Проте Русанівка все ж не Ніцца чи Канарські острови, й Моні не можна дозволити завертати голоблі. Вона видурила сьогодні в матері адресу Льоні Зельцера, виявляється, живе не в якомусь зачучверілому єврейському чи палестинському містечку, а в самому Тель-Авіві. Мати пояснила: старі Зельцери тримають там ресторан чи кафе й попервах, либонь, зможуть допомогти. Звичайно, не грішми, її колишній свекор ніколи й нікому задурно не давав грошей, тільки під розписку та за проценти. Колись Арканчик розповідав, що батько і йому хотів позичити, сміявся так, що мало не луснув з реготу — позичати гроші йому, директорові одного з найбільших київських гастрономів!.. Якусь паршиву тисячу чи дві, та він ці тисячі…

Кажучи це, мати посміхалася якось загадково, і Арочка подумала: за спиною першого чоловіка мамусі жилося не так уже й погано…

Але як поведеться Льоня Зельцер? Її названий брат, якого ніколи не бачила і, якби не приперло, ніколи й не хотіла б бачити? Чи захоче прислати їй виклик? їй та Моні — двом новоспеченим родичам? Ще подумає: хочуть сісти на шию… Треба одразу поставити крапки над “і”: потребують лише виклик, жодної допомоги, позичок, кредитів тощо. В крайньому разі — тільки поради, поради старого й досвідченого Зельцера: куди і як вкласти гроші.

Аріадна подумала: а якщо всі Монині розмови про гроші й цінності, які він хоче вивезти за кордон, — хвалькувате базікання? Якщо Копот безсовісно заливає, намагається просто замилити їй очі? Моня розмовляв сьогодні з нею по телефону так, наче вже має на неї права. Цьому треба покласти край, і рішуче. Вважає: якщо переспав з нею, то може командувати. А це в наші розкуті й благословенні часи навіть не привід для знайомства.

Подумавши таке, Арочка крадькома посміхнулася і знову скосувала на Арсена. Звичайно, якщо лишатися в Києві, питань нема: Арсен поза конкурсом. Проте чи не набриднуть їй театри та філармонії з “Думками” та ансамблями імені Вірського? Місяць чи два вона витримає, потім потягне до дискотеки чи ресторану, а в Арсена усталені смаки, й дискотека йому протипоказана. Однак можна поступово перевиховати чоловіка: якщо справді кохає — нехай піклується про жінку, яка пожертвувала заради нього навіть Парижем або Римом.

Арсен поворушився в кріслі, взяв її руку в свої теплі долоні, і Арочка одразу забула про Моню з його обіцянками шикарного життя. Тим паче, що сидить її майбутнє поруч: молодий, вродливий і розумний чоловік, про якого Зойка та всі інші дівки не сміють і мріяти. А вона може робити з ним усе, що захоче: тримати на відстані місяць, два чи навіть рік, класти на вівтар любові поодинокі сором’язливі поцілунки чи затягти Арсена сьогодні ж у ліжко…

Уявивши це, Арочка мимоволі стиснула Арсенові долоні, та одразу ж висмикнула руку — нехай не думає, що вона бігатиме за ним, як закохані в молодого доктора наук досвідчені аспіранточки.

Хор заспівав “Заповіт”, і люди в залі почали підводитися. Зарипіли й застукали сидіння крісел, Арочка здивувалася — чого такий ажіотаж заради звичайної пісні? Та впіймала Арсенів погляд і підвелася разом зі всіма.

“Психоз, — встигла подумати, — й чого це дорослі, поважні люди так розчулюються? Навіть Арсен? Цей “Заповіт” написав Шевченко… Так, вони його проходили в школі, і вчителька вимагала завчити напам’ять. І вона вчила, та вже встигла забути. Пам’ятає тільки слова, що співають зараз: “Як умру, то поховайте мене на могилі… на Вкраїні милій…”

І поховали Шевченка саме на його милій Україні, в Каневі, колись Сєва возив їх туди на пікнік, ночували в готелі під Шевченковою горою, Зойка там накирялася й співала під Пугачову “Маестро”, ото класна пісенька, й написав її сам Раймонд Паулс…

І чого це в людей на очах сльози?

Щоб не відрізнятися від інших, Арочка також зробила пісне обличчя, відчула, як удячно й ніжно поклав їй долоню на плече Арсен, і подумала, що головне в житті — вчасно й правильно зорієнтуватися, пристосуватися до загалу…

Концерт закінчився, Арсен так і не зняв долоню з її плеча — ішли поміж крісел до виходу, Арочка відчувала Арсенів настрій, озирнулася до нього й широко посміхнулася, встигла навіть зволожити очі, не пустити сльозу, це був би перебір, а так, у міру, аби відчув єднання душ.

Вони постояли перед філармонією на площі. Навпроти під інтуристським готелем “Дніпро” вирувало веселе вечірнє життя, і Арочці до смерті захотілося туди. Мабуть, усі місця зайняті, та п’ятірка швейцарові й червінець будь-якому офіціантові долають усі перешкоди. Що-що, а це Арочка знала точно, вона вже зовсім було вирішила запропонувати Арсенові податися у “Дніпро”, та він узяв її під руку й повернув за фонтани до Піонерського парку. І Арочка пішла, не сперечаючись: Арсенові захотілося побути з нею удвох, посидіти на лавці в темній алеї, обійняти й поцілувати.

Арочка уявила, які в Арсена солодкі поцілунки, й вирішила: може, вони й справді солодші за шампанське в галасливому ресторанному залі.

Вони обійшли важку арку над якимись робітничо-селянськими постатями, Арсен пробуркотів щось несхвальне про авторів монумента й попрямував до вільної лави.

— Місячно й тепло, — сказав, — посидимо трохи?

— Посидимо, — погодилася Арочка. — Я люблю місячні ночі.

Вона підвела очі до неба, всіяного зірками, й згадала щойно почуту пісню про зоряну і ясну ніч — щось було в цій пісні зворушливе, принаймні вона не викликала в Арочки супротиву, адже місяць всюди світить для закоханих однаково ясно. Нараз Арочка відчула себе таки закоханою, вона притулилася до Арсена, та почула позаду приспішені кроки: хтось наздоганяв їх — Арочка озирнулася й побачила велику чоловічу постать, мабуть, місячне сяйво ще збільшувало її, бо чоловік видавався мало не велетнем, чимось схожим на щойно бачену скульптуру під металевою райдугою — таким же залізним і зловісним. Він наближався до них — Арочка злякано притиснулася до Арсена, бо вже встигла впізнати в чоловікові Копота.

Моня зупинився за кілька кроків, розставив ноги й поманив Арочку пальцем, зовсім як хрещатицьку проститутку чи бездомного пса.

— Йди сюди! — наказав.

— Хто це? — запитав Арсен, заступивши дівчину.

— Один знайомий… — Арочка взяла Арсена під руку, даючи зрозуміти, що тільки він може наказувати їй.

— Що вам треба? — ступив до Копота Арсен.

— Ти, фраер, не плентайся під ногами!.. — Моня насунувся на Арсена — він був мало не на голову вищий, кремезніший і явно сильніший. — Це — моя кадра!

Арсен озирнувся до Арочки.

— Що він торочить?

— Не слухай, любчику!

— Уже й любчик?.. — Моня безцеремонно відштовхнув Арсена, схопив Арочку за тонкий шовк кофтини й раптом утелющив два тучних ляпаси. — У-у, сука!.. — просичав. — Знайшла фраєра, а мені голову крутиш?

Арочка вперлася йому долонями в груди, спробувала вирватися, та Моня тримав міцно, й тоді вона, вклавши у цю акцію всю свою злість, сором і навіть відчай, з силою дряпонула Монину щоку гострими, схожими на пазурі, випещеними й нафарбованими нігтями.

Копот випустив її, затулив долонею подряпану щоку.

— Сука! — вигукнув ще раз. — Мені наплела — лекції, а сама з фраєром!.. Добре, що я пішов за тобою…

— Що вам треба? — нарешті оговтався Арсен. Заступив Арочку. — Що ви собі дозволяєте?

— А воно ще нявчить… — здивувався Копот. — Мотай звідси, я ж сказав: це моя кадра!

— Не вір йому… — Арочка заплакала від образи й жалю до самої себе. Ненависть до Моні сповнила її до краю. — Пішов геть, — закричала, — падлюко!

— Я ще й падлюка! — здивувався Копот. — Казала: іду в інститут, а сама — наліво…

— От що, — обурився Арсен, — ви чули, що вам сказано? Ідіть геть!

Моня стиснув важкого кулака.

— Я тобі зараз так вріжу, — вигукнув загрозливо, — що юшкою заллєшся! Сказано: мотай!..

Арсен не відступив, і Моня вдарив його у щелепу, не зовсім сильно, бо знав, що міг би звалити й не такого дохляка, як подумки охрестив Арсена. Черниш похитнувся, та втримався на ногах, з очей посипалися іскри, Арсен заплющив їх на мить, гнів заклекотів у ньому, й він, згадавши, як бився з хлопцями в школі, ухилився від наступного Мониного удару й вдарив сам, збоку, у вилицю, вклавши у цей удар усю свою злість до цього зовсім невідомого, та вже ненависного чоловіка. Проте Копот навіть не похитнувся, він хекнув і схопив Арсена за барки — кинув на землю, зовсім як безпомічне цуценя. Й мовив образливо: