Ніхто з нас не був на війні, але для росіян було достатньо того, що ми німці, аби не сумніватися у тому, що і ми винні разом із Гітлером. І Цитра-Ломмер теж. Йому довелося відсидіти у таборі три з половиною роки. Одного ранку біля будови зупинилася чорна машина. З неї вийшли двоє поважних чужинців у каракулевих шапках і заговорили з прорабом. А потім взяли у свою машину Цитру-Ломмера. Відтоді нари Цитри-Ломмера у бараку стояли порожні. Його валізу і цитру Беа Цакель і Тур Прікуліч, мабуть, продали на базарі.

Беа Цакель сказала, що чоловіки в каракулевих шапках були високопосадовцями з Києва. Вони вивезли Цитру-Ломмера до Одеси і там посадили на корабель до Румунії.

Освальд Енйетер на правах земляка дозволив собі запитати Тура Прікуліча, чому саме до Одеси. Тур відповів:

— Ломмеру тут було не місце, а з Одеси він може їхати, куди хоче.

Я сказав перукареві замість того, щоб звернутися до Тура:

— Куди він може хотіти, якщо у нього нікого не залишилося.

Тур Прікуліч не дихав, щоб не поворухнутися. Перукар саме підрізав йому іржавими ножицями волосся у носі. А коли обидві ніздрі були готові, він позмітав йому з підборіддя волосинки, ніби мурашок, і повернувся боком до дзеркала, щоб Прікуліч не бачив, що він моргає.

— Ти задоволений? — запитав перукар.

— Своїм носом — так.

Надворі припинився дощ. Біля воріт проїхав по калюжах візок із хлібом. Щодня один і той самий чоловік провозив цей візок із буханцями хліба крізь табірні ворота на задній двір їдальні. Хліб завжди був накритий білим полотном, ніби гора трупів. Я запитав, яке військове звання має чоловік, який возить хліб. Перукар відповів, що жодного, а форму він успадкував від когось або вкрав. Із такою кількістю хліба і таким сильним голодом довкола йому була необхідна уніформа, щоб викликати повагу до себе.

Візок мав два високі дерев'яні колеса і два довгі дерев'яні руків'я. Він був схожий на ті візки, з якими вдома їздили від двору до двору, протягом цілого літа, гострильники ножів. Коли чоловік відходив од візка з хлібом, ставало помітно, що він кульгає.

— Одна його нога складена із кількох дерев'яних уламків від лопати, — сказав перукар.

Я позаздрив чоловікові з хлібом, бо хоча ніг у нього було і замало, зате хліба-багато. Перукар також подивився услід візкові з хлібом. Його голод був лише наполовину таким сильним, як у нас, мабуть, він якось домовлявся з чоловіком, що возить хліб. Тур Прікуліч, шлунок якого був ситим, також подивився услід чоловікові з хлібом, можливо, щоб проконтролювати його, або просто випадково, думаючи про своє. Я не знав, чому саме, але мені здалося, що перукар хотів відволікти Тура Прікуліча від хлібного візка. Бо інакше я не можу собі уявити, чому він сказав саме у момент, коли я сів на дзиґлик:

— Яка ж у нас тут, у таборі, все-таки випадково зібрана разом публіка. Люди з різних куточків світу, як у готелі, де живеш тимчасово.

Це було під час будівельних робіт. Цікаво, яке могли мати відношення до нас вислови типу ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА, ГОТЕЛЬ, ТИМЧАСОВО. Перукар не належав до табірного керівництва, але користувався певними привілеями. Йому дозволялося працювати і спати у його перукарській комірчині. У наших головах більше не було місця для жартів після того, як ми жили у бараках і носили цемент. Протягом дня Освальд Енйетер не залишався сам у своїй комірчині, ми постійно заходили туди, а потім виходили. І він змушений був голити і стригти усіх, навіть найбільш жалюгідних в'язнів. Дехто з чоловіків плакав, побачивши себе у дзеркалі. Місяць за місяцем він спостерігав за тим, як ми заходимо у його двері і виглядаємо щораз гірше. Протягом усіх п'яти років він добре знав, хто все ще приходить до нього, хоча вже і складається наполовину з воску. А хто вже більше не приходить, бо його замучила робота, туга за домом, або він помер. Я би не хотів витримувати цього всього. З іншого боку, Освальд Енйетер був позбавлений необхідності працювати в бригаді, і йому не загрожували жахливі дні посеред цементу. Не було в нього і нічних чергувань у шахті. Його оточувало знищення наших тіл, але цемент обдурював не його. Він змушений був утішати нас, ми використовували його, бо не могли по-іншому. Ми були сліпі від голоду, змучені тугою за домом, ми випали з часу і з себе самих, світ забув про нас. А ми про нього.

Тоді я зірвався з місця і закричав, що, на відміну від нього, у мене є лише мішки з цементом, а готелю немає. Я зіскочив тоді з дзиґлика, мало не перевернув його, і сказав:

— Це ви тут належите до власників готелю, пане Енйетер, не я.

— Лео, сядь на місце, — сказав він мені. — Мені здавалося, ми на «ти». Ти помиляєшся. Власник називається Тур Прікуліч.

А Тур висунув рожевий кінчик язика з рота і кивнув. Він був таким дурним, що сприйняв це як похвалу собі, він зачісувався перед дзеркалом, здував волосинки з гребінця. Він поклав гребінець на стіл, а ножиці на гребінець, тоді ножиці поряд із гребінцем, а гребінець на ножиці. А потім пішов геть. Коли Тур Прікуліч був уже за дверима, Освальд Енйетер сказав:

— Ти бачив, це він власник, він має владу над усіма нами, а не я. Сядь на місце, ти можеш помовчати біля своїх мішків із цементом, а я мушу говорити про щось із кожним. Тішся, що ти досі пам'ятаєш, що таке готель. Для більшості тих, хто тут живе, усе, що вони знають, — це зовсім інші речі.

— Усе, крім табору, — відповів я.

Того дня я більше не сів на дзиґлик. Я наполіг на своєму і пішов геть. Тоді я не показав цього, але насправді я був таким же марнославним, як Тур Прікуліч. Я відчув приємність від того, що Енйетер без жодної необхідності намагався помиритися зі мною. І чим більше він перепрошував мене, тим рішучіше я рвався геть неголеним. Зі щетиною на обличчі цемент дошкуляв ще більше. Лише через чотири дні я знову пішов до нього і сів на дзиґлик так, ніби нічого не трапилося. Я був таким утомленим будовою, що мені стало байдуже до його готелю. Перукар теж не згадав про попередню розмову.

Через декілька тижнів, коли чоловік із візком для хліба волочив цей візок порожнім назад до воріт табору, мені знову пригадався ГОТЕЛЬ. І тоді мені це сподобалося. Попри відразу, мені було потрібне це слово. Я ледь дійшов до своїх нар після нічної зміни розвантажування цементу, я брів ранковим повітрям навмання, як теля. У бараку спали ще троє. Я ліг брудним, як був, у ліжко і сказав собі: у цьому готелі нікому не потрібні ключі. Тут немає рецепції, живеш у всіх на видноті, все як у Швеції. Мій барак і моя валіза завжди відчинені. Моїми цінностями є цукор і сіль. Під подушкою лежить мій засохлий, заощаджений від рота шматок хліба. Це маєток, і він сам себе охороняє. Я — теля у Швеції, а теля робить щоразу те саме, коли повертається у готель — насамперед зазирає під подушку і перевіряє, чи на місці хліб.

Половину літа я був біля цементу і був телятком у Швеції, я приходив після денної чи нічної зміни і бавився подумки у готель. Іноді мені було смішно від цього. Іноді ГОТЕЛЬ завалювався сам у собі, тобто у мені, і від цього на очі виступали сльози. Я хотів випростатися, але більше не міг. Чортове слово ГОТЕЛЬ. Усі п'ять років ми жили зовсім не там — на ПЕРЕКЛИЧЦІ.

Було два види взуття: ґумові калоші, тобто взуття розкішне. Або дерев'яні черевики, які були катастрофою, у них тільки підошва була з дерева — дощечка завтовшки з два пальці. А верхню частину робили із сірої ряднини, обв'язаної вузенькою шкіряною смужкою. Вздовж цієї шкіряної смужки тканина була прибита до підошви цвяхами. Оскільки ряднина була занадто тонкою для цвяхів, вона постійно рвалася, починаючи з п'яток. Дерев'яні черевики були високими, з дірками для шнурівок, але самих шнурівок до них не додавалося. Тому у дірки пропихали тоненький дріт, який закручувався на кінцях. У місцях, де були дірки на шнурівки, тканина також рвалася уже через декілька днів.

У дерев'яних черевиках неможливо зігнути пальці. Тоді не піднімаєш ступні від землі, а просто пересовуєш ноги. Від такого совгання ноги дерев'яніють. Коли тканина на дерев'яних черевиках рвалася на п'ятках, наставало полегшення, бо пальці ніг трохи вивільнялися, тож можна було хоча б трохи згинати коліна.