Свого часу вона скаже своє слово, адже має від Краусса особливі інструкції. Головне її завдання — не спускати очей з Іполитова, добитися, щоб він за будь-яку ціну здійснив заплановану акцію. Якщо виявиться боягузом, злякається, зволікатиме, вона, має право застосувати навіть зброю, а запідозривши зразу, негайно знищити Іполитова. І рука в неї не затремтить, це байдуже, що вона ніжна, й нігті виплекані, це не зашкодить їй у потрібний момент спокійно розрядити обойму. А якщо Іполитов потрапить до рук чекістів — негайно поінформує головне управління імперської безпеки, використовуючи тільки їй відомий шифр.

Іполитов підійшов до торшера, задумливо подивився на Сулову. На секунду уявив у тому ж кріслі Ніну — ото була б картина, то справді дама-мадама: тоненька й граційна, а ноги довгі й стрункі, не те, що Лідчині.

Ну й що з того, що Ніна гестапівка й має браунінг у сумочці. Гестапівка — це навіть добре, своя людина. Бо він хто? Розвідник і диверсант високого класу, навіть найвищого, як сам Скорцені, й недаремно до його послуг особняки, килими й ванни…

Подивився ще раз на Ліду, здається, він усе ж таки не дуже правий, коли так беззастережно гудить її. Іполитов рішуче ступив до жінки, підвів з крісла й вимкнув торшер…

Вранці Краусс привів до особняка двох інструкторів. Один — високий, зовсім лисий га безбровий, з червоними, немов після багатоденної пиятики, очима, наморщив шкіру на чолі й назвався:

— Валбіцин.

Іполитов потиснув йому руку без особливої приязні, чомусь Валбіцин не сподобався йому — чи тому, що дивився якось зверхньо, як і належить інструкторові на курсанта, чи тому, що одразу пошукав очима у кімнаті, либонь, пляшку зі спиртним і, побачивши в кутку бар, рішуче повернув туди.

Краусс, який знав слабкість Валбіцина, попередив:

— Тільки прошу вас, не більше чарки, ясно?

Валбіцин, не відповідаючи, витягнув пляшку коньяку, але налив лише третину склянки й випив, з насолодою заплющивши очі.

“Оце маєш інструктора… — подумав Іполитов. — З таким намучишся”.

Краусс, який прочитав докір у його очах, визнав за можливе не церемонитися.

— Гер Валбіцин, — пояснив, — один з наших найкращих спеціалістів по документах. Має ваду: увечері напивається, але вранці після першої чарки рука в нього твердішає — стріляє, як бог, самі переконаєтесь у цьому.

Валбіцин не без жалю поставив коньяк до бару й наочно продемонстрував твердість руки: скинув піджак, закотив рукав і запропонував Іполитову помірятися силою. Але той відмовився, холодно глянувши на інструктора. Нехай не думає про себе високо — кожен робить те, що йому належить, і цей лисий випивака мусить знати своє місце.

Другий інструктор був одноліток Іполитова І навіть схожий на нього. Він поводився скромно, сів у крісло під торшером, де вчора ввечері Судова демонструвала свої принади, дивився на Іполитова зацікавлено і з симпатією.

— Оберштурмфюрер СС Телле, — представив його Краусс. — Разом з ним ви складете свою легенду. Точніше свою і Сулової, бо від ваших легенд, сподіваюсь, ви розумієте це, багато в чому залежить успіх операції.

Іполитов ствердно кивнув. Вони з Крауссом у загальних рисах уже прикинули варіанти легенди. Передбачалося, що він матиме документи майора, який був важко поранений на фронті, потім лікувався в госпіталі й нарешті одержав відпустку для одужання.

Телле усміхнувся якось м’яко й вибачливо і попросив:

— Чи не могли б ви, гер Іполитов, роздягнутися до пояса.

— Навіщо? — аж сіпнувся той. — Ви ж не лікар, а мене обстежували найкращі професори, чи не так, Краусс?

Штурмбанфюрер також зиркнув на Телле здивовано, але той повторив:

— Дуже прошу, роздягніться. До речі, де ваша дружина?

Іполитов тицьнув пальцем у стелю.

— Наводить красу…

Телле схвально кивнув, й Іполитов скинув сорочку та майку. Стояв перед оберштурмфюрером — мускулястий, сильний, не соромився себе, бо знав, що має добру статуру, про це йому казала не одна жінка.

Але Телле оглянув його скептично й примусив повернутися спиною, похитав головою невдоволено.

— Ви провалилися б із своєю легендою через тиждень, а може, й раніше, — сказав тоном, що виключав заперечення.

— Це чому ж? — щиро здивувався Іполитов. — Ми із штурмбанфюрером Крауссом…

Однак Телле не дав йому доказати.

— В основному легенда мені подобається. Та ось ви, тяжкопоранений майор, ідете до лазні. В Москві зараз важко з готелями і квартирами, ванни є далеко не всюди, та й взагалі люди там ходять у лазні. Найфешенебельніша лазня в Москві, якщо не помиляюсь, Сандунівська?

— Найпопулярніша, — уточнив Іполитов.

— Це не міняє суті справи. Ви йдете до лазні або з якоюсь іншого приводу роздягаєтесь при сторонній людині, і що ж вона бачить? Розкішне тіло спортсмена без жодної подряпини — у тяжкопораненого…

Краусс аж закрутився на стільці.

— Ну, Телле! — вигукнув. — Ну й голова!

Телле подивився на нього холодно.

— Я, штурмбанфюрере, професіонал, — одповів рівно, — розвідник, який мусить передбачити всі ситуації.

— Що ж робити? — розгубився Іполитов.

— Сьогодні ж ляжете до госпіталю. Вам зроблять пластичну операцію, і ваші рани ні в кого не викликатимуть сумніву.

— Але ж це затримає нас! — вихопилося в Краусса.

— Краще затримка на тиждень, ніж провал.

Іполитов кивнув: справді, слід передбачити все, та й взагалі кожне відтягування справи імпонувало йому: туди, за лінію фронту, він завжди встигне.

— Дружині скажете, що мусите виїхати на віддалений полігон, — мовив Телле. — Для чого їй знати всі подробиці…

— Так, — погодився Іполитов. — А вона нехай поки що попрактикується в роботі на рації.

— Звичайно, — кивнув Краусс, — наші інструктори подбають, щоб мадам не сиділа без діла.

Іполитову не сподобався підтекст, який штурмбанфюрер уклав у слово “мадам”, — одна справа, коли він з іронією ставиться до Ліди, але Краусс… Вона все ж його дружина…

Мовив твердо, не зводячи очей зі штурмбанфюрера:

— Мадам Сулова потребує елементарної поштивості.

— Звичайно, — одразу погодився Краусс: для чого йому сперечатися з цим майбутнім щасливчиком. — їй будуть створені всі умови.

— Поки ви лежатимете в госпіталі, — сказав Телле, — ми остаточно відшліфуємо всі деталі вашої легенди, а гер Валбіцин підготує належні документи.

— Скільки панові Іполитову доведеться лежати в госпіталі? — уточнив Валбіцин.

— Я ж казав: тиждень.

— За тиждень усе буде готове.

— От і добре.

— Ще кілька днів на відшліфування стрільби з “панцеркнакке”.

— Тобто через десять днів розпочнемо акцію? — Обличчя Краусса розпливлося в задоволеному усміху. — Я можу доповісти в Берлін?

— Гадаю, не помилитесь.

— Чудово, за цей час і літак перероблять.

Іполитов почав одягатися. Застібав сорочку, а пальці погано слухалися його.

Десять днів… Ще десять днів розкішного життя, а потім…

Нараз намацав у кишені срібний брелок. Якийсь біс підштовхнув його, а може, просто захотілося похвалитися — дістав і мовив не без пихи:

— Знаєте, що це таке, панове? Талісман самого Отто Скорцені, він брав його з собою в італійський вояж, коли визволяв дуче. Бачите подряпинку? Штурмбанфюрер зачепився за колючий дріт, коли перестрибував через паркан. Карабінер уже підняв зброю, та наш герой випередив його. Я впевнений, що цей талісман приносить щастя.

— І Скорцені подарував його вам? — недовірливо запитав Краусс.

— Як бачите.

— Дайте подивитися.

Іполитов простягнув брелок Крауссу на долоні, так само, як показував йому Скорцені Зірку Героя, взяту в полоненого генерала. Дивлячись, як обережно торкається талісмана штурмбанфюрер, як потягнулися до нього розморений коньяком Валбіцин і сухий та розважливий Телле, Іполитов остаточно увірував у свою щасливу зірку.

— І прошу врахувати от що, панове, — сказав владно, наче й справді міг наказувати. Але ніхто ані жестом, ані словом не заперечив йому, й Іполитов наголосив: — Завтра чи післязавтра сюди, до “Цепеліну”, надійдуть з головного управління імперської безпеки Золота Зірка Героя Радянського Союзу та орден Леніна. Справжня Зірка й справжній орден. І документи, які свідчать, що цієї найвищої радянської нагороди удостоєний майор Таврін. Майор Петро Таврін, зрозуміло?