Звичайно, спільників, про яких ідеться в листі, автор доносу не назве. Щоправда, коли дуже притиснути, все може статися. Згадає чи просто вигадає прізвища — яке це має значення, усіх можна взяти, усіх прилучити до справи. Хіба шкода?

Але ж тоді справа Онищенка ускладниться й розростеться, знадобиться більше часу для слідства, можливо, десь нагорі вирішать влаштувати показовий процес над новою бандою ворогів народу, підуть публікації в пресі — у такому разі не можна передбачити всіх нюансів, справа вийде з-під його контролю, а це небажано.

Отже, слідство має відбутися в стислі строки з залученням якнайменшої кількості свідків.

Сокирко пройшовся по кабінету, розминаючись. Тепер мав справжній кабінет з великим полірованим столом, двома бронзовими чорнильницями й сейфом у кутку. Попід стінами стояли м’які стільці, а біля вікна потертий, але оббитий справжньою чорною шкірою диван. На ньому Іван не лежав ще ні разу, та про всяк випадок прихопив з дому подушку й ковдру, заховавши їх у тумбу письмового столу. Все може статися, класова боротьба з контрою набирає розмаху, вимагає все більшої віддачі від нього особисто, й, може, доведеться днювати й ночувати в службовому кабінеті.

Постукали в двері — обережно й вибачливо. Так стукати мали звичку досвідчені конвоїри — знали, що слідчого не можна нервувати, й так робота гаряча, для чого ж грюкати?

Сокирко поспішив зайняти місце за столом, утупився її папери й не підвів очей, коли завели Онищенка. Нарешті подивився на нього. Не посміхнувся, не здивувався, дивився й наче не бачив — махнув конвоїрові, щоб вийшов, і знову заглибився в папери.

А Онищенко стояв посеред кабінету. Іван гадав, буде н гімнастерці, вже без ромбів і без паса, як і належить заарештованому, та побачив чоловіка в куртці й темній сорочці, застебнутій на всі гудзики, лише темно-синє галіфе й начищені до блиску хромові чоботи були наркомівські.

Тої невловимої миті, коли Сокирко зустрівся очима з Онищенком, усе ж вистачило, щоб збентежити Івана. Чомусь відчув чи то ніяковість, чи то власну незначущість, ледь подолав бажання підхопитися й виструнчитися.

Але перед ким?

Сокирко одразу взяв себе в руки — злість і гнів заполонили його. Що ж, це було справедливо: ненависть до людей, які пішли проти течії, стали на заваді, зрадили.

Іван відірвався від паперів, зустрівся з Онищенком поглядом, і знову чи то ляк, чи то приниження опанували ним. Бо не прочитав в Онищенкових очах ані краплини остраху чи збентеження. І чомусь, не бажаючи цього, усупереч своїй волі, Сокирко підвівся — тепер стояли один проти одного, схрестивши погляди. Раптом Іван зрозумів: якщо вибухне, підвищить голос, як хотів і планував вчинити, стукне кулаком по столу, одразу ж програє. Тому несподівано для самого себе усміхнувся й сказав:

— Сідайте, Сидоре Гавриловичу.

І усмішка, і запрошення сісти, мабуть, були несподіванкою для Онищенка — смикнувся, хотів щось сказати, та промовчав і сів.

— У чому мене звинувачують? — нарешті витиснув з себе.

Сокирко дістав з течки аркуш, подав. Онищенко прочитав його блискавично, зробив над собою зусилля, прочитав ще раз і відсунув папірець.

— Але ж це сміховинне звинувачення…

— Ви відкидаєте його?

— Невже вам самому це не зрозуміло?

— Прошу відповідати на поставлені запитання.

— Відкидаю рішуче й категорично.

— Радив би подумати…

— Ви що ж, справді сподіваєтесь, що я визнаю ці дурниці?

— Не такі вже й дурниці, як вважаєте.

— Колись я гадав, що ви розумна людина, Сокирко. І доклав певних зусиль, аби ви просувалися по службі. Скажіть, як може людина, котра має хоч трохи здорового глузду, повірити в цю нісенітницю?

І тут Сокирко нарешті вибухнув. Точніше, удав, що вибухнув, насправді ж як ніколи тримав себе в руках.

— Встати! — грюкнув кулаком по столу. — Встати й стояти струнко, коли запитують. Вважаєш, з тобою панькатимуться! — Оцей раптовий перехід на «ти» надав Іванові певності. Він дивився, як повільно підводиться Онищенко, кліпає розгублено очима, й почуття зверхності заполонило його. Нарешті усвідомив свою справжню силу — він вільний карати й милувати, а цей тип, котрий ще позавчора мав над ним владу, просто істота з кісток і м’язів, не людина, а її жалюгідна подоба, яку можна знищити, розтерти по підлозі ногою — ніхто не спитає за це, навпаки, хвалитимуть, підноситимуть і возвеличуватимуть. А слова, що людина в країні найцінніший капітал і що кадри вирішують все, — пусте, демагогія. Плювати і на окрему людину, і на їхнє скупчення, плювати на мільйони, головне — ідея, головне — вождь, не все одно, скільки й хто загине заради перемоги, адже переможців не судять. І він повинен бути серед переможців, бо йому начхати на все, той же Онищенко навряд чи повівся б так само в нинішній ситуації. Він би спалив листа з течки, бо лист цей справді безглуздий. Онищенко вірить в ідеали, а не у вождя. Зрештою, в ці ідеали вірять мільйони й мільйони, їм брешуть, проте самі вони не відають цього, це невигідно тим, хто нагорі, невигідно і йому, Сокиркові, нехай гадають, що справді скоро прийдуть рай і братерство, нехай працюють, не шкодуючи сил, надриваються — а розумні в цей час, попльовуючи, збиратимуть вершки.

І він. Іван Сокирко, один з цих розумних.

— Усе, розминку закінчено, — сказав Сокирко й посміхнувся злостиво, — бо вона не дала бажаних результатів. Віднині забудь, хто ти був, усе своє минуле забудь, бо тепер ти наш ворог, ворог нашого суспільства, ворог народу! І визнаєш ти це чи ні — однаково… Сам знаєш, що чекає на тебе…

Онищенко стояв, заховавши очі під віями, й думав: головне — не втратити гідність. Так, це головне. Може, мовчати? Справді, якщо обрати таку лінію поведінки? Але як він помилився! Яке право мав на таку помилку! Він, заступник наркома, який вважав себе людиною проникливою, виявився повним невігласом. Певно, він видавав бажане за дійсне, він сам вимальовував образ Сокирка, йому хотілося його бачити чесним і розумним.

Та хіба лише Сокирка?

Ти жалюгідний і підлий боягуз, раптом прошила думка, признайся відверто, тепер вже брехати пізно, признайся хоч самому собі, адже ніхто не знатиме цього — так, ти боягуз, ти бачив усе, але заплющував очі, виправдовувався тим, що нагорі, на самісінькій вершині помилятися не можуть, знаходив й інші — аргументи, насправді ж боявся. Боявся втратити свою високу посаду, комфорт, сина, його дивовижну наречену, внуків…

Але ж тепер втратив. І тепер боятися нема чого. Тепер усе ясно — тебе принижуватимуть, можливо, катуватимуть і дуже швидко розстріляють. Залишилось тобі жити місяць, два, від сили три, тепер головне — не зламатися…

Чи вистачить у тебе сили не зламатися?

Вистачить, вирішив Сидір Гаврилович, і відразу настав спокій: щойно він зазирнув у вічі смерті, й віднині серце його закам’яніло.

Подумав: але ж і раніш зазирав смерті у вічі, коли йшов в атаку під кулеметною зливою або врубувався у білу кінноту — так, і тоді від смерті його відділяв крок чи два, проте завжди була надія: чи то куля все ж обмине тебе, чи то ворожа шабля не дістане, чи то відбудешся раною. Тепер же не було на що сподіватися — вирок трибуналу може бути лиш один…

— То як ми домовимось? — запитав Сокирко. — Ти відразу підпишеш зізнання чи крутитимеш мені мізки?

— Невже ви вважаєте мене дурнем?

— Шкода, — зітхнув Сокирко, — а я гадав, що ми сьогодні ж розв’яжемо цей вузлик. Тихо й мирно. Що ж, доведеться писати протокол… Отже, з якою метою ти їздив до Москви?

— У службове відрядження. Можна підняти документи…

— Ти мене не вчи, сам знаю, що піднімати. А скажи мені, Онищенко, ти на Красну площу ходив?

— Звичайно.

— От, — урочисто вигукнув Сокирко, — так і запишемо: перебуваючи в Москві, відвідав Красну площу із злочинним наміром розвідати маршрути урядових машин і, зокрема, автомобіля товариша Сталіна…

— Та на Красній площі щоденно бувають тисячі москвичів та приїжджих. Якщо користуватися вашою логікою, всі вони стежать за урядовими машинами.