Бобрьонок ще раз зміряв чоловіка в німецькому офіцерському мундирі уважним поглядом.

Кілька днів не голився, що, зважаючи на фронтові обставини, зовсім не дивно. Обличчя витягнуте, очі втомлені і якісь виголоджені, але не бігають, як у людини, що турбується за свою долю. До того ж полковник усміхається йому приязно, наче сидить перед ним не звичайний фріц, а мало не приятель.

Карий озирнувся на розшукувачів нетерпляче, ніби й не запрошував їх, а з’явилися вони самочинно й перервали розмову в найцікавішому місці. Обличчя його наразі проясніло в посмішці, він показав на вільні місця на дивані, та Бобрьонок зупинився посеред кабінету нерішуче — йому зовсім не хотілося сідати поруч недобитого гітлерівця, хоч і який потрібний він був полковникові. Проте не міг не послухатися Карого — нерішуче переступав з ноги на ногу.

Карий озирнувся здивовано й навіть невдоволено, та, певно, нарешті збагнув, що саме стримує майора, лукаво примружився й мовив:

— Сідайте, товариші, прошу знайомитись… — Він простягнув руку до чоловіка в німецькому мундирі, витримав досить довгу паузу й додав: — Старший лейтенант Мохнюк…

Бобрьонкові вистачило секунди, найбільше двох, аби збагнути, хто ж такий насправді цей неголений і втомлений старший лейтенант, він підтягнувся і козирнув йому поштиво. Толкунов також приклав руку до кашкета, але до нього ще не зовсім дійшло, чому саме майор Бобрьонок тягнеться перед якимсь миршавим старшим лейтенантом, як раптом полковник Карий сказав таке, що навіть Толкунову захотілося виструнчитися:

— Старший лейтенант Мохнюк мало не три роки працював на нас у “Цепеліні”, прошу привітати його, товариші офіцери, з поверненням.

Неголений і пом’ятий чоловік почав підводитися з дивана якось нерішуче й сором’язливо, та Бобрьонок одним кроком подолав відстань до нього і потиснув руку сильно й доброзичливо, як тиснуть руку другові, з яким давно не бачилися. Нараз обійняв його, певно, цей раптовий вияв почуттів зворушив Мохнюка, бо поклав майорові долоню на плече й поплескав, буцім пропонував якщо не дружбу, то щиру приязнь.

— Він же Сивий, — уточнив Карий, — виводив нас на агентів “Цепеліна”.

— Знаєш, скільки я на тобі орденів заробив! — ступив до Мохнюка Толкунов.

— Заслуги старшого лейтенанта також відзначені, — сказав Карий, і видно було, що він не дуже схвалював капітанове самоприниження. — Проте цю проблему ви ще встигнете обговорити, а тепер до діла, товариші розшукувачі. Гадаю, повідомлення старшого лейтенанта зацікавить вас. — Полковник обернувся до Мохнюка, той подивився на нього запитувально, і Карий уточнив: — Прошу вас, проінформуйте офіцерів про події у “Цепеліні”.

Мохнюк з огидою провів долонею по неголеному підборідді, видно, звик до акуратності, й колючі щоки дратували його, та пересилив себе й почав, з цікавістю поглядаючи на розшукувачів:

— Позавчора до “Цепеліна” прибув штурмбанфюрер СС Краус. Прилетів з Берліна на “юнкерсі”, встановити це було неважко, бо маю гарні стосунки, точніше, мав, з шофером начальника “Цепеліна”, і той розповів, що гауптштурмфюрер Кранке їздив зустрічати берлінське начальство Власне, Краус не робив секрету з свого прибуття, не крився, і я сам бачив, як вони разом з Кранке обідали в нашій їдальні. Взагалі, начальство з Головного управління імперської безпеки в “Цепеліні” не дивина, та варте уваги от що: під час візиту Крауса до нашої канцелярії підігнали “мерседес” і повантажили на нього сейф, який стояв у кабінеті Кранке. Так би мовити, святая святих “Цепеліна”, в ньому зберігаються шифри, списки агентів, закинутих у російський, — затнувся і поправився: — тобто в наш, тил, особові справи агентів. Найсекретніші документи. До кабіни “мерседеса” сів інструктор школи Валбіцин, спеціаліст по документах, бридкий тип і алкоголік, але спеціаліст класний, слідом за вантажівкою виїхав “опель-адмірал” з Кранке та Краусом. Машини повернулися години через три, можливо, трохи пізніше, маю на увазі хвилин десять чи п’ятнадцять, спочатку “мерседес”, а потім легкова. Але, врахуйте, вже без Кранке й Валбіцина. Обов’язки начальника перебрав оберштурмфюрер СС Телле. За його вказівкою з курсантів школи почали формувати групи з двох — трьох осіб, переодягнутих у форму наших офіцерів. Я брав безпосередню участь в інструктажі диверсантів, після цього вдалося перейти лінію фронту.

— А ми мусимо виловити інших… — втрутився Толкунов. Карий зробив застережливий жест.

— Не поспішайте, капітане, — зауважив несхвально. — І прошу уважно слухати. — Він кивнув Мохнюкові, й той вів далі:

— У кабінеті Кранке я знайшов карту міста й навколишніх районів, — вказав на карту, розстелену на столі в Карого. — Звичайна карта, без жодних позначок, тому оберштурмфюрер Телле і не звернув на неї уваги. Тільки в одному місці, на захід од Бреслау, обведено олівцем місцевість у районі містечка Сведбург. Точніше, між Бреслау та Сведбургом, кілометрів за двадцять п’ять — тридцять від міста. Зверніть увагу, саме на таку відстань приблизно мусив від’їхати водій вантажного “мерседеса”, пам’ятаєте, він повернувся до “Цепеліна” через три години: за годину, зважаючи на завантажені прифронтові дороги, навряд чи від’їхав би далі, ніж на тридцять кілометрів, ще годину на зворотний шлях, решту — аби дістатися визначеного населеного пункту, влаштувати справи, вивантажити сейф…

— І ви вважаєте, — занетерпеливився Бобрьонок, — що сейф з секретними документами “Цепеліна” захований десь у районі Сведбурга?

— Ми із старшим лейтенантом не виключаємо такої можливості, — мовив Карий.

— Але ж ви казали, що штурмбанфюрер Краус прилетів на “юнкерсі”. Могли завантажити сейф у літак і відправити до Берліна.

Мохнюк похитав головою.

— Ні, — заперечив, — спочатку я і сам гадав так, але потім розпитав шофера — його разом з есесівцями, що несли службу в команді “Цепеліна”, відправили на передову, і він з цього приводу напився. Так от, лаявся останніми словами, ганьбив Кранке, звинувачував у зраді. Мені не вдалося встановити, куди саме він відвозив Кранке з Краусом, водій лише сказав, що чекав на гауптштурмфюрера, який разом з Краусом кудись їздив на “мерседесі”, але повернувся лише Краус, і шофер одвіз його на аеродром.

— А есесівці? — уточнив Толкунов. — Які вантажили сейф? Їх не розпитували? Чи вони також лишилися з Кранке?

— Ні, вони повернулися, і Телле відправив їх на передову. У мене склалося враження, що оберштурмфюрер поспішав з цим, щоб замести сліди. Розпитувати есесівців я не міг, це викликало б підозру.

— Отже, з сейфом лишилися Кранке та Валбіцин? Може, ще хтось? — запитав Бобрьонок.

Мохнюк знизав плечима.

— Наші замкнули кільце навколо Бреслау через день після зникнення Кранке. Більше я нічого не знаю.

— Телле лишився в місті?

— Він проводжав мене.

Бобрьонок схилився над картою. Здається, окреслено зовсім маленький шматочок, але до нього входять чотири села, ще хутори, спробуй знайти тут сейф. Звичайний сталевий ящик, котрий можна заховати так, що сто років шукатимеш.

— Фотографії?.. — запитав нараз, одірвавшись од карти. — У вас нема фотографії Кранке й Валбіцина?

— Кранке — нема, а Валбіцин — ось він. — Мохнюк тицьнув пальцем у звичайне любительське фото, що лежало на столі Карого. Отже, полковник уже подумав над цим і, певно, має якісь ідеї. Бобрьонок підвів очі на Карого, наче шукав допомоги, але полковник нічим не підбадьорив його. Майор потягнувся до фотографії: четверо, видно, не дуже тверезих чоловіків у німецьких мундирах посміхаються, витріщившись у об’єктив. Крайній ліворуч — Мохнюк.

А Валбіцин?

— Високий — всередині, — пояснив Мохнюк.

Коротко підстрижений чоловік з видовженим обличчям, тонкими бровами і з такими ж тонкими, наче підведеними, губами. Не посміхається, а якось кривиться зверхньо, буцім потрапив не в своє товариство і змушений терпіти його.

— Сьогодні ж матимете фотографію Валбіцина, — сказав Карий навдивовижу буденно, наче він з розшукувачами вже обговорив усе й залишається з’ясувати незначні деталі.