“Хай згодом…” — казав сам собі, в глибині душі знаючи, що цього “згодом” ніколи не буде.

Синиця подумав: він також не може простити, що вивели дітей на демонстрацію — особливо кільком керівним дідам, які вітали напівроздягнених юнаків, підлітків, загодя відправивши своїх онуків далеко від Києва. Пилип навіть почав підводитися, готовий висловити все, що думає з цього приводу, та в останній момент узяв себе в руки.

Вирішив: ну чого? Чого тобі не вистачає в житті? Доктор наук і член-кореспондент республіканської Академії, власна “Волга”, гарна квартира в академічному домі, завідуючий відділом інституту… Міг би казати все, що думаєш і хочеш, на всіх, як кажуть, рівнях — таких спеціалістів, як ти, по пальцях рахують, то чого лякатися? Либонь, це у нього в крові, так, у крові, рабство, передане в генах. Пилип заспокоївся, подумавши так. Точно, його прадід був кріпаком, це він знав з дідових розповідей, кріпаком пана Шацького в Катеринославській губернії, тобто рабом, і всі його пращури були рабами. І рабська психологія передалася йому у генах. То чого картати себе: усе так просто й не вимагає пояснень — боягуз за походженням…

Але ж соромно бути боягузом, і батько його загинув на фронті!..

Однак тоді склалися екстремальні умови, й він сам пішов би на ворога з автоматом чи гвинтівкою без вагань. Піднявся б в атаку, знаючи, що може через хвилину чи навіть секунду загинути… Точно, піднявся б, вирішив Синиця, але ж чому не можеш підвестися тепер і сказати керівним дідам усе, що думаєш про них? Тоді, в атаці, тобі загрожувала б смерть, тепер не послали б на якийсь симпозіум чи обійшли черговою нагородою…

То чому ж мовчиш?

Синиця потягнувся у зручному шезлонгу й розсердився сам на себе: такий день, на небі ні хмаринки, вода плюскотить за два кроки, жінки клопочуться на терасі, готуючи смачний сніданок, життя дивовижне й чудове, а він копирсається у якихось темних закутках душі. Чи має для когось значення, які думки й почуття опановують ним, коли заходить у кабінет Петра Петровича? Головне — їхній відділ на порозі важливого відкриття і, можливо, його скоро виберуть у академіки.

Пилип поморщився: не все одно, членкор чи академік, основне — наука, і він віддається їй без останку, всі суботи, неділі, вечори й ночі, ось тільки сьогодні викроїв час, та й лише тому, що не міг відмовити Ларі.

І все ж думка про вибори в академіки була приємною, і не тому, що академічне звання обіцяло більше грошей і шаноби, цього вистачало й зараз, просто Пилип подумав: тоді, не почуватиме себе на півголови нижчим за Петра Петровича й нарешті зможе вільно і у всіх без винятку, кабінетах висловлювати свої справжні думки, не приховуючи жодної, не озираючись назад і не зважаючи, що скаже з цього приводу директор чи, не дай боже, сам президент Академії.

Усвідомлення власної незалежності приємно полоскотало самолюбство, Синиця уявив, як він на рівних розмовляє з президентом і як прислухатимуться до кожного його судження не лише зелені кандидати наук, а й посивілі доктори. Зрештою, так і має бути, бо їхня робота, якщо справдяться усі сподівання, потягне на найвищу премію.

А він — академік і лауреат…

Синиці раптом зробилося холодно від цього, мерзлякувато стенув плечима й подумав: всі ті ступені та звання, як правило, запізнюються, людина одержує їх у зрілому чи похилому віці, коли і емоції, і жадоба життя вже позаду й все частіше думаєш про кінець. Лише пестунчики долі десь у тридцять чи навіть раніше одержують усі регалії, та цих пестунчиків не так уже й багато. От і Некрич — який талановитий, здається, написав не менше десяти книжок, і всі помітні, жодна не залежалася на магазинній полиці, а також, як і він, усього членкор, ну, інститут, щоправда, йому дали, але ж ще кому, крім нього? І то Арсен щойно казав, хтось копає під Івана…

Синиця ще раз блаженно поворушився у шезлонгу, подивився, як розлігся на гарячому піску Черниш, і запитав:

— Що там у вас в інституті, Арсене? Хто насмілився підсиджувати самого директора?

Арсен покліпав очима, немов просипаючись, підгріб під груди оксамитового піску й пояснив:

— Вов.

— Підпільне партійне прізвисько?

— Схоже. Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту, Вова, а скорочено Вов.

— І він насмілився виступити проти самого директора?

— Поки ні, але все йде до того.

Іван Михайлович, який сидів по груди у воді, озирнувся і сказав:

— Пусте… У Салія світла голова, і його остання праця про Запорозьку Січ…

— Помітна… — ствердив Арсен.

— Навіть дуже талановита. І я перший відзначив її на вченій раді.

— Скоро він віддячить тобі…

— А Володимир Борисович уже дякував за підтримку. Одразу після вченої ради.

— Ти віриш Матюшину?

— Як самому собі.

— Позавчора Вов мав розмову з Матюшиним. Казав: твоя книга про Сковороду ідейно незріла й спотворює образ великого українського філософа.

Некрич безжурно поплескав долонями по воді.

— Брехня. Салій надто здібний, щоб нести таку ахінею.

— Однак він також хоче стати членкором і навіть директором інституту.

— Тобто?..

— Хіба не ясно: цього йому не досягти, поки ти в фаворі. Коли сяє зірка Некрича, інші лише мерехтять.

— Якомусь Вову не подолати самого Некрича, — втрутився Синиця. — Івана любить і поважає сам президент.

— Вода точить і камінь, — заперечив Арсен похмуро. — Звичайно, я теж гадаю, що Салієві не звалити Івана, та кров попсувати може.

— Моя книга про Сковороду ідейно незріла… — щиро зареготав Некрич. — Але ж у наші часи такі звинувачення не проходять!

— Чому? — цілком серйозно поцікавився Арсен.

— У часи перебудови й гласності!..

— Насмикати цитат можна з будь-якої роботи. Цитат, які доведуть Вовову думку. Матюшин казав: Салій збирається виступити проти тебе і просив підтримати його у боротьбі із зарозумілим керівником, тобто тобою. Керівником, який ігнорує думку більшості працівників інституту і об’єктивно заважає перебудові.

— Це серйозно? — не повірив Синиця.

— Серйозніше не може бути.

— Не думав, що Салій такий демагог… — Покрутив головою Некрич.

— Він далекоглядний політик, який не гребує жодними методами заради досягнення власної мети.

— Надто жорстко мовлено.

— Проте справедливо.

— Факти?

— Невже сам не бачиш? Вов улаштував так, що з бюро вивели Секеча й Костюковського, двох докторів наук — Секеч, до речі, ще й лауреат Державної премії, — розумних і принципових працівників, які не співали під його дудку.

— Він мотивував це їхньою громадською пасивністю.

— А ти б хотів, щоб Секеч випускав інститутську стіннівку? Учений з великим ім’ям?..

— Проте якась частка істини в Салієвій позиції була.

— Вовові потрібне слухняне бюро. Аби дивилися йому в рот і справно підводили руки. А Секеч з Костюковським мали власну думку й відстоювали її. Кого обрано замість них?..

— Іванченка та Стуківа. Кандидати наук…

— І нуль як учені. Суцільний нуль. Стуків завалив навіть планову роботу. А тему йому дали… До речі, не без твого благословіння, товаришу директор.

— Рідко хто може стрибнути вище голови.

— А таких у нашому інституті більшість. Зате з амбіціями. Тепер їх називають войовничими посередностями.

Некрич виліз з води, енергійно розтерся рушником. Присів на пісок поруч Арсена й запитав:

— А де взяти інших? Спробуй укомплектувати інститутські штати самими геніями!

— І Вов зрозумів це краще за тебе. Те, що посередності становлять переважну більшість у нашій богадільні. І що всі вони люто ненавидять справжніх учених. Готові лягти за кулемет, щоб перестріляти їх довгою чергою. Ти не замислювався, чому саме тобі на виборах до партбюро кидають найбільше чорних куль? А скільки Вовові?

— Щось у цьому є… — похмуро пробуркотів Некрич.

— Не щось, а позиція, — пояснив Арсен упевнено. — Ще три — чотири роки тому ти був одним з багатьох, так би мовити, середніх, щойно захистив докторську й тільки подавав надії. Раптом посипалися твої роботи, як сніг на голову, а потім відгуки в пресі, членкорство, призначення директором… Коли б директором став хтось з іншого міста чи старий заслужений доктор, з тих, що десятиріччями сидять на відділах, в інституті це сприйняли б як належне, а тут вискочень — до лампочки те, що його роботи читаються і навіть відзначені преміями, хіба можна пробачити, що людина, яка разом з тобою никалася в аспірантурі й захищала кандидатську, раптом знеслася над тобою? Хіба можуть такі вибачити розум і талант? Ату його, назад, до середнього рівня!.. А в останній книзі шановного директора, звичайно, щось є, але чогось і нема, і має цілковиту рацію секретар партбюро, який справедливо вказує на її ідейну незрілість, на серйозні прорахунки… Нарешті, висновок… Чи може вчений, який припускається таких помилок, очолювати академічний інститут?!