Хаблак відставив бокал з шампанським, запропонував танцювати. Бурнусов витягнув з бічної кишені гаманець, пішов між столиками, пропустивши поперед себе Розалію. Хаблак прошкував слідом за ним — тепер добре бачив лейкопластир під сорочкою, була спокуса торкнутися пальцем, запитати, отак просто запитати, де ти, дорогий чоловіче, отак-от подряпався? Випадково, не на Русанівських садах, коли вбивав людину прихопленою з собою монтировкою?

Уявив, як стоїть Жека у коморі в куточку: ось зарипіли двері, увійшов Ситник, нахиливши голову, стеля низька, а хлопець високий, Жека вдарив його з усієї сили, не роздумуючи, і напоровся на цвях. Либонь, одразу не помітив болю, стояв і дивився, як упав Ситник…

Але звідки знав, що Ситник приїде до тітчиного саду?. Хто повідомив йому адресу дачі?

Ясно й це: Роза-перукарка, каштанова красуня, яка танцює зараз, притиснувшись до Бурнусова. Вона приїжджала разом із Ситником на Русанівські сади, призначила там учора побачення Олегові, й той поїхав, звичайно, поїхав не роздумуючи…

Але кого Ютковська відвідувала у видавництві?

Знаючи, що все одно не зможе зараз відповісти на це запитання, Хаблак усе ж подумки перебрав прізвища дев’ятнадцяти працівників, які сиділи на вечорі Хоролевського, — і відкинув усі.

Залишався Кріт, і завтра вони мусять зв’язати мотузок міцним вузлом. Ну, якщо не завтра, то найближчими днями.

Віта помітила відчуженість Хаблака, притиснулася до нього, капітан відчув тепло її тугих грудей і вирішив, що на сьогодні йому вже вистачить. Дівчата при Бурнусові навряд чи розбалакаються, з них уже нічого не витягнеш, особливо про видавництво, де працював Ситник.

Оркестранти зробили перерву, Хаблак зиркнув на годинник, вибачився й заявив, що мусить іти: от закінчиться ревізія, тоді він у повному їхньому розпорядженні хоч на всю ніч, зараз справи кличуть…

Дівчата запротестували, Віта навіть схопила капітана за руку, та Жека напрочуд спокійно поставився до Хаблакової заяви й підтвердив, що справді — діло над усе. Капітан відкликав його, хотів оплатити свою частину рахунку, однак Бурнусов гордовито поплескав себе по кишені: тут, мовляв, вистачить на кілька таких заходів і вони ще встигнуть порахуватися. Хаблак не дуже заперечував, ляснув Жеку по плечі, намагаючись потрапити в поранене місце, і влучив, бо Бурнусов скривився від болю. Тепер капітан остаточно переконався, що рана в Жеки зовсім свіжа, й пішов, абсолютно впевнений: сьогоднішній вечір минув недаремно.

Марина ще не спала, читала в ліжку товстенний роман, і Хаблак подумав: може, колись і йому випаде таке щастя — сидіти дома й читати книжки замість валандатися з дівчатами сумнівної поведінки, коли кохана жінка чекає на тебе.

Марина сперлася на лікоть, уважно подивилася на нього й запитала:

— Випив?

— Мусив трохи. Шампанського.

— Гарна служба. Швендяє допізна, п’є шампанське… Вечеряти будеш?

— Уже.

— З ким?

— З негативними героями, — віджартувався Хаблак. — Так би мовити, тінями минулого й родимими плямами на здоровому тілі.

Марина підозріло втягнула носом повітря.

— Від тебе пахне духами!

Хаблак згадав, як притискалася до нього Віта. Звичайно, погано брехати дружині, але чого він доб’ється, якщо скаже правду? Марина плакатиме, клястиме його службу, вимагатиме, щоб кинув негайно, а він не хоче й не може, він душею й тілом чистий перед нею.

— Був сьогодні в перукарні.

Видно, Марину задовольнило це пояснення, бо відсунулася, звільняючи Сергієві місце на ліжку.

6

Дробаха ввійшов до кабінету Каштанова захеканий і розчервонілий, коли Хаблак уже доповів полковникові про вчорашній вечір. Сів, витер спітніле обличчя й поскаржився невизначено:

— У кожного є начальство…

Це прозвучало як вибачення за запізнення, правда, не таке вже й велике, всього хвилин на десять, але Іван Якович був людиною пунктуальною, цінував свій час і час інших.

Хаблак повторив свою оповідь, наголосивши на прозорій сорочці Бурнусова та лейкопластирі на правому плечі.

— Мусить бути і оранжева сорочка, — відізвався Каштанов. — Подерта саме на тому місці.

— Якщо не викинув, — заперечив капітан.

— Бурнусов працював позавчора? — поцікавився Дробаха.

— А хто ж його зна? Запитати в нього не міг, та й околясом не виходило, щоб не насторожити.

— Певно, й сьогодні не працює, бо напився вчора, ще добу від нього смердітиме, а таксисти не ризикують.

Каштанов зняв трубку й доручив Зозулі поїхати в таксопарк.

— Якщо Бурнусов працював позавчора, — наказав, — то з таксопарку їдьте до Русанівських садів і розпитайте там, чи не бачили біля Ситникової дачі увечері таксі. Можливо, стояло десь неподалік — на головній дорозі чи в якомусь завулку.

Дробаха, слухаючи наказ Каштанова, схвально хитав головою і перебирав переплетеними на череві пальцями.

— Ваші пропозиції? — запитав Хаблака.

— Обшук у Бурнусова. Гадаю, сорочку в нього знайдемо, а це — беззаперечний доказ. Тоді арешт.

Дробаха засовався, і стілець зарипів під його огрядним тілом.

— Я візьму в прокурора санкцію. Поїдете самі?

Хаблак кивнув.

— Нетерпеливиться? — посміхнувся Дробаха. — Нетерпеливиться побачити вираз обличчя вчорашнього товариша по чарці?

— Ну, знаєте…

— Жартую. Знайдете чи не знайдете сорочку, везіть його сюди, раба божого Бурнусова. Цвях кров’ю омитий, — підморгнув, — експертизу зробимо і, якщо все зійдеться, людей попитаємо, сусідів, шоферів з автопарку — мусили бачити його в оранжевій сорочці.

Жека відчинив Хаблакові сам. Стояв на порозі в одних трусах, заспаний і нечесаний — дзвінок підняв його з ліжка, вчорашній алкоголь ще не вивітрився, дивився почервонілими очима й переминався з ноги на ногу.

— А-а, це ти, — пробуркотів невдоволено, та, побачивши за плечима в Хаблака незнайомі обличчя, запитав:

— Що сталося й чого так рано?

— Міліція, — мовив Хаблак твердо. — Мусимо зробити у вас обшук, громадянине Бурнусов, ось, прошу, постанова Прокурора й поняті тут…

— Який обшук? — Жека ще раз переступив з ноги на ногу, нарешті зрозумів щось, бо відступив до передпокою, хотів грюкнути дверима, однак Хаблак підставив ногу, а хтось з оперативників неввічливо відсунув Бурнусова й пройшов до квартири.

Тепер Жека зовсім отямився. Втупився в Хаблака примруженими очима, запитав здивовано:

— Мент, виходить, а я з усією душею…

Капітан не мав часу на розмови морально-етичного характеру. Наказав:

— Приведіть себе в порядок, Бурнусов. Пройдіть до кімнати й одягніться.

Жека підтягнув труси й полопотів босими ногами по передпокою. Займав невеличку однокімнатну квартиру, майже не умебльовану — в кімнаті ліжко, стіл, два стільці, тумбочка з телевізором, в кутку батарея пляшок, переважно з-під горілки й пива, волошковий піджак кинутий недбало на телевізор.

Бурнусов застрибав на одній нозі, намагаючись влучити другою в холошу яскраво-бурякових штанів, нарешті натягнув їх, сів на неприбране ліжко, похмуро оглядаючи присутніх.

— Що вам потрібно? — запитав Хаблака. — Чого нишпорите?

— Чи маєте, громадянине Бурнусов, оранжеву бавовняну сорочку? — поцікавився капітан.

— Маю, то й що?

— Де вона?

— У ванній. Там кошик для брудної білизни.

Оперативникові не треба було наказувати. Шугнув до ванної і одразу повернувся з пожмаканою сорочкою Подав Хаблакові. Капітан розправив її, одразу побачивши дірку на правому плечі. Зовсім свіжа дірка, й нитки висоталися з подертої тканини.

Показав дірку Бурнусову.

— Де порвали? — запитав.

Певно, Жека збагнув уже все. Дивився зацьковано, та все ще не міг визнати своєї поразки.

— Десь зачепився… — одповів, посовавшись на ліжку.

— І подряпали плече?

— Ну, подряпав.

— Де?

— У гаражі.

— Добре, Бурнусов, зараз ми складемо протокол і поїдемо до міліції.

— На якій підставі?

— Для з’ясування деяких обставин. Мусимо побалакати з вами детальніше.