Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:

— Вона не відпустила…

— Але ж ти солдат.

— Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче — не пущу, бо вб’ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі в сараї зустрічалися.

— Ти дезертир! — раптом люто вигукнув Толкунов. — Типовий дезертир і зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат забезпечений! Ясно?

Хлопець опустив голову.

— Куди вже ясніше…

— Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? — запитав Бобрьонок у Параски.

Та нарешті відірвалася від хлопця.

— Його не розстріляють? — запитала, дивлячись лячно.

— Я кажу: обійдеться штрафбатом… — Толкунов вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки.

— Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять, — сказав Заглада.

— Держався за спідницю, — зневажливо кинув Толкунов.

— Чекайте, — нараз випростався хлопець, — я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…

— Кого? — підскочив до жінки Толкунов. — Кого й коли, кажи швидше!

— Лейтенант з Сидором, ще накульгував. Учора вранці, бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися до лісу, і я саме вийшла звідти, з хліва. Я заховалася — до кого, думаю, іде? Чагарниками обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, — додала впевнено, — ми тут усі стежки знаємо.

Бобрьонок розв’язав хлопцеві руки.

— Зараз ми покажемо тебе комусь із села, — сказав, ховаючи ремінь. — Якщо ти оточенець, відправимо тебе до маневицької комендатури.

Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска прихилилася до нього.

— Я одразу запідозрила того лейтенанта, — сказала. — Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, кажуть, з бандерами зв’язаний.

Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.

— Пішли, бо й так забарилися…

5

Оберштурмбанфюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику, вдоволено відкинувся на спинку стільця. Здається, кандидатура відповідає усім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх. Бо дані на цього агента вимагає Сам Кальтенбруннер, та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею. Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику, ще раз уважно вивчив її.

Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкири. Під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей, зник з нею, переховувався деякий час.

Оберштурмбанфюрер потер ніс кінчиком випещеного з відполірованим нігтем пальця, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.

У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, потім — роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.

Що ж, це також свідчило на користь Іполитова: отже, готувався до переходу через лінію фронту й прийшов не з порожніми руками.

Далі, в справі є письмова заява Іполитова, в якій він зобов’язується вірно служити німецькому командуванню і просить призначити його бургомістром одного з окупованих міст.

Грефе знову потер ніс. Так, у цього Іполитова губа, як кажуть, не з лопуцька, на це треба зважити.

У сорок третьому році Іполитов потрапив до Австрії, де ним зацікавилося гестапо. Тривалий час його прискіпливо перевіряли: виконуючи завдання гестапівців, Іполитов був провокатором у концтаборах та віденській тюрмі. Прикидаючись чесним радянським командиром і навіть політпрацівником, він завойовував довір’я військовополонених, виявляв комуністів та командирів Червоної Армії, виказував підпільників, попереджав гестапо про втечі полонених.

Намагаючись вислужитися, Іполитов сам підбурював полонених до втечі, інформуючи в останню хвилину табірне начальство.

У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД “для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій”.

В Австрії Іполитов закінчив школу агентів розвідки.

“Боже мій, — подумав Грефе, — не людина, а джерело позитивних якостей. Цей Іполитов уже ніколи не зможе перейти на бік росіян: розуміє, що там на нього чекає”.

Далі в характеристиці перераховувалися такі риси Іполитова, як винахідливість, вміння швидко орієнтуватися в складних обставинах, ненависть до всього радянського, страх перед покаранням за вчинені злочини. Відзначалися негативні риси — жадібність, кар’єризм, абсолютна безпринципність.

Але ж, вирішив Грефе, це скоріше свідчить на користь Іполитова: знатиме, що його чекатимуть винагорода й почесті третього рейху, намагатиметься якнайретельніше виконувати завдання.

Грефе натиснув на кнопку, і в дверях кабінету з’явився унтерштурмфюрер Продль. Грефе кивнув, запрошуючи його сісти.

— Я задоволений вами, Продль, — сказав, — кандидатура видається мені придатною, гадаю, вона влаштує всі інстанції.

Продль мало не підскочив на стільці від радості. Щоправда, він не знав, яка саме місія визначена Іполитову, йому сказали тільки, що потрібен рішучий, сміливий і розумний агент для виконання надзвичайно важливого завдання. Він перебрав їх уже десятки, Іполитов підходив найбільше, й дуже приємно, що його думку поділяє сам оберштурмбанфюрер.

— Де він? — запитав Грефе.

— Чекає, — кивнув на двері Продль.

— Ведіть його сюди.

Іполитов зайшов до кабінету, виструнчився, пильно дивлячись на начальство, а в тому, що начальство високе, не сумнівався. Мундир оберштурмбанфюрера СС, підполковник по-армійському, наче не такий уже й великий чин, але тут, у головному управлінні імперської безпеки, свої закони, і навіть всім відомий Отто Скорцені носить скромні відзнаки штурмбанфюрера.

Іполитов сподобався Грефе: обличчя енергійне, дивиться віддано, акуратний і підтягнутий.

— Сідайте, — вказав на стілець навпроти Продля. — Сідайте, гер Іполитов, як вас влаштували в Берліні?

Іполитов задоволено всміхнувся. Двоповерховий комфортабельний котедж на околиці Берліна дуже сподобався йому. Дві спальні на другому поверсі з окремими ваннами, велика вітальня на першому з килимом на всю підлогу, бар — не вистачало тільки жінок, але Продль пояснив, що, зрештою, будуть і вони, аби Іполитов справив враження на начальство.

— Усе дуже добре, гер оберштурмбанфюрер, — відповів зовсім щиро, — краще бути не може.

— Ми вміємо цінувати відданість, однак вимагаємо роботи, якщо хочете, віддачі.

— Цілком справедливо.

— Мені приємно, що ви усвідомлюєте це.

Іполитов не відводив погляду від видовженого обличчя есесівського підполковника. Бачив його наскрізь. Зараз почне обіцяти всякі блага, наговорить сім бочок вовни, — обіцяти, звичайно, можна, якщо виконають хоч половину, — і то добре, зрештою, все правильно, його влаштовує і скромніший особняк, не все приходить одразу, потрібен трамплін…

— Унтерштурмфюрер, — нараз обернувся Грефе до Продля, — організуйте нам кави. І по чарці коньяку.

Продль збагнув, що його просто відсилають, але нічим не виказав незадоволення. Начальству завжди видніше, певно, він уже виконав своє завдання — далі з цим Іполитовим працюватимуть інші. І все ж якийсь хробачок ворухнувся в ньому: це ж треба, один виконує чорну роботу, інший знімає вершки. Але Продль твердо знав, що ніколи не слід виказувати свій справжній настрій — світ тримається на чиношануванні, досягти великого можна, тільки почавши з малого, лише щасливчикам усе дається одразу, а до таких Продль себе не зараховував.