Раптом без усякого приводу Анрі згадав, що вчора головний редактор їхнього журналу одержав на нього донос. Шеф викликав Савіля, тицьнув йому аркуш, надрукований на машинці, і сказав:

«Я не бажаю розбиратися у цьому. І взагалі найкраще було б викинути його в кошик, та почитайте для загальної освіти…»

Анрі все це розповідав, сміючись, та Генрієтта одразу захвилювалась; він відчув це, хоч не вимовила жодного слова.

— Я поклав листа собі в шухляду на згадку. Ми прочитали його в редакції вголос, і всі сміялися, хоч я знаю, ще написав хтось із наших.

— Чому? — поцікавилася Генрієтта.

— Йдеться про те, що я продаю редакційні таємниці іншим виданням. Наводяться факти, про які сторонній особі дізнатися важко.

— Але ж це може заплямувати тебе!

— Наш головний надто розумний. Крім того, там є нюанси, які зводять весь донос нанівець.

— А коли б їх не було? — запитав Дубровський.

Анрі знизав плечима.

— Анонімка?.. — сказав Сергій, буцімто згадав щось, і посміхнувся. — Слово яке! Ніби щось ласкаве, кругленьке, таке пустотливе, а б'є сильніше за батіг…

Колись на мене також зводили наклеп. І знаєте, вивчили мою біографію краще, ніж я сам її знаю. — Помахав у повітрі сигаретою, буцімто відхрещувався від усього того, старого. — А головне, точно знаю, що могли написати лише двоє. І обидва — мої друзі…

— Та які ж це друзі? — рішуче втрутилась Генрієтта.

— Писав врешті один, — мовив задумливо Сергій. — Один з двох…

— Та-ак, ситуація… — зрозумів усе Анрі.

— І як ви дивитесь їм у вічі? — поцікавилась Генрієтта.

— Не маю права ображати підозрою жодного.

— Ідіотське становище, — пробуркотів Анрі. — І нема способу виявити винного?

— Можна плюнути в душу другові.

— І що ж ти вирішив?

— Намагаюсь забути…

— І вдається?

— Не зовсім.

— Ви або дуже добра людина, або тюхтій… — відрубала Генрієтта.

— А ви вважаєте, що добряк — завжди тюхтій? — засміявся Дубровський.

— Ну що ви, доброта і слюнтяйство — зовсім різне.

— Всепрощенець, — штрикнув Анрі.

— Над цим не жартують, — зупинила його Генрієтта. — У чому ж вас звинувачували, коли не секрет?

— Звичайно, не секрет, — охоче відповів. — Під час війни я попав до концентраційного табору в Польщі… Брав там участь у русі опору. Були дуже складні умови, і наша діяльність іноді не те щоб припинялась, а завмирала. Одного разу до крематорію відправили половину нашого барака, і ми втратили зв'язки з керівництвом. Тільки через кілька тижнів мене розшукав новий зв'язковий. Повідомив, що товаришів знищили за доносом, але виявити провокатора не вдалося. Цю історію з деякою деталізацією я і розповів моїм друзям.

— Ну? — не витримала Генрієтта.

Сергій зім'яв сигарету в попільниці.

— Удар був розрахований точно. Книгу моїх нарисів висунули на премію, в газетах її почали хвалити, але хто дасть премію провокатору?

— Тебе звинуватили?.. — перебив Анрі.

— У провокаторстві! — ствердив Дубровський. — Слава богу, знайшлися свідки: пізніше я сам входив до складу керівництва, і ніхто, зв'язаний зі мною, не загинув. Але ж свідків могло і не бути.

— Яка підлість! — не витримала Генрієтта.

— А премію дали? — по-діловому поцікавився Анрі, і Дубровський не витримав і зареготав.

— Дали!

— Ну, і біс з ними… — безтурботно махнув рукою Анрі.

— Але ж обидва поздоровляли мене!

— А ви казали, що намагаєтесь забути… — Генрієтта закуталася в халат, зіщулилась. — Такого ніколи не забудете. І це — найстрашніше… — Подумала і зробила висновок зовсім по-жіночому: — Краще б вас не висували на премію.

— Я не думав над цим, — признався Сергій.

— І не треба, — порадив Анрі. — Премія — це премія!

— Утилітарист, — засудила Генрієтта.

Помовчали. Розмова залишила неприємний осадок, наче кожний доторкнувся до чогось нечистого і є конча потреба вимити руки.

— А дощ припинився… — Генрієтта підійшла до вікна, визирнула. — Так, припинився. Вже дванадцята, і гості напевно набридли господареві…

Сергієві не хотілося, щоб вони йшли, та єдине, що залишалось, узяти капелюха й провести їх.

… Море залишилося позаду, і літак знизився. Генрієтта глянула в ілюмінатор. Десь далеко під крилом майнули убогі хатинки, отари овець. Потім потяглися одноманітні жовто-зелені зарослі якогось чагарника. Літак зробив коло й пішов на посадку.

Генрієтта обережно витягла з-під блузки листа, поклала в зовнішню кишеню жакета. Літак кілька разів сильно кинуло, і невдовзі він зупинився.

Генрієтта ще раз глянула в ілюмінатор на довколишні чагарники і спокійно попрямувала до виходу. Інші дівчата поприлипали до ілюмінаторів, злякано позираючи на кількох озброєних чоловіків, що вибігли з-за кущів. Генрієтта цього не бачила — стояла біля люка і дивилася, як від кабіни пілота між сидіннями наближається рожевощока людина в гарно пошитому костюмі й свіжій сорочці. Думала, як могла вона так помилитись, але не впадала у розпач, бо це означало загибель, а шанси на порятунок давали лише витримка і сила духу.

Рожевощокий простував прямо на неї, а вона дивилася на нього, як дивляться звичайні пасажири на пілота, без особливої цікавості, але й не відчужено. Це сподобалось йому, а може, просто удав, що сподобалось, бо підморгнув мало не дружньо і хотів поплескати по щоці.

Вона спокійно відвела його руку.

— Не блазнюйте, це вам не личить.

І він не образився, вона справді мала рацію: це не личило йому; почав відчиняти люк літака, ввічливо попросивши її перейти на інше місце.

Те, що він вибачився, ще раз засвідчило його силу, і на хвилину Генрієтті зробилося страшно. Відступила в глиб літака і сіла на чиюсь валізу. Подумала: зараз з'явиться той, що вів літак, «полковник Кларенс», як назвав його рожевощокий. Можливо, то було псевдо, та все одно Генрієтта вже ніколи не забуде це ім'я, як і розмову, котру вона випадково підслухала в літаку. Бо та розмова допоможе Генрієтті звинуватити їх (вона ні на мить не сумнівалася в цьому, якщо б засумнівалась — загинула). І в ці короткі секунди, поки пілот не вийшов із кабіни, знову пригадала все, що відбулося, — від посадки на літак під Марселем до його приземлення біля оцих обпалених сонцем чагарників.

„. Два тижні тому Генрієтта прочитала в «Парі суар» об'яву, яка запрошувала вродливих дівчат на роботу екскурсоводами в Північній Африці. Контракт — на рік, два і три. Генрієтта подзвонила по вказаному номеру, і ЇЇ запросили до контори на Жак-Доллан. Там і зустрів її рожевощокий, що відрекомендувався Жаном Дюбюї — довіреною особою великої туристичної фірми. Проінформував про умови праці, які здалися Генрієтті блискучими, переглянув її документи і запитав, чи знає вона іноземні мови. Генрієтта назвала тільки італійську та англійську, хоч трохи знала й німецьку, але сама соромилася цих знань, не прохопилася ані словом — потім не раз думала, як гарно це вийшло, що не піддалася спокусі й не похвалилася.

Рожевощокий запропонував Генрієтті контракт на три роки, та вона погодилася лише на річний. Підписувала, лиш побіжно глянувши на текст умови, бо Дюбюї видав їй аванс і було незручно вчитуватись — фірма, яка не скупиться на королівський аванс, не може бути несолідною. Тим більше, що рожевощокий порадив:

«Прочитайте уважно, мадемуазель, нам би не хотілося, аби потім виникли непорозуміння. Ми звикли дотримуватись своїх зобов'язань, але вимагатимемо цього ж і від вас».

«Я не шукаю легкого хліба», — тільки й відповіла і розписалася, не дочитавши до кінця.

Дюбюї вручив їй квиток на поїзд до Марселя і пояснив, де й коли повинна бути, щоб не запізнитися на літак, яким фірма переправить її та інших нових працівниць до Північної Африки.

Уперше всі вони зібрались о дев'ятій ранку біля готелю «Наполеон». П'ятнадцятеро різних за характерами, поглядами, уподобаннями, але всі молоді й вродливі.