Бобрьонок лише козирнув у відповідь. “Додж” Карого стояв на найближчій дорозі, до неї було не менше кілометра, й солдат відвіз полковника на мотоциклі.

Після заходу сонця знявся східний вітер, він приніс рвані хмари, потім вони погустішали, але повністю так і не затягнули неба.

Бобрьонок сидів на колоді біля бліндажа, поруч притулився на брезенті Толкунов, він усе ж таки поспав, і майор дивився на нього із заздрістю. Трохи нервував.

Спустився в бліндаж, де під охороною двох солдатів ситіли Олексюк із радистом. Ті, побачивши майора, підвелися. Бобрьонок махнув їм рукою, запитав:

— Ну, як?

Олексюк зрозумів його одразу.

— Усе як і домовлялися, громадянине майор! — Він догідливо вищирив зуби. Чомусь Бобрьонкові зробилося гидко від цієї догідливості — він різко повернувся і вийшов з бліндажа.

А по небу мчали хмари, й час уже наближався до півночі.

Став накрапати дощ, і майор одягнув ватянку. Ще раз обійшов навколо поля: тиша й спокій, лише пугукає сич, ошуканий цією настороженою тишею.

Потім Бобрьонок спустився в бліндаж, де сидів Толкунов. Вони налили з термоса гарячого чаю, сьорбали його, обпалюючи губи, мовчки й зосереджено, бо стрілки годинників уже наближалися до другої ночі.

За п’ять до другої майор віддав наказ запалити вогнища, й вони спалахнули майже одразу, якось зловісно, віссвічуючи шлях ворожому літакові.

25

“Арадо” стояв готовий до злету, з прогрітими моторами. Екіпаж уже зайняв свої місця, і лише командир літака стовбичив біля трапа.

Іполитова з Судовою проводжали Краусс, Кранке й Валбіцин. Минали останні хвилини, стояли й перекидалися якимись звичайними, незначними словами, а від літака пахло залізом і мастилом, цей запах збуджував і тривожив, він свідчив про невідворотність того, що зараз станеться, відсутність усякого вибору, чітку запрограмованість усієї долі Іполитова. Він навіть трохи розгубився, подумавши про це, але ніяк не виказав розгубленості, лише швидкоплинна тінь майнула обличчям, проте її ніхто не помітив. Кожен був зайнятий самим собою, кожен думав про себе й про те, щоб скоріше вже злетів у небо літак, скоріше б покінчити з нудною церемонією проводів і повернутися до своїх буденних справ.

Валбіцин думав, що вдома є ще півпляшки коньяку, і не простого, а французького, котру він поцупив учора в котеджі Іполитова. Випити коньяк, закурити, посидіти трохи, відчуваючи приємність від поступового сп’яніння, і заснути, щоб не бачити й не чути нічого принаймні до ранку.

Кранке непомітно переступив з ноги на ногу — нетерпеливився. Вдома на широкому, конфіскованому в якогось місцевого багатія ліжку на нього чекала розкішна дівчина. Правда, нікуди вона не втече, все одно чекатиме хоч до ранку, та нетерплячка пойняла його, й Кранке пошепки лаявся.

Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера — той знає, коли й що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований: знайомий мусить показати його, Краусса, роль у найвигіднішому світлі.

Нарешті командир літака підійшов до Краусса.

— Час, штурмбанфюрере, — мовив коротко.

Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, легко піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник усередині.

Командир зачинив люк літака, заревіли мотори, й мало не одразу “Арадо” почав вирулювати на злітну смугу.

Краусс повернувся і пішов до “опель-адмірала”, що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався до “кадета”, що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився — приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відчував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, він поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової.

— Для чого напарфумилася? — запитав сердито.

— Е-е… — махнула рукою безжурно. — На прощання… Через годину видихаються.

— Справді, видихаються, — погодився Іполитов і трохи заспокоївся. — Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко — так чи ні, — згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька, зрозуміла?

— Багато на себе береш… — засміялася Сулова. — Я викручусь і там, де ти буль… буль….

— Я тобі дам буль, буль… — насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилася година льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї, сидить спокійно, хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков’я. Певно, на неї можна покластися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.

Раптом салон літака залило яскравим світлом. Поруч з “Арадо” розірвалися зенітні снаряди — літак кинуло вбік. Пілот зреагував на це одразу ж — почав набирати висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.

— Опустіть жалюзі на вікнах — наказав бортрадист.

В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу, але нараз “Арадо” здригнувся. Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, “Арадо” взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.

Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.

Через кілька хвилин у салоні з’явився командир.

— Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, — повідомив. — До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому.

— Де? — затурбувався Іполитов.

— Кілометрів за сімдесят на північний схід.

— А там що?

— Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.

— Ви гарантуєте посадку?

Командир посміхнувся.

— Гадаєте, мені хочеться помирати?

Іполитов подумав кілька секунд.

— Валяйте, — погодився, — може, це й на краще.

— Навряд чи, — не погодився командир, — там нас зустрічають вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. — Він повернувся і пішов до кабіни.

Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники?

Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?

На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає: ні свої, ні чужі — тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений, один з найкращих асів Люфтваффе, й сам Герінг відзначав його.

А літак уже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, й Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.

Дай боже, щоб пронесло!

Відчув, як літак торкнувся колесами землі, побіг, підстрибуючи на вибоях, — нараз Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати — оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.