— У моїй колекції широко представлений Близький Схід, — зауважив Хетель, ніби між іншим. Насправді ж уважно стежив, яке враження справлять ці слова: Ангель попереджав, що син колись просив його дістати наліпки в аравійських країнах; їх дуже мало, і за ними ганяються всі лабелісти. І справді, Ціммер зиркнув на нього недовірливо. Мовив:
— Я витратив не один десяток шилінгів на листи, аби добути щось із Саудівської Аравії чи Йемену. Але цих країн, певно, ще не торкнулася цивілізація, і там просто нема наклейок — майже всі мої листи лишилися без відповіді.
— Ну, вам, виходить, досі не щастило, — засміявся Хетель. — Я маю на увазі — до зустрічі зі мною.
— Я матиму щастя хоча б одним оком глянути на наші унікуми?
Хетель весь підібрався, немов готувався до стрибка: тепер головне не схибити. Покопирсався виделкою в тарілці, мовив, буцімто йшлося про незначну послугу:
— Завтра в другій половині дня я буду у Зальцбурзі. Десь увечері матиму вільний час. Але й мені хотілося познайомитися з вашою колекцією.
— Моя холостяцька квартира… — завагався Ціммер.
— Яке це має значення! — махнув рукою Хетель.
— Тоді прошу вас завтра ввечері на чашку кави, — рішуче запропонував бібліотекар. — Ми можемо зустрітися тут. Я вечеряю о пів на восьму, і після вечері, якщо це вас влаштує…
— Я пішов би дивитися на ваші наклейки і о дванадцятій, — грубо підлестив Хетель, та старий сприйняв це, як належне.
— Так, моя колекція — одна з найкращих у світі! — мовив з гордістю і підвівся. — Завтра рівно о пів на восьму. Маю честь.
Пішов поміж столиками, прямий і сухий, мов стара сосна, котра вже давно повинна була звалитися, та якимось чудом усе ще тримається напівгнилим корінням за землю.
Хетель зняв окуляри і почав повільно протирати їх хусточкою. Він завжди робив так, коли хотів зосередитись, — ніби вигороджувався од зовнішнього світу якоюсь напівпрозорою плівкою, люди й предмети робилися розпливчастими, нереальними, мов привиди, і ніщо не заважало думати. Розмірковував: завтра він потрапить до квартири Ціммера. Ключ! Йому більш нічого не потрібно — ключ! Важко заглядати наперед, та навряд чи видасться ще така нагода дістати зліпок ключа…
Увечері він обговорив з Ангелем і Грейтом можливі варіанти завтрашньої розмови. Вірніше, прикидали різні ситуації, в які міг потрапити Хетель. Все залежало від того, де носить Ціммер ключ. Якщо в кишені брюк, всі їхні хитромудрощі — марна справа, і слід шукати якийсь інший спосіб проникнення в бібліотеку.
Ангель весь час крутився на стільці, видно було, йому хочеться щось запропонувати, та не наважується, чи не може сформулювати свою думку. Так крутиться учень за партою — ніби й знає урок, та боязко піднести руку.
Хетель кілька хвилин спостерігав за Ангелем, потім не витримав:
— Тут усі свої, Франц, і якщо ви бажаєте запропонувати щось, зробіть це, не вагаючись.
Видно, Ангелеві справді потрібно було заохочення: він ще раз крутнувся на стільці і, дивлячись мимо Хетеля, запропонував:
— А якщо цього бібліотекаря, того?.. — рубонув долонею.
На мить запанувала тиша. Власне, ця ідея виникала і в Хетеля, і в Грейта. Буває ж таке: однакові мерзосвітні думки обсідають всіх співбесідників, але варто комусь першому висловити їх, як уже інші благородно обурюються, спрямовуючи на негідника громи з блискавками.
Але в цьому випадку реакція була зовсім іншою — Хетель блиснув скельцями окулярів, втупившись в Ангеля, і запитав м'яко:
— І це маю зробити я?
Ангель не відповів прямо. Сказав, мовби роздумуючи про себе:
— Є багато способів непомітно прибирати людей…
— Не вийде! — раптом крикнув Хетель. — Я не збираюсь іти на каторгу!
Ангель повчально підняв угору палець.
— Я мав на увазі, що з вашим досвідом… — Поморщився і мовив твердо: — Ви не дитина, Хетель, і коли не буде іншого виходу!..
— Панове… панове… — втрутився Грейт. — Для чого стільки емоцій? Може, все обійдеться, і завтра ми матимемо ключ…
— Справді, — одразу заспокоївся Ангель, — всі наші суперечки не варті виїденого яйця…
Хетель був упевнений, що Ангель зам'яв цю розмову із суто тактичних міркувань: навряд чи варто загострювати стосунки, коли все ще попереду. Але він твердо знав, що не піде на «мокру справу». Не тому, що це суперечило його принципам чи він боявся, просто Хетель завжди вмів тверезо оцінити обставини і визначити, чи варто ризикувати. Полюючи за Ціммером, він уже встиг наслідити: двічі зустрічався з бібліотекарем у ресторані, і хтозна, чи не зверне поліція увагу на ці зустрічі, адже вона неодмінно встановлюватиме коло знайомств Ціммера.
Зробилося моторошно від такої думки — ні, нехай Ангель сам іде на це, коли хоче. Цей чортів Франц одержить вдвоє чи втроє більше за нього, Хетеля, нехай і ризикує!
… Хетель так заглибився в думки, що мало не проґавив прихід Ціммера. Побачив його лише тоді, коли бібліотекар уже йшов поміж столиками. Мимовільно глянув на годинника — рівно пів на восьму, секунда в секунду. Так і сказав Ціммеру:
— По вас можна перевіряти годинника…
— Я ціную свій і ваш час, — коротко відповів той, сідаючи.
Офіціантка вже несла йому на підносі вечерю, і бібліотекар розстелив на колінах серветку. Їв швидко і мовчки, лише спорожнивши тарілку, запитав:
— Ви принесли?
Хетель поплескав долонею по портфелю. Мовив, наче признавався в чомусь недозволеному:
— Мені сьогодні снилася ваша колекція. Наклейки перетворювалися на готелі, які навалювались на мене з усіх боків — готелі, готелі й готелі…
Бібліотекар нічого не відповів, лише глянув на Хетеля трохи приязніше. Підвівся.
Від «Райського куточка» до бібліотеки три квартали. Вони проминули їх швидко, не розмовляючи. Обійшли майдан, забрукований ще у середньовіччі, і зупинилися під аркою, важкою й широкою, котра наче нагадувала людині, якою жалюгідною комахою вона є насправді. Двері до книгосховища теж з тих часів — оббиті залізом.
Ціммер зупинився, розстебнув плащ, поліз до задньої кишені брюк.
«Боже мій, — жахнувся Хетель, — і знайшов же місце для ключа!»
Настрій одразу зіпсувався. Дивився на бібліотекаря з ненавистю і шкодував, що той не попав до його рук колись: він би спустив з нього шкуру, а потім звелів би повісити саме під цією аркою, і то була б найкраща пересторога для всіх педантів та книжних черв'яків. Навіть не помітив, як клацнув замок, побачив ключ лише тоді, коли Ціммер витяг його з замкової щілини: великий, з фігурною ручкою — і як тільки він влазив до кишені?
Пропустивши Хетеля всередину, бібліотекар замкнув двері і сховав ключ знову до кишені.
«Добре, що хоч нема засува», — подумав Хетель, наче це хоч на йоту полегшувало їхню справу.
Настрій у нього остаточно зіпсувався, майнула навіть думка, що пропозиція Ангеля щодо ліквідації цієї старої холери не така вже й безглузда — гнів закипів у нього в грудях, обличчя запашіло, і він, як завжди бувало в таких випадках, почав рахувати до двадцяти: славився своєю витримкою і рідко хто знав, чого це йому коштувало. Подумав: зрештою, можна буде вдатися по допомогу до карних злочинців — спеціалістів по замках. Правда, справа ця довга й марудна — встановлювати зв'язки з карним світом, та все ж це краще, ніж бруднити руки об цю стару перечницю.
Ціммер пригощав його кавою, сам лише ковтнув раз і забув про чашку, розклав на письмовому столі наклейки і перебирав їх, немов розкладав пасьянс; котрий може вийти лише раз у житті. Риси обличчя в нього загострилися, очі блищали, він перекладав наклейки, наче це мало якесь значення — де і як вони лежатимуть. Він бубонів щось собі під ніс і навіть наспівував, Хетель міг закластися, — легковажний оперетковий марш, і він почав розмірковувати, де й коли старий сухар міг почути його: напевно, згадки далекої молодості, коли щось людське ще було в ньому. Якщо б Ціммера раптом запитати, де він бачив «Циганського барона», напевно б розсердився, але ж це було, так само, як і те, що ця старезна шкапа носила колись короткі штанці. А тепер на ньому немодні й давно не прасовані брюки, що пузиряться на колінах, і задню кишеню їх відтягує ключ…