— У вас нема грошей? Хтось обмежує?

— Ні, але ж…

— Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.

— Сьогодні я ще раз переконався в цьому.

Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.

— Ви добре продумали операцію? — запитав не зупиняючись.

— Зараз її докладно опрацьовують.

— Найсуворіша конспірація, — попередив Гітлер якось стомлено: вибух емоцій не минув даремно. — Найобмеженіше коло осіб може знати про справжню мету. Навіть Герінг…

— Так, мій фюрере, навіть Герінг нічого не знатиме. Крім нас та безпосередніх учасників акції, в курсі справ будуть двоє чи троє.

— Хто вони?

— Скорцені, мій фюрер і ще…

— Це вже у вашій компетенції, Ернесте. Я питаю, хто безпосередні виконавці?

— Росіяни. Чоловік і жінка.

— Ви впевнені в них?

— Ми зупинилися на їхніх кандидатурах після ретельної перевірки. Найретельнішої.

Вони дійшли до мольберта, і Гітлер стомлено опустився на стілець. Мовив стишено:

— Нехай вам щастить, Ернесте. Врахуйте тільки, акція мусить відбутися, відбутися, хоч що б там сталося, я не прийму жодних пояснень, жодних виправдань.

— Я зрозумів вас, мій фюрере.

Гітлер узяв пензель, довго примірявся і нарешті торкнувся ним незакінченого малюнка.

— Здається, так буде краще, — сказав, наче й не було щойно розмови про диверсію, і єдине, що тривожить його, — кольори картини. — Я передам вам, Ернесте, саме цю акварель, коли, звичайно, вдасться. Із вдячністю за радість, яку ви принесли мені сьогодні. Ви поспішаєте, обергрупенфюрере?

— Так. — Кальтенбруннер клацнув закаблуками. — До побачення, мій фюрере. Хайль!

Повернувся і пішов не озираючись, — тільки гравій монотонно шурхотів під важкими кроками.

3

Курінний Сорока розташувався на барвені й чекав, поки хлопці готували купіль. Скинув сорочку, сидів у самих спідніх, простягнувши ноги, підставивши спину сонцю, насолоджувався теплом і спокоєм.

У садочку, за хатою, сквирила якась птаха, курінний скрутив цигарку мало не в палець завтовшки, затягнувся так, що закашлявся: не бакун, а якась запридуха, і де тільки вирощують такий? Остудив горло ковтком молока із глиняного стоянця, гримнув:

— Ну, чом забарилися?

Хлопці гріли воду у виварці та відрах на літній пічці, поставленій посеред двору під дерев’яним навісом. Семен, вусатий і літній уже дядько, попробував воду пальцями, відсмикнув руку, та все ж не поквапився.

— Зачекайте, друже курінний, ще хвилю, — відказав неспіхом.

Справді, куди поспішати? Семен витягнув з криниці цебер води. Вилив у велику балію, ще раз попробував воду у виварці, схвально гмикнув. Дав знак помічникові, той підхопив виварку з другого боку, вилили до балії акуратно, щоб не розхлюпати. Семен потримав руку у воді ще раз, долив холодної і зауважив:

— А тепер, прошу пана курінного, й купатися смачно буде.

Сорока почав повільно стягати спідні. Думав: “Надійний хлоп цей Семен — он які гарні слова знайшов: смачно купатися…”

Семен вилив на нього піввідра теплої води. Курінний намилив голову, змив мило й простягнувся в балії, з насолодою відчуваючи, яким невагомим стає тіло.

Потім курінний підвівся, молодий хлопець приніс повний цебер мителю і вилив на Сороку обережно, наче це був не курінний, а сам Бандера. Та й, зрештою, хто для хлопця Бандера? Для нього Сорока вищий не тільки за Бандеру, за самого господа бога, бо пан курінний може милувати й карати сьогодні, зараз, і все залежить від ного настрою.

А настрій у Сороки після купання значно поліпшився.

— Ну, як ми вас висвятили, друже курінний? — запитав Семен, подаючи лляний рушник.

— Добре, — підтвердив курінний. — Ти, Семен, у всьому майстер.

Сорока одягав чисту білизну спроквола, вже відчуваючи смак борщу й першої чарки. Добрий борщ варить господиня, від цього борщу нікуди не пішов би ніколи, та, на жаль, життя стало неспокійним, і хто може сказати, де вони будуть завтра.

Це сьогодні смачне купання і смачний борщ на богом забутому хуторі, а завтра сюди можуть прийти більшовики, і доведеться лізти болотами й гущавиною до наступного безпечного місця, можливо, відсиджуватися у схронах — нестале, неспокійне життя. Одна надія — червоним тепер не до них, німці ще он як б’ються, попереду Польща, і за відомостями, які мали оунівці, саме тут вермахт мусив дати рішучий бій росіянам і нарешті зупинити їх.

“Скоріше б, господи, — щовечора молився Сорока, — таке файне життя було за тотих німців, сиділи собі в селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, — сите й безжурне життя з самогоном та молодицями, так би й довікувати”.

Заради цього ситого й спокійного життя хитрий поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.

Яке існування на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти. А ОУН — організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти високо. Он уже він курінний — чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.

На веранді апетитно запахло борщем. Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн вже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинку стільця, й тихенько постукував дерев’яною ложкою по краю стола. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки — за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували завжди.

Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив’яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку — й не впаде. Служниця принесла ще повний таріль печені з картоплею. Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю — бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згадку із срібних монет, а не піддається. Дивиться звабливо, розпалюючи, — що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися і на золотий перстень.

Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка “є клюне на золото? Сорока непомітно щипнув її за пишне стегно, а хазяїн уже наливав по другій…

І треба ж, щоб саме в цей час…

Тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх сотника Мухи, не було жодного сумніву — в кого ще є такий, з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху. А прибуття сотника не віщувало нічого радісного. Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.

— Що з вами, пане курінний? — злякався хазяїн.

Сорока жив у нього менше місяця, і господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь рішення, завше чомусь хапає радикуліт — чудова хвороба, коли нею правильно користуватись. Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.

— Нічого, — заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. — Радикуліт, панська хвороба, прошу я вас.

“Так, — подумав мимоволі, — це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні”.

— Я накажу Зоні, вона нагріє піску… Ще, кажуть, допомагає праска.

Сорока подумав: коли Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй перстень з червоним каменем. Згодився.

Хазяїн поляскав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з’явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.