— Не Зіна, а Василина Петрівна. А ти хто?

— Прапорщик Вовк, може, пам’ятаєте?

Жінка мовчки позадкувала до ганку. Нарешті зупинилася, запитала невдоволено:

— Ну, й чого тобі?

— Побалакати треба, Василино Петрівно.

Жінка запросила не дуже гостинно:

— Проходь.

У хаті горіла свічка, та Василина Петрівна задула її, засвітивши гасову лампу. Підняла її, уважно огледіла Петра й потому запитала:

— Звідки? І як вцілів?

Вовк зняв бавовняного кашкета, поклав на ослоні біля дверей. Запитав сам:

— Сторонніх нема?

— Я з Зіною.

— Дайте напитися.

Лише тоді Василина Петрівна згадала, що в хаті гість. Заклопоталася:

— Чекай, я тобі зараз з погреба холодного квасу дістану.

— І поїсти скапарте, — не попросив, а звелів Вовк, та жінка сприйняла це як належне.

— Підводься, Зіно. Гостя маємо, — зазирнула до сусідньої кімнати й, запаливши від лампи свічку, подріботіла по квас.

Вовк сів за стіл, сперся на нього ліктями. Чув, як вовтузиться за дверима Зіна, й думав: зараз нагодують його, лишать переночувати, й на тому все скінчиться. Мабуть, перестрашені Зіна з Василиною Петрівною, адже Борового за активну допомогу контрреволюції засуджено трибуналом на два роки ув’язнення. Щоправда, потім цей строк зменшили, але сидіти йому ще до весни наступного року, й невідомо, як поведуться жінки з прапорщиком Вовком — колишнім спільником господаря.

Зіна зазирнула до кімнати, одразу впізнала Петра й відверто зраділа.

— А ми гадали, що й вас… — затнулася.

— Посадили?.. — реготнув Вовк. — Слава богу, обійшлося.

— А поручика Якубовича… Чули?

— Розстріляно. Та й мене навряд чи помилували б.

— Жах! І батька взяли…

— Шкода. Скільки йому дали?

— Рік.

— Це ще по-божому. Незчуєтесь, як повернеться.

— Важко без нього.

— Якось перекрутитесь.

— А вам як це вдалося?..

Василина Петрівна принесла квас, Вовк випив повний кухоль одним духом, обтер губи рукавом і пояснив:

— На тиф я захворів, тому й врятувався. Пролежав досить довго в Уманській лікарні, потім вірні люди нові бумаги виправили.

— А в нас усіх узяли. — Василина Петрівна дістала з печі чавун з борщем, поставила на стіл миску з холодною картоплею, щось стиха наказала Зіні й та принесла звідкись шмат сала. — Лише Тимченка ми встигли попередити. Поки та Чека до Почуйок дісталася, втекли вони, а так усіх забрали, хто, значить, до Петлюри горнувся.

“Утік Тимченко, — із злістю подумав Вовк, — і тут пощастило, та нічого, далеко не втечеш! Якось дістанемо…”

— І як ви без господаря? — запитав.

— Важко, — аж сплеснула руками Василина Петрівна. — Ой важко, три десятини спробуй без чоловіка обробити, ми й так уже одну під пар пустили, але ж дві пшеницею засіяли. Слава богу, знайшлися добрі люди, допомогли зорати й зерно кинути, бо ми з Зіною не зовсім призвичаєні…

“Нічого, призвичаїтесь, — не без злостивості подумав Вовк, — наймитів тепер нема, попотійте на землі самі”.

Але те, що почув, перекреслило його сподівання.

Зіна закотила очі вгору й сказала:

— Знайшли, мамо, добрих людей! Просто в сусідів тягла нема, а в нас воли й коняка, от і зорали волами собі й нам, чи не справедливо?

Вовк ухилився від відповіді — й тут викрутились, куркулі кляті, й куди дивиться сільрада? Відрізав шмат сала й, захрумкотівши цибулиною, запитав:

— Як тепер на селі? Лишилися наші люди?

Зіна перезирнулася з матір’ю, видно, вони без слів зрозуміли одна одну, бо Василина Петрівна відповіла категорично:

— Не знайдете… Наші люди після арештів перестрашені, а голота голову підняла. Навіть ті, що до нас хилилися, навряд чи підтримають.

— Чому?

— Я ж кажу: перестрашені. Кому за грати хочеться? А то й до стінки!..

— Так уже й до стінки!.. Самі ж говорили, Григора Васильовича фактично лише на рік засудили

— Таж у пас зброї не знайшли… Просто він у Якубовича в списках був, тому й вирок пом’якшили. А тим, хто зброю ховав, п’ять, а то й сім років дали.

— Не вірю, щоб у вас “гвинта” не знайшлося. Зіна знову перезирнулася з матір’ю.

— Ховати треба вміти, — пояснила. — Батько повернуться — ой як згодиться, — Вона сіла на стіл навпроти Петра, втупилася в нього немигаючима очима з світлими мерехтливими іскринками від лампи. Запитала: — А ви, прапорщику, що учините? До червоних, чи як?

— Самі знаєте, червоні мене не помилують. А до стінки добровільно не хочеться.

— То що робитимете?

Зіна сама наводила Вовка на потрібну розмову, й він негайно скористався з цього.

— Усіх нас більшовики не заарештують, — сказав упевнено. — З тою Козачою радою, видно, промашка вийшла, ну, тепер наші люди, може, й справді перелякані, та оговтаються, скоро оговтаються, бо хіба можна з голотою в одному гурті йти?

— І я так кажу! — Вогники в Зіниних очах спалахнули яскравіше. — Та мама не хочуть вірити. Нічого, батько повернуться, напоумлять!

— Хіба можна так про матір? — Заломила руки Василина Петрівна. — Виростила на свою голову.

— Вам, мамо, в городі лише порпатися, — відрубала Зіна жорстоко, й Вовк збагнув, що саме вона грає тепер у домі першу скрипку. Дівчина нахилилася над столом, зазирнула зблизька Петрові у вічі, немов у самісіньку душу, запитала: — Знову своїх згуртувати хочете?

— Нема іншої ради, — одповів твердо.

— Тільки в Насташці навряд чи підпору знайдете. Тут Якубович найбільший осередок мав, той бовдур Дурдинець усіх переписав, на чоти навіть розбив, а список до повітової політбюри потрапив, от і похапали всіх акуратно, по списку.

— Крім Тимченка, — закинув Вовк, сподіваючись вчепитися хоч за щось. Мав надію через Тимченка знову зав’язати контакти якщо не з бандитами, то бодай з прихованими ворогами Радянської влади. А там хто знає, може, нитка кудись і потягнеться…

— Так, крім Тимченка, — ствердила Зіна. — Вони в Фросею накивали п’ятами, але ж, кажуть, так перестрашилися, що у Фроськи мертва дитина народилася.

— Горе яке! — докинула Василина Петрівна.

— Не горе, а щастя, — заперечила Зіна, — що б Фроська з дитиною Якубовича робила? А так знову вільна, знову дівка, наче й заміжньою не була.

Вона пильно дивилася на Вовка, намагаючись дізнатися, як він ставиться до Фросиної ситуації, але Петро утримався від коментаря.

— І як це чекісти Тимченків прогавили?.. — запитав.

— Коли батька брали, — пояснила Зіна, — я сусідам устигла сказати. А ті хлопця до Почуйок верхи вирядили. Поки міліція й Чека Насташку прочісували, Тимченки й втекли.

— Надійна людина Іван Іванович, — сказав Вовк з повагою. — Радий за нього.

— Отак воно, — з гіркотою мовила Василина Петрівна, — одні й досі гуляють, а інші по в’язницях сидять. Де справедливість?

Розмова почала відходити з визначеного ним річища, й Вовк повернув її назад, запитавши:

— Маєте відомості про Івана Івановича?

— У квітні приїздив один молодик до Насташки… — Почала господиня, та Зіна обірвала її:

— Хочете зв’язатися з Тимченком?

— Так.

— У нашому повіті його нема.

— Здогадуюсь. Тут його кожний собака знає — не всидиш…

— Далеко він, аж на Житомирщині.

Вовк спохмурнів: справді, далеко — отже, відірвався Тимченко від рідних місць, забився кудись у глухий кут, пересиджує важкі часи. Однак подумав одразу: на Поліссі ще не склали зброю банди, навпаки, за останніми повідомленнями ДПУ, з’явилися нові, створені колишніми тютюнниківцями, що вціліли після розгрому загону генерал-хорунжого під Базаром.

Зіна помітила Петрове невдоволення, зауважила:

— Справді, далеко, і Тимченки навряд чи стануть вам у пригоді.

— Лишайтеся в Насташці, — запропонувала Василина Петрівна. — Село гарне, велике, та й у пас хата півроку… — Вона красномовно глянула на Зіну, прозоро натякаючи на ще одну принаду цієї хати. Дочка перехопила її погляд і почервоніла, очі в неї знову зблиснули, й Вовк відчув, що материна ідея не така вже й чужа для неї. Та й, зрештою, що тут дивного: дівка вродлива, в соку, а чоловік у господарстві потрібний — он ціла десятина чорнозему під паром гуляє…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: