— Бери й носи на здоров’я, Яремо Івановичу. Нам для руководящого чоловіка нічого не жалко — скоро тебе до колгоспного правління оберуть, тоді деякі свої погані язики зовсім поприкушують.

Одержавши здачу, недбало засунула до гаманця, хоч кортіло порахувати, і, підштовхнувши Ярему до виходу, прихопила його старого кашкета й посунула за чоловіком, не озираючись. Знала, звістка про чоловікову посаду сьогодні ж піде по селу, і це приємно лоскотало їй душу.

Обоє пройшли забрукованою центральною вулицею села, Ярема сунув попереду вельми поважно. Зустріли колгоспного конюха Миколу Підлипача, той поздоровкався, і Стецюк відповів йому, приклавши два пальці до крис нового капелюха — бачив, як відповідає на вітання сам заступник голови райспоживспілки: чому ж не наслідувати поважних і досвідчених людей?

Далі бруківка збігала на горбок, повернувши ліворуч, вони зупинилися біля ошатного цегляного будиночка, обсадженого бузком. Господарка садиби порпалася на грядках. Побачивши гостей, усміхнулася привітно й запросила до хати. Христина витягнула з сумки дволітрову банку меду, поставила на підвіконня біля веранди й мовила солодко:

— Тобі, Оленко, найкращого принесли, сама знаєш, нема смачнішого меду, ніж у Яреми, а цей квітковий, з гречки та еспарцету, отже, лікувальний, їж на здоров’я.

Либонь, вона б говорила ще, та господарка, сполоснувши руки у виварці з нагрітою на сонці водою, зупинила її:

— Це чому ж ти, Христе, стала пригощати мене?

— Бо Ярему призначили завідуючим бджільництвом, а ти сама цього меду не з’їси, отже, й Григорія Андрійовича підгодуєш — цей мед якраз для його хворого серця…

Господарка докірливо похитала головою.

— Отак би одразу казала: Григорій Андрійович тебе б вигнав, то через мене…

— Що ти, сусідко, — швидко, та не дуже впевнено почала Христина, — та як тобі не соромно!

Але Олена рішуче підвела руку, зупиняючи.

— Зараз чайник поставлю, — мовила, — поп’ємо чаю, я давно вже хотіла. Ще й медком поласуємо, квітковий, кажеш?

— Ох, і добрий же мед! — полегшено зітхнула Христина, збагнувши, що її дар прийнятий. — У роті так і тане, так і тане. А в гарній компанії…

Олена не пошкодувала заварки, всипала до невеличкого фарфорового чайничка ще півложечки цукру, пояснивши, що чай з цукром краще настоюється, вони всілися просто на дворі під старою грушею лимонкою. І Ярема, ковтнувши вогненного й справді пахучого чаю, мовив поважно:

— Добра ти господиня, Олено, і город у тебе, і сад, от тільки вуликів нема. Чого не заводиш?

— Так чоловіче ж діло…

Христина голосно подула в чашку, обережно відсьорбнула й зауважила:

— Дивуємось тобі, Олено. Жінка ти ще нівроку, та й Григорій Андрійович до тебе прихильний…

— Знову своєї! — заперечила Олена, але не дуже впевнено. — І коли ви оце сватання припините? — Однак дивилася на Христину доброзичливо, й та збагнула, що розмова господині приємна, хотіла ще підлестити, та грюкнула хвіртка, й на подвір’ї з’явився незнайомий високий чоловік У темній сорочці з короткими рукавами. Не вітаючись, пройшов просто до столу, Христина вже хотіла сказати йому Щось ущипливе, проте він опередив її, запитавши:

— Тут мешкає голова колгоспу?

Господиня вже звикла до чеканих і здебільшого таких нечеканих вторгнень і відповіла, аніскілечки не здивувавшись:

— Нема Григорія Андрійовича, до санаторію поїхав.

— А ви Олена Демидівна?

— Звідки знаєте?

— Записку маю до вас.

— Від кого?

— Григорій Андрійович написав.

— Як так? — здивувалася. — До Одеси ж тільки вилетів… Ось, — кивнула на Стецюка, — Ярема Іванович на літак посадив.

Хаблак дістав удвоє складеного конверта. Розмовляючи з ним і здогадавшись, що майор з київського карного розшуку не обмежиться лише бесідою з ним, а поїде до Щербанівки, Григорій Андрійович Дорох написав листа й попросив передати хазяйці будинку, де мешкав.

Хаблак пам’ятав, як Дорох сказав йому:

“Я б на вашому місці не перевіряв її. Гарна жінка, душевна й взагалі… — затнувся, й Хаблак збагнув, що цей передчасно посивілий, з нездоровим обличчям чоловік не байдужий до Олени Демидівни. — Взагалі, чесна людина, і я їй вірю, як самому собі. Та й кому ж тоді вірити? — запитав сам у себе трохи здивовано. — Зрештою, ваша справа, проте було б просто смішно підозрювати Олену Демидівну. Але, якщо вже так, передайте листа. Нехай збере мені ще валізу — сама знає, що потребую, скажете, аби Петро завіз її у Бориспіль”.

Більше він не сказав нічого, махнув рукою і пішов; Хаблак зрозумів Дороха: Григорію Андрійовичу було видніше, але він мусив зрозуміти й Хаблака та його обов’язки.

Олена Демидівна заметушилася, обтерла фартушиною табуретку, присунула гостеві.

— Чаю, — запропонувала, — з медом? А може, хочете їсти?

Їдучи з Дубовців, Хаблак пообідав у райцентрі, тому рішуче відмовився. А чаєм пахло смачно, до того ж, кажуть, у спеку він найкраще гамує спрагу, Хаблак сів навпроти огрядного чоловіка з червоним, спітнілим од крутого гарячого чаю обличчям, поклав собі на блюдечко трохи меду і з задоволенням почав пити.

Олена Демидівна прочитала листа й здивовано втупилася в Хаблака.

— Що ж сталося? — сплеснула долонями. — І де ж його валіза поділася?

Хаблак уважно розглядав її, помішуючи чай ложечкою. Справді, було б дурницею навіть на мить запідозрити цю жінку — настільки щиро здивувалася й засмутилася, дізнавшись про прикрий випадок у аеропорту. Але вона не знає, що ж справді сталося. Хаблак попросив Дороха не писати про вибух, і майор відповів заспокійливо:

— Так, нещасний випадок. До речі, ви не клали до валізи Григорія Андрійовича нічого забороненого? Спирту, скажімо? Або чогось такого?..

— Так не п’є ж наш голова, — втрутилася Христина. Хаблак суворо зиркнув на неї, мовляв, не тебе ж питають, і знов повернувся до Олени Демидівни.

— Ні, — підтвердила та, — я вранці, як підвелася, так одразу ж спакувала валізу. Те, що чоловік потребує: білизну, костюм, сорочки, ну, бритву, звичайно, поклала, мило. А Григорій Андрійович ще радіо попросив. Каже: там у санаторії сумно, і транзистор згодиться. Невже й радіо пропало?

— Не знаю, — трохи покривив душею Хаблак, — я тільки вчора познайомився з товаришем Дорохом. Він і попросив з’їздити в Щербанівку. В боргу, каже, не залишимось…

— Звичайно, не залишимось, — втрутився в розмову черевань, — у нас такий закон…

Певно, йому набридло мовчати й хотілося погомоніти з приїжджим чоловіком, проте Хаблак знав, якими нескінченними бувають подібні розмови, й зупинив череваня:

— Ви проводжали Григорія Андрійовича? — запитав.

— Еге ж.

— Вибачте, ми незнайомі…

Черевань підвівся і подав майорові через стіл велику загрубілу руку. Назвався:

— Стецюк Ярема Іванович. Завідуючий колгоспним бджільництвом.

— Дуже приємно, — міцно потиснув йому руку Хаблак. — Випадково не бачили, ніхто із сторонніх не торкався валізи Григорія Андрійовича?

Стецюк одповів упевнено:

— Що ви! Я сам отутечки взяв її, сам і відніс у аеропорт.

І тут було усе ясно й зрозуміло: Хаблак подумав, що тільки даремно витрачає час у Щербанівці, однак мусив довести діло до кінця, зокрема, міг тільки догадуватися про характер стосунків між Дорохом та Оленою Демидівною Грицик, у будинку якої мешкав голова колгоспу. Може, щире здивування і смуток Олени Демидівни вміло розіграні?

— Чай у вас смачний, — похвалив, — а мед — нема слів.

— Отож! — повчально підвів угору пальця Стецюк. — Я вивожу вулики на гречку, а там поруч ще еспарцетове поле.

— Пофортунило Григорієві Андрійовичу, — досить безцеремонно обірвав його Хаблак, — такі смачні чаї щодня розпивати…

— Еге ж, — підтвердила Христина, солодко зиркнувши на Олену Демидівну. — З такою жінкою, як сир у маслі купається… Чоловіки тільки в нас нетямущі: їм що добре, що погано… Рідко хто може справжню жінку оцінити.

Розмова почала набирати бажаного характеру, й Хаблак спробував спрямувати її в потрібне русло: