Нарешті Скіпур перервав мовчанку, зітхнув скрушно й зіскочив на землю.

— Тут заночуємо, — наказав.

Агал трохи подивувався: на дрохв можна було полювати і ввечері, більше того, за день вони наїдалися й важчали, ставали лінивими, й саме перед заходом сонця полювання мало бути успішним. Але царська воля — закон. До того ж ночівля на високому Борисфеновому березі вабила його, обіцяла незвідане, наче щось мусило трапитися вночі: з таким відчуттям лягає спати дитина, сподіваючись, що уві сні нарешті справдяться її мрії.

Слуги ставили шатро, розпалювали вогнища, коней пустили пастися, а Скіпур узяв Агала за лікоть і повів до крутого Борисфенового берега. Посідали там мовчки, звісивши ноги над урвищем, потім Скіпур підвівся якийсь надто суворий, мало не урочистий, і Агал нараз зрозумів, що передбачається якась важлива розмова. Можливо, полювання на дрохв було лише приводом, щоб податися далі від царського тирла з його вічною метушнею й буденними клопотами.

Але Скіпур знову опустився на землю, довго сидів мовчки, по-дитячому гойдав ногами, що зовсім не гармонувало з напруженням у погляді й надто прямою спиною, потім повернувся до Агала всім корпусом і запитав:

— То знаєш, для чого вчився в Ольвії?

— Чом не знати?

— Ну?

Агал раптом затнувся: здавалося, все давно зрозуміле й не викликає жодних сумнівів, та, виявляється, не таке воно й просте — однозначна відповідь, певне, була б неправильною, Скіпур вимагав іншої, бо, очевидно, чекав від Агала більшого, ніж звичайне опанування майстерністю карбувальника.

І Агал почав обережно:

— Ти хотів, царю, щоб я прижився у греків і став у них своїм…

Скіпур нахилив голову на знак згоди. Але все ж заперечив:

— Правильно думаєш, майже правильно, бо я справді хотів, щоб ти там прижився, але ніколи не гадав, що станеш у греків своїм; скіф не може перетворитися на грека, практичність і жадібність не для нас. Маємо іншу натуру, степову широчінь з нас нічим не витісниш, якими народилися, такими й помираємо.

Він помовчав трохи. Агал мовчав також: збагнув, що Скіпурові треба виговоритися і будь-які його слова дратуватимуть царя.

— Борисфен тече до моря, — згодом знову мовив Скіпур, — і поступово набирає сили… — По паузі додав: — Наші кибитки черкають степ, і все більше курганів зростає в ньому, а чи набираємо сили? — Зітхнув зовсім по-старечому, коли людині давно все зрозуміле й лишається тільки невисловленим. — Я послав тебе до Ольвії, щоб ти став майстром і прилучився до праці. Але не тільки тому. Хотів, щоб пожив у місті, ну, не перетворився на городянина, просякнувся міським духом.

— Для чого? — цілком резонно запитав Агал. — Наші кибитки й табуни не потребують міських стін.

Скіпур зітхнув і поважно погладив бороду.

— Живемо не лише сьогоднішнім днем, — заперечив, — і мусимо зазирати в майбутнє. Не вікувати ж нам у степу з кибитками, а грекам наживатися на нашій безтурботності. Початок зроблено: он бачиш, скільки вже люду осіло біля Борисфену й оре землю? Ми мусимо вічно рухатися, табуни й отари не можуть стояти на місці, отже, ніколи не мати нам храмів та шкіл і вічно купуватимемо зброю в греків.

Агал зрозумів царя.

— Хочеш сказати, що без власних майстрів завжди залежатимемо від чужинців?

— У тебе гострий розум, Агале. Сьогодні ти бачив своїх співплемінників, які навчилися вирощувати хліб і збудували на Борисфенових берегах перші селища. У греків дорога — море, у нас — річка. По Борисфену пливуть зараз купецькі човни, й везуть вони хутро й мед, тканини, зброю. А скільки йде до Ольвії нашого зерна — греки багатіють на ньому, ми могли б засипати всю їхню Ольвію зерном, бачиш, зорані лише клаптики, а якщо орати степ?

Агал недовірливо посміхнувся.

— Справжній пастух ніколи не дряпатиме землю.

— Сила звички, — махнув рукою Скіпур. — Ти лише три роки пробув у Ольвії, а скажи відверто, хіба зараз не скучив за містом? І за Понтакловою майстернею?

Агал замислився. Скіпур, здається, зазирнув йому в душу. Ще місяць тому, коли прощався з греками, був певен, що нічого не може бути кращого за степові простори, але тепер згадував Ольвію розчулено, іноді навіть снив нею. Так і сказав Скіпурові.

Цар нараз підвівся. Розкинув руки, наче хотів обійняти всю надрічкову широчінь, і мовив:

— Бачиш, які високі береги. Над водяною дорогою. Якщо поставити над Борисфеном міста, огородити їх стінами від ворожих навал, збудувати майстерні та храми… Тепер ти збагнув, для чого я посилав тебе в Ольвію?

— Знаєш, скільки років спливе, поки ми поставимо хоч одне місто? Може, лише наші правнуки побачать його…

— Комусь все одно треба починати, — спокійно одповів Скіпур, і Агалові стало ясно, що цар глибоко переконаний в своїй правоті й ніхто не зупинить його. Нараз уявив собі місто над Борисфеном, справжнє місто із стіною, будинками, вартою біля воріт, великими човнами на Борисфені, навантаженими різними товарами, велелюдним натовпом на базарі: і господарі в місті не греки, не вони встановлюють ціни на шкури й мед — ллють метал бородаті скіфські майстри і роблять з металу зброю та прикраси, либонь, не гірші за його срібну чашу.

Заради такого майбутнього можна було б і покласти все життя. Правда, мало хто захопиться цією ідеєю, чи потрібне Соратові химерне майбутнє місто, коли в нього тисячні табуни та отари? Багаті скіфи живуть сьогоднішнім днем, і мало не кожен упевнений, що кращого бути не може.

Але ж який важкий тягар звалює йому на плечі Скіпур!.. І чи витримає він?

Скіпур пильно подивився на Агала й зрозумів, що його слова впали на сприятливий грунт.

— Великі міста-фортеці над Борисфеном… — мовив. — Вони охоронятимуть дорогу по річці, а навколо них — дрібні селища, кожний чоловік розорює землю навколо своєї оселі, йому вистачить сіна й зерна для ситої зимівлі худоби, й він не дуже залежатиме від погоди… Позаминулого року — ти вже був у Ольвії, Агале, — випав такий сніг, що загинув мало не кожний третій кінь, багато хто скапцанився, а скільки людей померло з голоду!

— Люди збирають зерно й платять данину, — підхопив його думку Агал. — За цю данину цар утримує військо: добре навчених і озброєних людей, які охороняють наші володіння.

— І завойовують нові землі.

— На північ по Борисфену живуть ще не підкорені племена…

— Так. Мусять визнати нашу силу й підкоритися.

— Величезне царство скіфів од північних лісів до Понту Евксинського.

— Тоді і Ольвія стане нашою.

Агал уявив стіни, по яких могла проїхати скіфська кибитка. Взяти таке місто може лише велике й добре навчене військо. Із спеціальними пристроями для штурму й ламання стін. Чомусь зробилося шкода Ольвії, але думка про підкорене величезне місто й зарозумілих архонтів, котрі вимагають у нього помилування, була приємною.

Нараз запитав зовсім про інше:

— Скільки платять хлібороби данини?

Скіпур зареготав голосно й задоволено.

— А ти починаєш правильно думати…

— Щоб будувати міста, потрібні гроші.

— І ти візьмеш їх за проданий грекам хліб.

— То скільки платять данини?

— Третину.

— Можна підвищити. Більше оратимуть…

— Вірно міркуєш.

Агал простягнувся на траві, підперши підборіддя долонями. Вдивлявся у заборисфенову далечінь, слухав скиглення чайок над рікою і раптом подумав, що все залежить од випадку і хтось із безталанних його нащадків може перепинити розпочату ним і Скіпуром справу.

Розпочату?

Розмріявся, ніби вже почав закладати на високому березі стіни фортеці…

Зруйнувати, правда, завжди легше, ніж будувати, та навряд чи знайдеться бовдур, у якого підніметься рука нищити зведене пращурами. Завойовувати й нищити — інша справа. Там — чуже, чужі люди, чужі міста, чужі звички, а все мусить бути на один кшталт, кожен переможець вимагає покори, щоб слухалися й беззастережно сприймали твої накази, твої звички, твої устої. Бо ти переможець, отже, перемогла не лише твоя зброя, а й устої: погане ж мусить поступитися кращому.