Цілуючись, Іван забув, що прийшов до Дорфманів з конкретною метою: дістати гроші, аби пригостити в ресторані Онищенкового сина й остаточно впевнитись, що нарис про нього буде. Та хіба можна про щось думати, коли задихаєшся від поцілунків, коли пестиш таке пружне, ніжне й бажане дівоче тіло?
— Коли прийде батько? — запитав нарешті. Роза щасливо засміялась.
— Дві години маємо…
Іван нетерпляче почав розстібати горішні гудзики на кофтині, та Розалія несподівано вивільнилась од його обіймів.
— Зачекай… — вона позадкувала до їхньої кімнати, що виходила вікном у двір. Тут стояла широка тахта, яку Дорфман придбав у якогось перекупника, не сучасний цератовий диван з дзеркалом і поличкою на спинці, а старорежимна тахта з м’якими пружинами, оббита плюшем. Розалія власноручно виготовила дві подушки під колір оббивки, і Сокирко любив тут ніжитись, підмостивши подушку під бік. Навпроти тахти стояло трюмо, а на ньому різні флакончики, баночки, тюбики — мазі, парфуми, креми, Іван так і не міг второпати, навіщо одній жінці стільки і як можна запам’ятати, чим і коли треба мазатись. Особисто він віддавав перевагу одеколонові «Шипр». Купував приблизно раз на місяць флакон і щоденно освіжав шкіру після гоління.
Поряд з трюмо притулилась етажерка з книгами — Розалія полюбляла дореволюційні жалісливі романи, особливо Чарську, вважала її за першокласну письменницю й щиро дивувалась, не знаходячи її прізвища серед російських класиків.
У кімнаті ще стояли комод червоного дерева й така сама шафа із сукнями й костюмами. Велике вікно й балконні двері запинали шторою, це було зручно — із сусіднього будинку вже не підгледиш, що діється в кімнаті.
Розалія почала з того, що запнула штору. Повернулась до Івана, розчервоніла й збуджена, простягла до нього руки, обнявшись, вони впали на тахту, забувши про все…
Потім Іван за звичкою підмостив під бік подушку, вони лежали знеможені й ліниво перекидались словами. Здавалося, минуло лиш кілька хвилин, але Розалія раптом схопилась і почала одягатися.
— Ти що? — потягнувся до неї Іван.
— Зараз батько прийде.
І всміхнулась щасливо: хіба не приємно, коли чоловік забуває з тобою про час.
Іван уже підперезався поясом і статечно влаштувався в кріслі, коли в передпокої клацнув замок і зайшов Дорфман. Він прискіпливо оглянув квартиру, подививсь на Сокирка якось відчужено, поклав на стіл туго набитий портфель і сказав дочці:
— Я дещо прихопив у гастрономі, а в нас гість — доречно… Збери на стіл, голодний… Та й ти, — зиркнув на Сокирка, — мабуть, не відмовишся…
Він називав Івана на «ти» вже давно. Сокирко не мав сумніву, що Дорфман знає про їхні стосунки з Розалією, але дивиться на них крізь пальці.
— Я, власне, до вас, Юхиме Марковичу, — сказав Іван про всяк випадок. — Розалія повідомила, скоро будете, от і вирішив дочекатись.
Дорфман глянув на Сокирка проникливо-іронічно, під цим поглядом Іван зіщулився, проте заради п’яти сотень, які збирався витягти в старого пронози, варто поступитись власними амбіціями.
Розалія почала розпаковувати портфель, поставила на стіл консервні бляшанки й пляшку вірменського коньяку, решту заорала на кухню. Дорфман дістав із шафи білу лляну скатертину, застелив і розпростував на ній бганки, потім поставив на стіл чарки, фужери й тарілки. Робив усе повільно й статечно.
— Поки Роза зготує обід, — пояснив, — ми вип’ємо по маленькій і трохи погомонимо. Зачекай, я зараз… — Він виніс на кухню консервні банки й повернувся вже з відкритими — в кімнаті смачно запахло шпротами, й Сокирко подумав, що Юхим Маркович має рацію: розмова на голодний шлунок рідко коли буває розважлива.
Вони випили по чарчині, Іван запитливо зиркнув на Дорфмана, але той жував з відчуженим виглядом, на Сокирка не дививсь, наче й не запрошував його до розмови. Вгамувавши перший голод, налив ще по чарці, проте не випив, накрив чарку долонею і запитав:
— Гроші знадобились?
— Звідки знаєте?
— А я догадливий. У твоєму віці і з твоїми запитами завжди гроші потрібні. І я тобі трохи дам. Проте з умовою…
— Як завжди, розписку…
— Твоїми розписками тільки у вбиральні користуватись.
— Даремно ви так, Юхиме Маркевичу. Одержу наступне звання, тоді й розрахуюсь.
— Зайва шпала зайвих витрат вимагає. І амбіції в тебе зростуть. То скільки треба?
— П’ятсот.
— Ну-ну… — скривився Дорфман. — Апетити зростають.
— Така справа: завтра до ресторану треба вести одного чудика. Потрібна людина. Син заступника наркома, журналіст, і про мене в газеті писатиме. Я і Розалію хочу запросити.
— Це добре, — поплямкав губами Дорфман, розмірковуючи. — Діло варте того, щоб витратитися. Гроші дам.
— Я завжди вірив у вашу чуйність.
Дорфман. не запрошуючи Івана, спорожнив свою чарку. Закусив маслиною, втупився в Сокирка вирластими, всерозуміючими очима, сказав по паузі:
— Це добре, що ти мене дочекався. Давно хотів порозмовляти з тобою, але не випадало. Отже, так: ти слухай мене уважно й не перебивай. Бо розмова буде серйозна, я такі рідко веду, можна сказати — вперше. Тобто скажу тобі все, що думаю і що хочу…
Сокирко насторожився, але нічим не виказав цього, навпаки, всміхнувсь догідливо й зауважив:
— Мені дуже приємно…
— Помовч. Приємного буде мало. — Дорфман знову поплямкав губами, зиркнув на пляшку, Іванові видалося, хоче ще хильнути, але Юхим Марковим чарку відсунув, очі в нього звузились і погострішали. — Отже, так. Ти хлопець розумний, я в цьому переконаний, а витримці тебе робота навчила. Так?
— Сподіваюсь.
— Тоді слухай уважно. Гадаєш, не відаю, чого до Рози ходиш? Гадаєш, старий Дорфман тюхтій і вуха розвісив? Однак не розвісив Дорфман вуха, і про те, що ти з Розалією зробив, я знав одразу, коли з Лук’янівської повернувся. Бо все це у вас на пиках написано, у тебе і в Рози. Гадаєш, це мені було приємно? Коли якийсь пройда у ліжко до дочки заліз?
Сокирко хотів було заперечити, але Дорфман насварився на нього пальцем.
— Помовч і слухай далі. Я Розу люблю і для неї на все готовий. Вона в мене одна, і цим усе сказано. А тобі зараз і хочеться і колеться. Це я точно знаю. Бо вродлива дівка й розумна, проте боїшся прогадати. Ти уперед хочеш зазирнути, а це не зовсім вдається. Я тобі допоможу. Бо досвідченіший і розумніший за тебе. Вважаєш, — по очах бачу, — старий єврей почав повчати, плювати, й не таких бачили, нехай базікає, а я по-своєму вчиню — точно так думаєш, і я б так думав на твоєму місці. Отже, уперед хочеш зазирнути… А попереду, як мене слухатимешся, чекає на тебе довге й забезпечене життя. Довге тому, що молодий і здоровий. Одразу видно селянську кістку, серце в тебе міцне, м’язів багато і, якщо рак не звалить або під кулю чи ніж не потрапиш, жити тобі ще років п’ятдесят, не менш.
— Який би дурень заперечував… — самими очима всміхнувся Сокирко.
— А ти не дурень і під кулю не полізеш, — ствердив Дорфман. — Бо куля — дурна і не розбирає, в чиє серце влучає. Знаю, ти й без моїх порад побережешся і не ризикуватимеш, бо ризикують тільки відчайдухи або дуже ідейні, що заради революції на кулемети пхалися. Але ідейних ви потихеньку вистрілюєте, а відчайдухам крила обрізаєте, кому ж передні місця займати?
Іван застережливо підвів руку, але Юхим Маркович сказав жорстко:
— Не перебивай, ніхто нас не чує і досить придурюватись. Ти у своїй енкаведі придурюйся й ідейного корч, а в нас розмова чиста й відверта, ти мене очима не лякай, я вже давно наляканий і захищатися вмію. Ось ти зараз зважуєш, чи варто старого Дорфмана закласти, тобто капнути, донести, зробити ворогом народу. Та нічого в тебе не вийде. Знаєш, скільки ти в мене перебрав!.. І на кожний карбованець дав розписку. Я чого в тебе оті папірці брав? Гадаєш, сподівався, що віддаси? І гадки такої не мав, просто я тебе на гачок підсік, розписки твої у вірної людини зберігаю, і, в разі чого, твій нарком одразу листа одержить: ось хто у вас у слідчих ходить — людина ідейно незагартована, у розкрадача соціалістичної власності гроші брав, в інтимний зв’язок з його дочкою вступив. А копію листа — до парткому. Для прозріння, так би мовити, широкої енкаведистської громадськості. А дехто з цієї громадськості тобі давно й люто заздрить. Та й чого не заздрити — скільки шпал на петлиці почепив у тридцять років… З’їдять тебе, Сокирко, за кілька днів, і кісточки перемелють.