Скіпур недбало потягнувся й запитав:

— Як гадаєш, Сорате, куди поділися таври?

— До Гнилого моря подалися, куди ж іще?

— Якою дорогою?

— У степу нема доріг.

— Але ж мусять перепливати річки!

— Куди ж дінешся…

— Зеленої річки їм не минути.

— Так, а потім — Борисфен…

— На Зеленій є тільки два броди.

— Таври — воїни, вони перепливуть не тільки Зелену, а й Борисфен. Де завгодно.

— Мають полонених. Захопили жінок.

— Кажуть, і Савію?

— Звідки знаєш?

— Луна йде степом.

— І все ж?

— Твій гонець повідомив.

— Так, він знав, — кивнув Скіпур. — А я от хотів порадитися з тобою. Де робити засідку на Зеленій річці? Біля якого броду: ближнього чи дальнього?

Якась чи то гримаса, чи то посмішка майнула Соратовим обличчям. Погладив бороду долонями, подумав трохи й одповів:

— Давай поміркуємо, Скіпуре. Таври, напевно, знають, що ти переслідуватимеш їх. Але сподіваються виграти день чи два. Поки дізнаєшся про напад, збереш військо…

— Так, — поважно кивнув Скіпур, — їм невідомо, що один з пастухів лишився живий і одразу прискакав до мене.

— Невідомо. Отже, вони гадають, що тільки завтра кинешся навздогін. А до Зеленої річки два денних переходи.

— Післязавтра вранці мусять бути там. Принаймні біля ближнього броду. Якщо перейдуть річку, справа ускладнюється.

— Ти правильно міркуєш, Скіпуре. Але таври не вперше роблять набіги в наші степи, вони хитрі й підступні, подумай, як би ти вчинив на їхньому місці?

— Переправився через Зелену річку, добіг до Борисфену, а далі шукай вітра в полі…

— І де б ти переправлявся?

— Але ж до ближнього броду, ти сам казав, мало не на півдня швидше.

— Таври міркують так само, як і ми. І захочуть перехитрити тебе.

— Вважаєш, підуть до дальнього броду?

— Напевно.

— А ти хитрий, Сорате! — зовсім щиро вигукнув Скіпур.

— Не хитрий, а передбачливий.

Скіпур удав, що прийняв рішення.

— І ми зустрінемо їх за дальнім бродом, — мовив рішуче. — Дякую, Сорате, за пораду. — Спроквола підвівся й одразу занетерпеливився. — Уперед, бо шлях попереду довгий і таври також поспішають.

Коли Соратове тирло вже сховалося за обрієм, Скіпур трохи притримав коня. Агал порівнявся з ним, і Скіпур мовив, наче щойно обірвав розмову й продовжує її:

— Ну й суціга той Сорат… Але, слава богам, і ми не дурні. Чекатимемо таврів біля ближнього броду.

Агал уже давно зрозумів, яку гру веде Скіпур. Мовив не так категорично:

— Якщо Вовран привезе звістку…

— Я певен, що не встигли ми від’їхати від Соратового стійбища, як той послав гінця навздогін таврам. З попередженням, що засідка біля дальнього броду.

Агал озирнувся, але степ був порожній — щось припізнюється Вовран… Йому дали найпрудкішого коня, а він бариться.

Скіпур посміхнувся.

— Нетерплячий ти, — зауважив. — Твоєму пастухові, щоб наздогнати нас, потрібно півдня. А то й більше.

— Це чому ж?

Скіпур поплескав по шиї свого жеребця.

— У нас найкращі в світі коні, — мовив не без пихи, — й ми женемо, не шкодуючи їх.

— Але ж Вовран одержав найпрудкішого.

— Не гарячкуй.

Виявилось, Скіпур мав рацію: Вовран наздогнав їх лише надвечір. Сірий Вовранів жеребець був весь мокрий, ноги в нього тремтіли, здавалося, ось-ось не витримає, впаде.

— Зовсім загнаний, — осудливо сказав Скіпур, наче сподівався на щось інше.

Агал здивовано зиркнув на нього: невже й справді найбільше, що хвилює його, — доля коня? Але Скіпур уже забув про жеребця, воїни повели його геть далі від царських очей, і Агал зрозумів, що Скіпур просто не міг повестися інакше: любов до коней — в крові кожного скіфа, чи ти цар, чи простий пастух, і боляче побачити загнаною таку тварину…

Скіпур повернувся до Воврана.

— Ну?.. — запитав коротко.

Вовран озирнувся: чи не стоїть хтось за плечима, й доповів упівголоса:

— Сорат сам поскакав услід таврам. Сорат і його слуга. З підмінними кіньми.

Скіпурове обличчя взялося зморшками. Висунув і різко засунув назад до піхов акінак. Мовив жорстко:

— Він сам обрав свій шлях і заслуговує смерті! — Похитав головою. — А має таки розумну голову.

— Перехитрував сам себе, — втрутився Агал. — Він хотів моєї смерті, дуже хотів, і це переважило все.

Скіпур, не відповідаючи, скочив на коня.

— Завтра ввечері мусимо дістатися ближнього броду, — сказав — І ніч буде безсонною.

На цьому стійбищі до них приєдналося ще півсотні воїнів, тепер під Скіпуровою рукою налічувалося більше сотні, а гінці, які скакали далеко попереду, розносили тривожну звістку про таврів, і через добу Скіпур розраховував мати близько трьох сотень загартованих і добре озброєних воїнів.

Скакали цілу ніч, і тільки на світанку Скіпур дозволив дві години відпочити. Впали з коней просто на мокру від роси траву й позасинали одразу — чудово спиться саме в цей час ранкової свіжості, і дві години цілком досить, щоб скинути з плечей тягар мертвотної втоми.

Наступного дня Скіпур уже мав під рукою не три, як розраховував, а чотири сотні воїнів. Він розділив загін на дві частини — півтори сотні все ж пішли до дальнього броду, — зрештою, ніхто нічого не знає, а раптом таври довідаються про їхні маневри й спробують переправитися саме там…

До Зеленої річки підійшли вночі. Вислані вперед розвідники доповіли, що таврів нема на відстані тригодинного переходу — мали в запасі достоту часу, і Скіпур наказав переправитись через річку нижче броду, щоб не лишити на березі жодного сліду й не насторожити ворога. Пливли за кіньми, вхопившись за хвости, два чи три воїни втонули, що ж, без втрат ніколи не обійдеться, зате перед світанком на протилежному березі річки було влаштовано засідку.

Коли зійшло сонце, Скіпур і Агал у супроводі кількох охоронців об’їхали майбутнє поле бою. Мали повідомлення, що передові роз’їзди таврів уже з’явилися в степу й підійдуть до річки, коли висохне роса.

Агал піднявся на високий берег Зеленої, звідки проглядалися всі підходи до броду. Наче все зроблено акуратно, свіжих слідів на витолоченій кінськими копитами дорозі, що веде до броду, нема, вище за течією на протилежному березі гуляє невеличкий табун — пастухи, побачивши на березі озброєних таврів, здіймуть тривогу й втікатимуть разом з кіньми — звичайна мирна картина степового життя і ніщо не віщує небезпеки…

Агал пустив коня… Нараз помітив неподалік вузьку улоговину. Степовий потічок, який впадав у Зелену річку, пробив собі дорогу, прозора вода струмила дном байраку.

“А якщо, — раптом подумав, — влаштувати й тут засідку? Щоб остаточно відрізати таврам шлях до відступу…”

Він поскакав уздовж улоговини і знайшов справді зручне місце — спочатку тягнулися хащі верболозу, потім байрак робив крутий поворот: саме тут могли непомітно заховатися кілька десятків вершників.

Скіпур спершу недовірливо поставився до Агалового задуму.

— Вони не такі дурні й, перш ніж почати переправу, обдивляться все навколо, — зауважив.

— Передовий дозір, звичайно, поцікавиться байраком, — погодився Агал, — але навряд чи уважно, бо ж поспішатимуть. Мусять же правий берег ще обдивитися.

Скіпур замислився.

— А покажи-но свій байрак, — мовив нарешті.

Він доскіпливо оглянув улоговину й погодився з Агалом.

— Півсотні сюди, — наказав, — і ти візьмеш їх під свою руку.

— Спасибі, — зрадів Агал. Скіпур подивився на нього холодно.

— Тобі бути царем, — сказав так, наче вчив недосвідчене дитя, — бути воїном і колись треба починати! Це тобі не чаша… — засміявся зухвало.

Агал подумав: із засідкою, либонь, упорається мало не кожен бувалий воїн, а хто зробить чашу? Але для образ не було часу, крім того, бойовий азарт уже охопив його — таври на підході: ось-ось з’являться на березі.

Воїни перепливли річку вище за течією, потім пройшли улоговиною копито в копито, й Агал наказав зав’язати морди коням, щоб котрийсь бува не заіржав. Всіх коней поклали на траву в густім верболозі, і тепер Скіпурових воїнів не можна було помітити й за кілька кроків. Навіть птахи, заспокоєні тишею, голосно розспівалися — ніщо не віщувало кривавої січі.