Того вечора він довго не міг заснути. Перед очима стояло натхненне обличчя батька, коли той молився за вечерею — Кларенс вірив, що батько був щирий: каявся, замолював свій гріх, але ж ще не пізно було повернути Стівенсонам їхню крамницю? І все ж батько волів краще поступитися совістю, ніж доларами. Відтоді Кларенс був упевнений, що батько зрадив Стівенсона, та він у зробив це в ім'я своєї родини, насамперед, майбутнього його, Кларенса, і йому важко було засудити батька.

Але яке слово кинув батькові у вічі дід?

Кларенс не почув того слова, та чомусь у свідомості засіло: Іуда!

Він часто думав опісля над змістом цього слова. Віра в бога з того дня в нього похитнулася, вірніше, він продовжував молитися, як і раніше, і в глибині душі все ж вірив у Всевишнього, але щиро згадував його лише в хвилини смутку й розпачу. Божі заповіді здавалися йому тепер трохи наївними, бо все будувалося на цьому світі на зраді й підкупі — людство даремно паплюжило Іуду, воно робило це лише для того, щоби самому виглядати трохи чистішим, щоби хоча на словах відмежуватися від первісного зрадника…

Грейт потягнувся у ліжку й подумав, що, мабуть, це сниться йому, та дід стояв над ним немов живий, він міг би доторкнутись до старого, погладити по обличчю. Полковник простягнув руку, хотів щось сказати, та слова не виходили з нього, він ковтав їх, це було болісно, та особливо нестерпним було те, що дід уже не дивився на нього, обличчя його скривила гримаса болю, схопився за серце і вигукнув з розпачем:

— Іуда!

Це слово хвисьнуло Грейта, обпекло, він завертівся в ліжку.

— Ну й що ж! — раптом озлився. — Вам просто заздрісно, і ви прокляли Іуду!.. А може, він не гірший за багатьох?..

Грейт уявив собі Іуду і раптом відчув, що це — він, Грейт; чомусь зробилося щімко, але нічого не міг вдіяти — скинув ковдру і метався на ліжку. Та сон не відпускав його, мучив і одночасно тішив; знав, що це сон, але не міг та й не хотів прокинутись…

Ранком Грейт, як не намагався, не міг зв'язати воєдино окремі картини нічного видіння. Щось мигтіло перед очима, і було мерзотне почуття, буцімто тебе побили. Валявся в ліжку й намагався задрімати, сподіваючись на неможливе: хотілося, щоби сон знову пройшов перед очима. Перевертався з боку на бік, та заснути не міг.

Згадував дитинство, коли ще життя здавалося нескінченним, коли уявляв себе мало не Вашінгтоном — був певен, що стане таким же, і на менше ніколи б не погодився. Раптом здалося, ось-ось зв'яже у пам'яті неясні туманні образи, які наснилися йому; зробилося радісно від цього передчуття, наче повернувся до світлих поривань юнацтва. Потім подумав, що все це — кисільна нісенітниця, і не слід забивати собі голову сентиментальними дрібницями. Всі ідеї і героїчні переживання на світі не варті десятидоларового папірця. Саме цей папірець править світом, і навіть Вашінгтон у сучасних Штатах навряд чи дослужився б до генерала.

Ця думка звеселила Грейта, він учепився за неї, мов за рятівний круг. Точно, Вашінгтон був би жалюгідним жуком» його розчавили б, як чавлять гнойового жука колесом важкої гарби. Це порівняння видалося знайомим і близьким, десь бачив зовсім недавно і жука, і важке колесо.

Але де і коли?

Над цим задумався лише на секунду, зрештою, чи має значення якийсь жук? Дрібна комашка? Але ж і він, полковник Кларенс Грей, комашка і залишиться нею, якщо не візьме життя за роги, не осідлає його і не підкорить, як підкоряє ковбой дикого мустанга.

Так, світом правлять гроші, і, кінець кінцем, якщо він матиме гроші, то зможе купити і вашінгтонів, і іуд…

Чому він подумав про Іуду?..

Грейт скочив з ліжка.

Під три чорти все! Не варто забивати собі голову дурницями. І що таке совість? Скільки можна її купити, скажімо, за тисячу доларів? Навіть в акуратних целофанових пакетах з чітким написом: «Совість найвищого гатунку».

І з спокійною совістю пішов чистити зуби.

Грейт мовив ліниво, бо, зрештою, треба ж перемовитися хоча б словом із людиною, що півдня гойдається у гамаку поруч з тобою. Здавалося, мозок уже розтопився, а тіло, важке й слизьке од поту і солі, ніколи вже не слухатиметься його.

— Десять доларів за пляшку холодного пива…

Хаген не озвався: продовжував гойдатися, буцімто й не почув полковника.

Грейт озлився й хотів шпурнути у німця порожню пляшку з-під якоїсь тутешньої солодкуватої бурди, та полінувався підняти руку. Достобіса! Не хоче підтримувати розмову, то й не треба. Ледь поворушився, зручніше вмощуючись, але злість перемогла: сів і мовив різко:

— Ви чуєте мене, Франц?

Тепер він точно вже знав, хто його компаньйон. Хаген — то одне з вигаданих прізвищ, насправді ж — Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, колишній комендант одного з концтаборів десь там, на сході, чи то в Польщі, чи в Західній Україні. Сам Ангель признався йому не без гордості, що в комуністичних країнах дали б немало, щоби натрапити на його слід, та Грейт лише знизав плечима: цей Ангель ділова і, сказати б, непогана людина, і йому, Грейтові, не все одно: гойдатиметься гауптштурмфюрер на мотузку чи гендлюватиме в аравійських пустелях?

— Ви ж знаєте, Кларенс, — Ангель сів у гамаку, — останню пляшку пива випили позавчора. А тут його не дістанеш і за сотню…

— Клята країна!.. Скоро і грошей не захочеш!..

Полковник покривив душею. Успіх першого рейсу окрилив його, і тепер він агітував Ангеля хуткіше повернутись у Європу по чергову партію дівчат. Та німець був обережний, на думку Грейта, надто навіть обережний, він вважав, що не слід мозолити очі агентам Інтерполу, і вони вже майже місяць підсмажувались у невеличкому селищі на узбережжі Персидської затоки поблизу Абу-Дабі. Зняли пристойну віллу з садом і цілими днями валялися в затінку, рятуючись від неймовірної, п'ятдесятиградусної спеки.

— Вилітаємо на тому тижні, — раптом повідомив Ангель.

Грейт аж схопився од несподіванки.

— У вас сім п'ятниць на тиждень.

— Ні, просто вранці я одержав листа… Слід було подумати, перш ніж вирішити.

— Вигідна пропозиція?

— Перспективна.

Грейт, не розпитуючи, потягнувся до пляшки. Так і є, не встигли витягти з холодильника, а вже нагрілася. Нетерпляче подзвонив срібним дзвіночком, задоволено рохкнув, побачивши в руках боя запотілу пляшку — добре-таки вимуштрували чорношкірого! — і за одним духом спорожнив склянку.

— Є замовлення для Танжера, — пояснив Ангель. — Там у мене старі зв'язки… Шикарний бордель під містом — контингент потребує систематичного оновлення. Платять, правда, менше, але й без мороки. За місяць обернемось.

Полковник лежав, втупивши очі в небо. Байдуже стежив за швидкісним винищувачем, що прорізав блакить. Побачивши вперше білу стрічку в цьому безхмарному просторі, здивувався: сотні кілометрів пустель, убогі хижини туземців, каравани верблюдів — і найсучасніші реактивні винищувачі? Невже шейхи і султани тримають військову авіацію? Хотів було запитати Ангеля, та вчасно згадав про військову базу своїх співвітчизників у Дархані.

Тепер знав, що американські й англійські літаки піднімаються також з аеродромів, розташованих біля Аш-Шарджа, Низви, на островах Бехрейн. Нафта вимагає охорони, і шейхи повинні пам'ятати, хто захищає їхню незалежність…

Полковник згадав першу зустріч із якимось шейхом з Оману. Тутешні князівства переплутались у його пам'яті: втім, чи не один біс — Аш-Шарджа, Фуджейра чи Рас ель Хайма? Тільки назви різні, а живуть, тьху, як дикуни: не всюди є електрика і телефон. Кажуть, що в деякі князівства завозять навіть питну воду…

Але цей шейх тримався як справжній володар. Глянув на Грейта зневажливо, і полковник з приємністю подумав, що в південних штатах лише за цей погляд його б повісили на першому дереві.

Шейх сів у кутку і сказав щось одному з закутаних по очі радників:

— Їх високість, — перетлумачив той, — нагадує, що його цікавлять справді красиві і молоді дівчата, бо його гарем — найбільший і найкращий на всьому узбережжі Персидської затоки.