліворуч у зону сновидінь праворуч. І я змушений говорити про свій череп як про цілу територію, табірну територію. Неможливо захистити себе ні мовчанням, ні розповідями. Ти перебільшуєш як в одному, так і в іншому, але ні там, ні там не існує Я БУВ ТУТ. Як не існує і відповідного мірила.

Але скарби існують, у цьому Тур Прікуліч мав рацію. Моє повернення додому — це скалічене і невтомно вдячне щастя, дзиґа виживання, яка починає обертатися від кожної дрібниці. Вона тримає мене в руках, як усі мої скарби, яким я не можу опиратися, але і відпустити їх геть теж не можу. Я користуюся своїми скарбами уже понад 60 років. Вони ослаблюють мене і не дають спокою, вони інтимні і жахливі, забудькуваті і злопам'ятні, зужиті і нові. Вони — це спадок Тура Прікуліча, і їх не відрізнити від мене. Якщо я перелічуватиму їх усі, то потраплю в небезпеку.

Моя горда підлеглість.

Мої притлумлені бажання зазнати страху.

Моя мимовільна квапливість, я моментально перестрибую з нічого на всеохопність.

Моя вперта податливість, у якій я визнаю рацію за всіма, щоб потім мати змогу дорікати їм.

Мій кульгавий опортунізм.

Моя ввічлива жадібність.

Моя вицвіла тужлива заздрість до людей, які знають, чого вони хочуть від життя. Це відчуття схоже на давучу вовну, холодне, кучеряве.