«Форд» давно вже зник за поворотом, а Бонне і Сергій все ще дивилися йому вслід. Потім комісар штовхнув Дубровського ліктем у бік, підморгнув.

— Порядок! — сказав весело. — Я знаю Марвана, він учепиться за них, як реп'ях за хвіст шолудивого пса. Можете вважати, Серж, що ви недаремно побували в Танжері.

— У нас кажуть: не хвались, ідучи на рать…

— Від Марвана їм не втекти, — запевнив Бонне. — Хитрий і розумний, бестія, природжений агент кримінальної поліції.

… На віллі починалися повсякденні клопоти. Заспані, напіводягнені дівчата бігали на кухню. На подвір'ї шофери мили дві легкові машини — розкішний «мустанг» останнього випуску і маленький червоний «фольксваген». Потім із гаража виповз заднім ходом пікап, постояв біля кухні і шмигонув з двору не на. Танжер, а по дорозі, що вела до містечка.

Бонне заворушився:

— Махмуд, ей, Махмуд, візьми мотоцикл і подивись за цим пікапом. Тільки обережно, не викажи себе.

Махмуд пішов навздогін не шосейкою, а ґрунтовою дорогою, навскіс, піднявши за собою шлейф жовтого пилу. Цим шлейфом він закрив півобрію — жовта завіса висіла в непорушному повітрі кілька хвилин, а потім впала якось одразу, наче обезбарвилась.

— Махмуд знає тут кожну стежку, — мовив Бонне вдоволено, — і ніхто його не запідозрить.

Пікап повернувся через годину, а за ним і Махмуд. Поставив мотоцикл, присів біля намету, доповів:

— Там садиба, і пан комісар може уявити собі, що гарна садиба. Паркан високий, дім красивий. Два поверхи, а перед будинком — квітник. Гараж на три бокси…

— Що — пікап? — знетерпеливився Бонне.

— Поки я знайшов дірку в паркані… — розвів руками Махмуд. — Бачив, як виносили з гаража кошики. Зовсім порожні кошики, кинули їх у кузов пікапа, і він поїхав.

Бонне запитав з цікавістю:

— Які кошики, Махмуд? Що в них носять?

— Ну, що?… — не знайшовся одразу той. — З такими хазяйки ходять на базар. Все носять.

— То кажеш, порожні кошики з гаража… — роздумливо протягнув Бонне. — А в тебе не склалося враження, що пікап віз їх туди вповні?

— Я подумав про це, пане комісар.

— Ось що, Махмуд. Підкоти сюди мотоцикл, повезеш мене до тої садиби. А вам, — звернувся до Дубровського, — доведеться понудьгувати.

— Мавр зробив свою справу… — невдоволено пробуркотів Сергій.

… Мотоцикл лишили в кущах за дорогою, і Махмуд показав Бонне дірку в паркані, через яку можна було заглянути в двір. Комісарові це місце не сподобалось — першому-ліпшому перехожому видно, що хтось цікавий прилип до огорожі. Вони обійшли навколо садиби, паркан всюди був високий і без щілин. Бонне невдоволено щось буркотів собі під ніс і замовк, лише побачивши неподалік кілька високих густих дерев. Зупинився біля крайнього і попросив Махмуда:

— Підсади-но!

Самого Махмуда не треба було підсаджувати — поліз за комісаром, як кішка.

З висоти подвір'я було як на долоні. Порожньо, жодної живої душі, наче мешканці давно залишили цю оселю. Але квіти довкруг цвіли буйно, отже, їх поливали щовечора. І пікап доставив корзини, напевно, з продуктами, навряд чи посилали б його сюди за порожніми.

Вони просиділи на дереві з півгодини, Махмуд крутився нетерпеливо, і Бонне вимушений був закликати його до порядку.

— Але ж пан комісар бачить, що там нема нічого цікавого, — почав той виправдовуватися. — Порожньо…

— Саме це й цікаво, — заперечив Бонне, — і, коли б ти був далекогляднішим, Махмуд, сидів би тихо, як миша.

І справді, їхнє терпіння скоро було винагороджене. З будинку вийшов чоловік у комбінезоні. Постояв біля квітника, уважно оглянув подвір'я, затим наблизився до гаража і зазирнув у маленьке вузьке віконечко. Незадоволено похитав головою, відімкнув двері, ступив за поріг. Побув у гаражі кілька хвилин, виніс щось загорнуте в папір і зник у домі.

— Дуже хотів би я зазирнути в те віконечко, — заворушився Бонне.

— Якщо пан комісар накаже, я зроблю це, — з готовністю запропонував Махмуд.

— І зіпсуєш мені всю обідню…

— Для чого ж? — засміявся той тихо. — Ніхто мене не помітить. Попід квітами можна проповзти, а потім заховатися за стіною.

— Але ж коли з дому помітять тебе, зрозуміють, що поліція стежить за ними, і подзвонять до «Грайливих лялечок». А це ой як не бажано… А в гаражі, можливо, нікого й нема…

— Не помітять! — запевнив Махмуд. — Пан комісар допоможе мені тільки перелізти через паркан…

— Зрештою, у нас нема іншого виходу, — зітхнув Бонне і почав спускатися з дерева.

Комісар не бачив, як повз Махмуд поміж клумб, бо лежав у кущах і прислухався. Якщо Махмуда помітять, зчинять галас… Та все було тихо, тільки сюрчали цикади одноманітно й нудно.

Минулої ночі Бонне ні на хвилину не заплющив очей, і зараз йому захотілося спати. Спати — і все! Він позіхнув. Боже мій, нормальні люди мають можливість завалитися в ліжко з прохолодними простирадлами чи простягнутися на дивані. Правда, і тут, під кущами, непогано і можна добре виспатися, тільки чому так надокучають цикади?

Махмуд з'явився раптово: Бонне не почув ані кроків, ані найменшого шелестіння, — просто якась тінь майнула поруч і поліцейський простягнувся біля нього. Вже з виразу його обличчя комісар зрозумів: щось трапилося.

Сон зняло, як рукою. Запитав:

— Там хтось є?

— Жінки…

— Ти бачив їх? Подав якийсь знак?

Махмуд засміявся тихо й задоволено.

— Я знаю жінок. Вони б зчинили галас, і були б самі неприємності. Я стояв і слухав…

— І що?

— Було погано чути. Вони розмовляли французькою, я добре знаю французьку — чи не так, пане? — та не розібрав… Одну з них звуть Мелані.

Бонне більше не вагався.

— Мелані… Мелані… — процідив крізь зуби. — Французьку дівчину замкнуто в гаражі… — перебіг до мотоцикла, увімкнув рацію. — Марван… Ви чуєте мене, Марван? Негайно наряд поліції! Садиба на дванадцятому кілометрі від «Грайливих лялечок». Ви зрозуміли мене, Марван? Як з пасажирами «форда»?.. Особняк на бульварі Наполеона? Ви молодець, Марван! Я певен, їх не випустять. В особняку є телефон? Ви розумієте мене з півслова, Марван, я ще раз вдячний…

Поліцейська машина прибула за годину. Махмуд знову переліз через паркан і відчинив ворота.

Бонне постукав у двері будинку. Високий марокканець вислизнув на ґанок. Забачивши поліцейських, кинувся назад, та комісар перегородив йому шлях.

— Спокійно! — тицьнув пістолетом у груди.

Той одразу підняв руки. Бонне обшукав його, витяг з кишені ключі,

— Хто ще є в домі?

— Я один.

— Телефон?

— Тут, у передпокої.

— А хто в гаражі?

Високий чоловік заметушився.

— Мадам покарала їх і наказала мені доглянути… Я не міг не послухатися, я служу в мадам Блюто… Якщо дівчатка вередують, мадам карає їх…

— Відчини! — простягнув йому ключі комісар.

— Але ж мадам гніватиметься, я можу зробити це лише в її присутності.

Бонне мовчки підштовхнув його, і наглядач більше не сперечався. Відчинив двері гаража і перший ступив туди.

— Світло! — скомандував Бонне.

Наглядач увімкнув світло. Вузьке приміщення з цементною підлогою. В кутку — дерев'яні пари з якимось лахміттям. Під ними — двоє дівчаток. Бонне поспішив заспокоїти їх:

— Поліція… Ми з поліції, не бійтеся нас…

Дівчата дивилися злякано. Певно, все ще не вірили.

Раптом наглядач, який на мить залишився за спиною комісара, рвонувся до виходу. Він устиг би вискочити й замкнути за собою двері, та посковзнувся, заточився і мало не впав. Комісар скрутив йому руки, клацнув наручники.

— До стіни! — наказав. — Обличчям до стіни. Не озиратися! — Покликав з будинку поліцейського. — Подивися за ним!

Лише тепер дівчата почали все розуміти.

— Ви справді з поліції? — зіскочила з нар висока, з запалими жовтими щоками.

— Комісар Бонне, — відрекомендувався той. — А ви не з партії, вивезеної літаком з Марселя?

Дівчата заплакали.

— Невже?.. Невже ви справді?.. Ми вже втратили останню надію…