Бонне лежав, схопившись за мокру прохолодну траву руками, наче це могло захистити його. Підбігли, важко дихаючи, ще кілька есесівців, хтось нахилився над ним, вдарив ногою і перевернув горілиць.

Люсьєн розплющив очі і побачив їх зовсім близько: чорні постаті навколо нього утворювали наче криницю, на дні якої лежав він — маленький, немічний, з жмутками вирваної трави в міцно стиснутих пальцях.

Раптом у стінці колодязя утворився отвір, хтось просунувся в нього й доповів голосно:

— Другий готовий, унтершарфюрер! Я обшукав його — жодного документа…

— Кляті французи! — прогуділо у відповідь басом. — Але цьому ми розв'яжемо язика…

Бонне вдивлявся в далеке небо над червоними стінками, щоб не зустрітися поглядом бодай з одним із есесівців.

— Обшукайте його! — наказав той же бас.

Бонне схопили за комір і поставили на ноги; чиїсь руки завчено обмацали його, вивернули кишені.

— Нічого. Тільки запальничка й пачка сигарет…

— Шестеро вбитих і двоє поранених, унтершарфюрер! — підскочив ще один бош, і Бонне, підвівши голову, глянув на нього з усмішкою: отже, вони з Робером непогано попрацювали сьогодні — нафтосховище і восьмеро бошів. Не шкода й помирати!

Есесівець, видно, перехопив його погляд, бо несподівано охижів: вдарив Бонне прикладом просто в груди. Люсьєн встояв, той хотів ударити ще, та унтершарфюрер зупинив його:

— Чекай, Отто, — пробуркотів невдоволено, — він нам ще знадобиться. Йому всиплять краще за тебе — відійди! Розумієш німецьку? — він приставив автоматне дуло до Люсьєнового підборіддя й підняв йому голову, щоб глянути у вічі, але Бонне дивився вище нього. — Не розумієш? — продовжував унтершарфюрер. — Нічого, скоро все Зрозумієш…

— Потім йому зв'язали назад руки й повели. Йти треба було кілометрів зо три. Бонне знав тут кожну стежку і обрав би значно коротший шлях, але есесівці петляли видолинками, по змозі тримаючись відкритих місць.

Люсьєн ішов між двома автоматниками, а перед очима все стояло обличчя Робера і кров текла з рани…

«І боші переслідували нас…»

Певно, Дубровському цікаво, як все ж йому вдалося врятуватися? Дуже просто: макі, почувши постріли, приспіли на допомогу. І влаштували засідку…

Бонне не знав цього і йшов, утупившись у чорну спину есесівця. Білявий і зовні досить вродливий юнак, він весь час щось наспівував і шмагав вирізаною лозинкою по будяках — зовсім хлоп'яцька звичка. Раптом він спіткнувся і впав — лише наступної миті Бонне почув звук пострілу, але все ще не розумів, що білявий молодик не спіткнувся, а підстрелений. І все ж він раніше за есесівців збагнув, що сталося: не озираючись, стрибнув убік і покотився крутим схилом. Може, в нього стріляли, а може, й ні, — зрештою, яке це мало значення, коли за чверть години він уже стояв в оточенні товаришів із загону?

«І боші переслідували нас…»

Здається, вимовив цю фразу, бо, коли б не вимовив, наступна не мала такої ваги й значущості, якої хотів надати їй:

— А тепер вони їздять на наші середземноморські курорти, і колишні макі обслуговують їх. Звичайно, я згущую фарби, але…

— Західна Німеччина, — перебив його Дубровський, — входить до системи Інтерполу…

— Ви хочете сказати, що і я…

— Маєте контакти з німцями, — закінчив за нього Сергій. — Але не хочу дорікати цим. Ми ніколи не змішували фашизм з німецьким народом. Хіба що під час війни. Тоді теорія іноді відрізнялася від практики.

Бонне посміхнувся уїдливо:

— Коли я зустрічаюся з групою західнонімецьких туристів, точно знаю, що один чи два з них — нацисти, але всі вони однаково усміхаються, і спробуй дізнатись, хто з них про що думає…

— Єдиний вихід: створити в ФРН такі умови, щоб ніхто з колишніх гітлерівців не міг підняти голови.

— Це вже із сфери високої політики.

— Ви суперечите самі собі.

— Мабуть, — погодився Бонне. — Але знайте, мені буде значно легше, коли я спіймаю Ангеля. Гадаю, його судитимуть не як карного злочинця.

— Якщо не передадуть властям ФРН…

— Він продавав французьких дівчат і буде доставлений у Францію.

— Отже, ви завтра вилітаєте? — перевів розмову на інше Дубровський.

Бонне хитро примружився.

— Я знаю, що ви зараз скажете.

— Не треба бути ясновидцем.

— З задоволенням зустрінусь із вами у Відні. Я знав, що ви наздоганятимете мене, чому й подзвонив.

Дубровський стурбовано глянув на годинник.

— На жаль, сам я не можу вирішувати такі питання. Мушу йти до посольства. Наше агентство, здається, зараз не має кореспондента в Австрії, а якщо й має, то все одно довго умовляти мені нікого не доведеться. Ангель вартий того, щоб на нього пополювати, подібний матеріал не часто потрапляє в пресу, чи не так?

— Сенсація номер один! Я вам казав уже колись, що ваше журналістське реноме…

— Постраждає, якщо ви не спіймаєте Ангеля.

— У мене сверблять руки, а це — гарна ознака. Коли хочете, можу довезти вас до посольства.

«Каравелу» підтягли мало не впритул до віденського аеровокзалу — гігантської споруди з бетону й скла.

Бонне швидко збіг по трапу і зупинився, розглядаючись довкола. Аеровокзал був гарний, особливо величезна, на весь фасад, скляна стіна, що виходила на льотне поле, У ній віддзеркалювалися бетонні доріжки з літаками, мурашині постаті людей. Комісар хотів знайти себе в цьому мурашнику — це було зовсім хлоп'яцтво, але він стояв і вперто вишукував, поки до нього не підійшла людина у цивільному і запитала:

— Якщо не помиляюсь, комісар Бонне?

Бонне простягнув руку.

— Ви з віденської поліції?

— Нас повідомили, що ви прилітаєте цим рейсом. Інспектор Петер Кноль. Вам доведеться працювати зі мною.

Інспектор Кноль сподобався Бонне. Високий, на голову вищий від нього самого, певно, сильний і трохи простодушний, бо в людей хитрих і потайних рідко коли буває такий кирпатий ніс і м'яка лінія підборіддя.

Запитав:

— Ви замовили готель? Я хотів би відвезти речі і одразу зайнятися ділом.

— Машина чекає на нас. Ви житимете в «Амбасадорі». У центрі, але вулиця тиха, до того ж ваші вікна виходять у двір.

Дивлячись, як. везуть на автокарах від літака гору валіз, Бонне запитав:

— В Австрії зараз багато туристів?

— Сезон у розпалі…

Бонне зітхнув: Ангелеві і Грейту легше заховатися в строкатому різномовному натовпі. Звичайно, якщо вони ще в Австрії, і Відень не був для них перевалочним пунктом…

Одержали чемодани, і носій провів їх через службовий вихід до машини.

Комісар із задоволенням відчинив дверцята поліцейського «мерседеса». Любив автомобілі, сам водив чудово й ніколи не пропускав нагоди поговорити, як кажуть, на автомобільні теми.

Кноль сів за кермо. Їхали мовчки, лише іноді інспектор називав вулиці, пояснював, повз який монумент чи архітектурну пам'ятку проїжджали.

Бонне вперше був у Відні. Крутився на сидінні, щоб краще побачити; завжди любив знайомитися з новими містами, і перше враження про них було для нього найвагоміше: потім гострота вражень згладжувалась, усе ставало буденнішим, навіть повз якийсь пам'ятник старовини, зафіксований мільйонами листівок, проходив так, наче це звичайний житловий будинок.

Відень спочатку нагадав комісарові Париж — багато тінистих бульварів і старовинних будинків, та все ж була якась відмінність, щось незвичне для погляду — Бонне ніяк не міг дібрати: що? — і лише потім втямив і здивувався, чого оця думка відразу не прийшла йому в голову; все було дуже просто — люди на тротуарах, їхні манери і поводження. Вони не бігли, як божевільні, не всміхалися гарним жінкам і не озиралися на них, не стовбичили біля кав'ярень, не жестикулювали, розмовляючи; сам характер натовпу різнився від паризького і за одягом, і за манерою поводження; все тут було якесь статечніше, наче люди більше поважали себе й нікуди не поспішали.

Бонне зітхнув із жалем: паризька шарпанина все ж більше імпонувала йому.