Але що каже Онищенко? Іван навіть не повірив власним вухам.

— Завтра чи післязавтра, якщо матимете вільний час, увечері зайдіть до мене додому. Колись ви були в мене, пам’ятаєте квартиру? Поп’ємо чаю, погомонимо, бо тут, — заступник наркома обвів руками кабінет, — стільки справ і стільки відвідувачів, що й дихнути нема коли…

Сокирко прямував до дверей, спиною відчуваючи Онищенків погляд. Тримався прямо, мало не марширував, а хотілося стрибати: завтра увечері він чаюватиме із самим заступником наркома у кімнаті з шаблею на килимі. Треба натякнути Онищенкові, що управління кадрів зволікає з наданням йому чергового звання.

Носити тобі шпали, товаришу Сокирко, подумав, і хвиля радощів перехопила дихання.

— Давай так, тату: цілком одверто.

— Давай, — погодився Онищенко.

Антон усівся на тахті, спершись спиною на килим.

— Днями редактор доручив мені написати статтю про шкідників з Наркомату комунального господарства…

— І правильно вчинив.

— Я також не заперечував. Але почав розбиратися у справі — хотів написати аргументовану й злу статтю, — бачу, нічого не виходить. Бо емоцій проти шкідників у Наркоматі доста, люті також, а доказів жодних.

— Докази з’являються під час слідства.

— І ви просто так, без вагомих аргументів заарештовуєте людей? — здивувався Антон.

— Маємо очистити країну від внутрішніх ворогів.

— Двадцять років минуло після революції, невже ти справді віриш, що ворогів побільшало?

— Я — боєць партії і мушу виконувати її накази.

— Виходить, я — молодий незагартований комуніст і зовсім не розуміюся на тому, що відбувається у нас…

— Виходить.

— Але ж я, хоч і незагартований, свято вірю в соціалізм. І хочу тільки добра для країни.

— Маємо виконувати волю й рішення Центрального Комітету. Партія не може помилятись і якщо висунула гасло, що в міру просування країни до соціалізму класова боротьба загострюється, так воно і є. А що таке боротьба? Не треба пояснювати?

— Маєш на увазі, що вороги підводять голову?

— Звичайно. А з ворогами одна розмова!

— До стінки?

— Кожен одержує по заслугах.

— А чи не здається тобі, що саме у вашій парафії досить вільно трактується поняття вини?

— Згоден, бувають помилки, проте ми з усіх боків оточені ворогами — іноді краще перегнути палицю.

— Але ж і Ленін, і Дзержинський вимагали суворо дотримуватися законності.

— Ми намагаємося діяти тільки в рамках закону.

— Намагаєтеся… В міру можливого… І хто ж саме визначає цю міру?

— Партія.

— В особі керівників?

— І ти ставиш це під сумнів?

— Однак, тату, НКВС почав заарештовувати й керівників.

Онищенко дістав цигарку, закурив, глибоко затягнувся, випустив дим і сказав:

— Виходить, і серед керівників є зрадники. Справа Каменева та Зінов’єва свідчить про це.

— А я не можу повірити, що Бухарін — шпигун. Ну, помилився, ну, схибив, але стати на шлях прямої зради!..

— Він сам визнав це.

— А скажи мені, тату, тільки відверто, серед твоїх підлеглих нема таких, хто міг би витягнути з нього це зізнання?

— Скоро ти не віритимеш і мені.

— Ні, ти зліплений з іншого тіста.

— Ми з тобою, сину, обидва комуністи, й тісто має бути високого гатунку.

— А чи не припускаєш, що до партії пролізли кар’єристи?

— Заперечуєш сам собі. Від таких ми й звільняємось.

— І у ваших органах можуть бути люди нечесні. Маючи в руках необмежену владу, вони примусять людину казати все, що їм вигідно.

— Не уявляю, хто б міг примусити мене!

— Я ж кажу: ти з іншого тіста. Інші ж не витримують…

— Припини недостойні розмови! — спалахнув Онищенко. — І уважно подивись навколо! Якщо можеш, звичайно… Народ зібрав усі сили, країна індустріалізується, самі Магнітка й Дніпрогес чого варті, я вже не кажу про інші заводи — хто міг навіть уявити, що всього за кілька років ми досягнемо таких успіхів? Власні автомобілі, літаки, трактори, військова техніка — тепер ми спроможні дати відсіч будь-якому ворогові. Хіба це не доказ правильності лінії партії? І особисто товариша Сталіна?

— Вважаєш, кількістю гармат і танків можна виправдати безпідставні арешти?

— У нас в Наркоматі надійні кадри, й ми розбираємося в кожній справі.

— Із Романюком розберетеся?

— Я вже дав вказівку.

— Тату, ти знаєш Романюка краще, ніж мене. Він твій друг, ви разом з’їли пуд солі. Ти ж ніколи не повіриш, що Микола Олексійович ворог!

— Я ж кажу: з Миколою розберуться…

— І як тобі не соромно, тату. Дав вказівку — розібратися… Замість того, щоб негайно звільнити Романюка. Своєю владою, хіба ти вже не заступник наркома? І твої вказівки не обов’язкові для підлеглих?

— Романюка заарештовано за наказом самого наркома.

— А ти не міг піти до Балицького й поручитися за Миколу Олексійовича?

— Тобі невідомі усі нюанси роботи нашого апарату.

— Мені до шмиги всі ваші бюрократичні нюанси, якщо заарештовують чесну людину!

— Ліс рубають — тріски летять…

— І ти кажеш це з чистою совістю?

— Країна стала дибки, — роздумливо мовив Онищенко. — Пам’ятаєш гоголівську трійку? І як порівнюється вона з Росією? А тепер у нас масштаби стократ більші. Розгін і масштаби — що ж, можливо, хтось випадково і потрапить під колеса…

— Ні! — Антон підвівся на тахті, сперся спиною на шаблю, розпростав руки, поклавши долоні на ефес та піхви, вигукнув: — Сто разів — ні! Тобі цю шаблю дали, щоб рубав ворогів, тільки ворогів, і сам Дзержинський сказав: в органах мають працювати люди з’ холодною головою, палким серцем і чистими руками. А хіба можна чистими руками піднімати зброю на невинних?

— Перебільшуєш.

— Хотів би… Але вчора, збираючи матеріал про шпигунів у Наркомунгоспі, не видобув жодного переконливого факту. А там заарештували кількох відповідальних працівників. Кажуть: шкодили… А як конкретно? Так скоро й до самого наркома Голуб’ятникова доберуться… А він, як і ти, із старої гвардії, працював у Харкові, потім головою Чернігівського губвиконкому. Невже й він ворог?

— Ні, не ворог, і Центральний Комітет не допустить знищення партійних кадрів.

— А скажи, Сталін не може не знати, що робиться в країні?

— Ти що! — жахнувся Сидір Гаврилович. — Звичайно, Сталіну все відомо, і я гадаю — він наведе порядок. Дуже скоро. Так, як було з колективізацією: наламали дров, поки товариш Сталін не втрутився. І зараз можливі перегини на місцях…

— А чи не вважаєш ти, що саме колективізація призвела до голоду?

— Якщо б ти не був мій син, — жорстко сказав Сидір Гаврилович, — і я не знав тебе, як самого себе, міг би подумати, що ти став ворожим рупором.

— Я читав Леніна, він застерігав проти поспішливості у проведенні сільських реформ.

— Отже, ти неправильно зрозумів Леніна. Володимир Ілліч ставив питання про кооперування на селі, й заслуга товариша Сталіна, що він провів ленінську ідею в життя.

— Але ж ти, тату, зовсім не розумієшся на економіці. Хоч це визнаєш?

— Так, у мене не було ні часу, ні умов для навчання, — з гіркотою визнав Сидір Гаврилович. — З вісімнадцятого по двадцятий весь час на фронтах, а з двадцять першого — у ЧК. Сам учився, ну, курси різні… Але ж ти закінчив університет, ми з матір’ю мріяли про це, шкода, не дожила… Однак зарубай собі на носі: учила тебе Радянська держава, і мусиш їй вірно служити.

— Служити — значить мислити!

— Виконувати волю й накази партії.

— А якщо бачу, що не туди йдемо?

— Ми йдемо до комунізму. Що б не трапилося. Шлях наш визначений на багато років уперед.

— На якійсь стадії можливі й відступи. Чи просто помилкові рішення.

Сидір Гаврилович різко повернувся до сина, обпік поглядом.

— Цить! Щоб я ніколи такого не чув!

— Тату, і відступи, й помилки неминучі. Це — діалектика.

— Не діалектика, а безвідповідальне базікання.

— Скажи ще — вороже…