Так, марні сподівання на вернісаж, ніхто поки що не виставляв надгробників та пам’ятників, хоч яким би попитом не користувалися…

Єдина втіха: справжній Євгенів вернісаж на Байковому кладовищі. Іноді він садовив Юлію в “Ладу” і віз туди: показати щось новеньке — з мармуру чи граніту, масивне й вражаюче.

Юлія їхала з задоволенням, бо знала: білий мармуровий пам’ятник — то половина її норкової шубки й червоні австрійські чобітки, а от бронзовий бюст на гранітній колоні ще не отоварений, вона хоче, щоб Євген поміняв “Ладу” на “Волгу”, “Лада”, правда, зручна й комфортабельна, та “Волга” престижніша, чорна чи біла “Волга”, і вона виходить з неї у вечірній сукні, з чорної “Волги” — в білій, а з білої — навпаки, однак сукні обов’язково відкриті, вони підкреслюють округлість і звабність її плечей, і біс з ним, нехай пхається позаду червонопикий Євген, яке це має значення, хто саме пхається за нею, правда, якби Арсен…

Згадка про Арсена потішила Юлію, і вона подумала, що сьогодні ж увечері можна податися з Арсеном до міста, завіятися кудись до “Куренів” чи “Вітряка”, далі від центральних ресторанів, де можна зустріти знайомого художника чи скульптора — як правило, Євгенові колеги грошовиті й звикли увечері вештатися по фешенебельних корчмах.

А потім додому. Бо тут, на дачі, все видно, всі підходи, як на долоні, а від пильних очей тітки Мар’яни взагалі нічого не сховається.

Юлія зітхнула. Клята тітка: якби не вона, Арсен міг би щовечора приходити до неї. Зрештою, можна виламати кілька дощок з тильного боку садиби, однак тітка врахувала й таку можливість: звикла вечорами без запрошення приходити в гості, попити чаю чи попросити щось, а очима так і нишпорить, і ніщо не сховається від злостивих очей — ні Юліне секундне збентеження, ні запах міцного чоловічого одеколону, який так полюбляє Арсен.

Юлія витягнула з шухляди туалетного столика флакон французьких парфумів, що придбала вчора в Києві.

Одеколон “Драккар”, паризька фірма, двадцять п’ять карбованців, але вона заплатила б і більше, аби почути задоволений Арсенів сміх.

І чому це Арсен так рідко посміхається їй? Вона ж бо вродлива й ніжна, ну, трохи старша за нього, та яке це має значення зараз, коли ще жодна зморшка не лягла на її обличчя, а голубі очі аж випромінюють любов, ніжність і пристрасть?

Не кажучи вже про родимку, через яку міг би втратити голову не один чоловік…

Юлія ще раз, на щастя, торкнулася родимки, просто на бікіні та ліфчик накинула халатик, підхопила пляжну сумку й вийшла до саду.

З вулиці та від сусідів ліворуч садибу Трояновських відгороджувала лише дротяна сітка — Юлія намовляла Євгена поставити суціль дерев’яний паркан, та все не вистачало часу, на пам’ятники збільшився попит, люди навіть по селах почали ставити не зварені з залізних труб хрести, а гранітні брили, Євген ледь устигав обробляти їх, узяв навіть двох помічників, утворив маленьку нелегальну артіль, проте все ж розривався буквально навпіл і парканом тільки обіцяв зайнятися. Щоправда, якби Юлія хоч трохи натиснула, давно б зробив. Але й вона мала голову на плечах і вміла рахувати: паркан зайняв би в Євгена принаймні тиждень (дістати пристойні дошки, домовитись з шофером, постругати дошки, знайти робітників), а за тиждень вони втратили б чималу суму…

І Юлія мирилася з прозорою дротяною сіткою.

Сусідка ліворуч годувала птицю. Мала кілька гусей і два десятки курей, і Юлія не зважала на галасливе сусідство, бо завжди купувала свіжі яйця, що, зважаючи на Євгенів апетит, було дуже важливо.

— Доброго ранку, Насте, — привіталася Юлія першою. Хоч і їздила в “Ладі” й сама не порпалася на грядках, не гордувала сільськими жінками, й ті, хоч у душі не дуже поважали її, переважно ставились приязно. Може, тому, що Євгенова мати виросла й померла на цьому придніпровому хуторі, а може, й через мистецький Євгенів авторитет.

Настя сипонула курям пшениці, обтерла руки вилинялою фартушиною, зміряла Юлію уважним поглядом і запитала:

— Виспалися?

Юлія підставила обличчя вже гарячим сонячним променям. У Настиному запитанні вона вловила досить виразний негативний підтекст. Ще б пак: Настя підводилася на світанку — працювала в сусідньому піонерському таборі, крім птиці, мала ще корову й п’ятеро овечок, мусила крутитися по господарству, бо чоловік лише пив самогонку, коли розживався десь карбованцем, ласував магазинною “бормотухою” і тільки в поодинокі тверезі дні допомагав жінці. Й то торгувався: даси рубля, викопаю яму чи відкину гній…

І Юлія знала точно: Настя лаялась, та платила, бо все ж мала якийсь зиск — вряд чи хтось узяв би за яму дешевше.

Якось Юлія запитала в сусідки, чому та мириться з неробою? Настя лише відмахнулася, проте всезнаюча тітка Мар’яна пояснила, що Настин Сидір усе ж на два чи три місяці кидає пиятику, косить сіно й копає город, без цього їм з двома дітьми не прожити, і Сидір, хоч і останній п’яничка на хуторі, мусить забезпечити худобу сіном. Правда, вважається ще кочегаром у тому ж таборі, де працює Настя, і дружині іноді вдається випередити його і одержати в бухгалтерії хоч якусь копійку.

У такі дні Сидір влаштовує Насті скандал, лається на весь хутір і замовкає, лише побачивши на сусідському ганку Юлію. Та виносить йому карбованця чи навіть два, залежно від власного настрою, а також міцності мовлених Сидором слів, той останнім часом збагнув це й все частіше вживає такі звороти, котрі можна було б поцінувати й трояком. Але Юлія догадувалася, що й трояк для Сидора не межа, й ніколи ще надто не розкошелювалася.

Юлія не зважила на іронічне Настине запитання і чи то попросила, чи то наказала, зрештою, їй було байдуже, як сприйматиме Настя її тон, бо платила не менше, ніж на базарі, а до базару Насті потрібно було теліжитися п’ять кілометрів:

— Зробіть на вечір сиру.

— Зроблю, — одразу погодилася Настя і запропонувала: — Може, ще й свіжої сметанки?

— Візьму, — одповіла Юлія і подумала, що з таким харчем марні надії схуднути.

Настя ще раз обтерла руки й запитала наче не до ладу, але дивлячись уважно, і Юлія відчула, що її сусідка не така вже й проста, як здається:

— Як будете без Євгена Омеляновича?

— А що нам, молодим? — відверто похизувалася Юлія, зрештою, від Насті могла й не дуже критися. Настя — кремінь, з неї ніхто й слова не витягне, не те що тітка Мар’яна.

І справді, сусідка розпливлася в приязній усмішці й ствердила:

— Кажуть: живи, поки живеться…

Юлія махнула пляжною сумкою і попрямувала забрукованою бетонними плитами доріжкою до хвіртки, навіть спиною відчуваючи захоплений Настин погляд. Що ж, усе правильно: одній доїти корів, другій вилежуватися на пляжі, та Юлії було глибоко байдуже, хто і як саме поціновує спосіб її життя — головне, брати від нього все, що можливо.

Тітка Мар’яна полола город. Нахилилася над грядкою, повернувшись до вулиці задом, здавалося, нічого не чує й не бачить, проте тітчина поза та зосередженість на бур’янах аніскілечки не похитнули впевненість Юлії, що Мар’яна й зараз не пропустила жодного руху на вулиці, певно, вона все чула й бачила навіть уві сні, тому Юлія про всяк випадок зупинилася і шанобливо вклонилася Мар’яниній спідниці, з-під якої визирали засмаглі й повні литки. Не сказала ані слова, та її передбачення виявились небезпідставними, бо тітка Мар’яна одразу випросталася, поправила хустку й проспівала мало не ніжно:

— Доброго здоров’я, красуне.

— Огірків у вас буде!.. — кинула погляд на грядки Юлія. — Бочку, а то й дві насолите.

— Та буде, — погодилась Мар’яна. — Трохи буде, — уточнила, бо негоже хизуватися своїми достатками, до того ж невідомо, може, стоятиме спека чи град виб’є цвіт. — І ти б посадила. Землі он скільки гуляє, а свіжий помідор чи редька завжди до столу.

“Почалося, — неприязно подумала Юлія, — знову стара мораль читатиме”.

Справа в тому, що Юлія на своїй ділянці ніколи нічого не садила. Трохи квітів біля будинку — троянди, флокси, півонії та жоржини, щоб пахли й милували око, решту території, соток п’ятнадцять чи трохи більше, засіяли травою, Євген придбав електричну газонокосилку, раз на місяць узував кеди, натягав капелюшок з довгим козирком і викошував траву — газон виглядав чудово, на ньому можна було грати в бадмінтон чи просто загоряти попід самим будинком.