Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення — люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…

Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого, носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.

З коридора сходи круто вели вниз, до просторого підвального приміщення.

Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани — спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.

Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту — підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не забивши щоки.

Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?

А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу. Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера. Нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.

Краусс, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав.

— Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, — пояснив, — і вони випробували вашу реакцію.

Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся і обтрусив коліна.

— Теж мені експерименти, — пробуркотів, — кидаються, як навіжені.

Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.

— Реакція у вас є, — схвалив Краусс, — але техніку треба ще відшліфувати.

— Нас в Австрії вчили…

— Як рядового агента, а ви мусите стати асом.

— Але ж так несподівано…

— До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брали вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… — Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.

Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований “вальтер”, любовно потримав його на долоні, підкинув і схопив міцно, видно, полюбляв зброю і вмів користуватися нею.

— Безвідмовна штука, — пояснив так, наче Іполитов уперше в житті бачив пістолет, — давайте випробуємо.

Мішені з’являлися і зникали з різними інтервалами і в різних місцях. Іполитов бив по них із задоволенням, уявляючи, що стріляє саме по переодягнених молодиках, котрі так принизили його. Поміняв обойму і знову стріляв, а Краусс і майор уважно стежили за ним.

— Досить, — нарешті зупинив його штурмбанфюрер, — досить, бо патрони потрібні рейхові на фронті… — Задоволений жартом, зареготав перший, весело й голосно, проте одразу обірвав сміх і поцікавився в майора: — Ну, як?

— Дев’ять з десяти, — пояснив той. — Мусить бути десять з десяти.

— Хочете зробити з мене снайпера? — Іполитов завжди пишався своїм мистецтвом стріляти і вважав, що дев’ять з десяти вибитих мішеней дуже пристойний результат.

Штурмбанфюрер помітив його незадоволення.

— Гансе, — попросив майора, — покажіть йому, як стріляють офіцери рейху.

Майор витягнув свій “вальтер”, подумав трохи, поклав назад до кобури і взяв пістолет Іполитова. Тепер мішені зникали вдвічі швидше — однак майор вибив усі десять. Відстрілявшись, повернув “вальтер” Іполитову.

— Я сам вибрав для вас зброю, — пояснив, — бережіть її, тут усе вивірене.

Іполитов не втримався від запитального погляду на Краусса, той кивнув ствердно, і Іполитов заховав “вальтер” до кишені не без задоволення — тепер знав, що йому довіряють цілком і, може, навіть прийняли до своєї компанії. Це одразу підігріло його гонор, пістолет приємно обтяжував кишеню, надавав упевненості — Іполитов наріз зупинив Краусса, який уже рушив до дверей, і мовив твердо, наче наказав:

— Давайте ще… І швидше.

Побачив вдоволену посмішку на майоровому обличчі — тепер пістолет його працював, здається, як автомат. Іполитов стріляв розлютовано й несамовито, та рука не тремтіла — вважав, що всі кулі лягають у ціль.

Але майор знову констатував майже байдуже:

— Дев’ять з десяти.

Іполитов засунув нову обойму до пістолета, але Краусс заспокійливо взяв його за лікоть.

— Результат цілком пристойний, — похвалив, — на сьогодні досить, Ганс займеться шліфуванням вашої майстерності. — Штурмбанфюрер попрямував до дверей, не озираючись, — він був тут начальством і приймав рішення самостійно. Іполитов збагнув це, і попереднє відчуття зверхності раптом полишило його. Але ж, зрештою, все логічно, все йде, як і наложить, він і справді поки що учень, а от коли повернеться звідти…

Нараз подумав: якщо повернеться, але тут же відкинув цю думку, як негідну справжнього мужчини, — хіба не може зробити все, що захоче, людина, котра щойно вибила дев’ять з десяти мішеней? І він попрямував за офіцерами, високо звівши голову й торкаючись пістолета в кишені.

Тепер вони зайшли до зали, схожої на тир, тільки в кінці її стояли не мішені, а досить велика сталева плита, пройнята, певно, снарядами. Іполитов здивовано роззирнувся, проте гармати не було, та яка взагалі може бути гармата в приміщенні, це тобі не полігон, а підземний тир.

Майор підвів їх до столу, на якому лежала чудернацька металева труба з ременями, дротами та кнопковим вмикачем. Він узяв трубу мало не урочисто, як беруть дуже коштовну річ, підважив на долоні й мовив тоном доповідача, який зробив дуже важливий винахід і пишається ним:

— Нова зброя, панове, називається вона “панцеркнакке”. Труба діаметром шістдесят міліметрів шкіряними пристяжками кріпиться до правої руки. Бачили плиту, — кивнув у кінець тиру, — так от, панове, снаряд, пущений з “панцеркнакке”, пропалює мало не п’ятисантиметрову броню, як розпечений дріт шматок масла. Стріляють з “панцеркнакке” реактивними снарядами кумулятивної дії. Снаряд має досить велику відстань польоту. Постріл безшумний. Уявляєте, панове, безшумний постріл з рукава пальта снарядом такої великої сили!

Іполитов вискалився від несподіванки та здивування, поштиво підійшов до столу, помацав нічим не примітну трубу, схожі на пляшки снаряди.

— Оберштурмбанфюрер Грефе казав мені про цю зброю, — мовив. — Це для мене?

— Рейх надає вам найкращу зброю, — відповів майор патетично.

Іполитову захотілося виструнчитися, вигукнути “хайль”, але утримався і рішуче взяв “панцеркнакке”.

— Можна спробувати? — запитав.

Майор перезирнувся з Крауссом. Видно, нетерплячка Іполитова сподобалася їм, бо відповів, не роздумуючи:

— Прошу.

Іполитов дивився, як спритно прилаштовує майор до його правиці “панцеркнакке”, й думав, що це справді диявольська зброя.

Нарешті майор прилаштував трубу до руки, акуратно заклав снаряд і вивів умикач до лівої кишені піджака Іполитова. Той відійшов до стіни, повільно підвів правицю, наче хотів вигукнути нацистське вітання, прицілився і натиснув на кнопку.

Одразу правицю рвонуло, наче вдруге на нього сьогодні кинулися зненацька, проте Іполитов не зважив на це, бо в кінці зали почувся вибух, в обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля — майор з Крауссом рушили до броньованої плити, а він усе ще стояв незворушно, бо й так бачив нову дірку в броні — дірку, щойно пробиту ним, Іполитовим, із зброї, котрої ще не бачив світ.

Потім його вітали, і майор навіть потиснув йому руку, а перед очима в Іполитова все стояла задимлена дірка в броні, й ніздрі жадібно вдихали запах пороху й розпеченої сталі.

Коли поверталися до міста, Іполитов уже не милувався навколишніми пейзажами. Сутеніло, а вони сьогодні ще не обідали, Іполитов відчув, що смертельно голодний, поскаржився штурмбанфюреру, і той пояснив, що слід потерпіти щонайбільше півгодини — вони їдуть на квартиру, де все готове: дівчата чекають на них.