Хаблак присів на стежці там, де вона тільки починала свій крутий підйом.

— Глянь-но сюди, Захаре, — попросив, — як гадаєш, що це таке? — Він тицьнув пальцем у ледь помітну смугу в пилюзі поруч із стежкою.

Волошин опустився на коліна.

— Може, хлопець тягнув дрин по землі, — зробив припущення.

— Не виключено. А уяви собі: ми з тобою тягнемо третього… Ти підхопив за плечі, я за ноги. І одну ногу на мить випустив…

— Гадаєш, вона й лишила цю борозну?

— Може бути таке, Захаре?

— Чому б ні…

Хаблак зробив кілька фотографій сліду. Волошин подивився, як майор клацає апаратом, і мовив:

— Злочинці могли оглушити Манжулу тут, в улоговині. Місце безлюдне, пляжники ходять рідко. Оглушили чи навіть убили. Потім занесли тіло стежкою на кручу й скинули в прірву.

— Угу, — ствердив Хаблак. — Але ти забув про слід від підбора. Завтра вранці експерти порівняють його з підборами туфель Манжули і встановлять ідентичність… Що тоді скажеш?

— Скажу, що цей Манжула несусвітний бовдур. Якщо це його слід — оступився і зірвався з кручі.

Шофер спав на задньому сидінні “Волги”, Хаблак також із задоволенням подрімав би годину чи більше, з жалем подивився на потемніле вечірнє море — купання зняло б утому, та мусили ще знайти сержанта. Щоправда, довго шукати Біленка не довелося: шофер підвіз їх до ошатного, викладеного з піщаника будиночка. Сержант запросив офіцерів до альтанки, пошепотівся з жінкою, та побігла до літньої кухні, а сержант налив усім по склянці холодної води і, дивлячись, як жадібно п’ють, мовив не без пихи:

— Знайшов. Цей Манжула зняв кімнату отут неподалік, у Григорія Охрімовича Граба. Позавчора.

“Наступного ж дня після повернення до Одеси, — відзначив подумки Хаблак. — Поспішав”.

— Ведіть нас, сержанте, до Граба, — розпорядився.

— Але ж, — запропонував Біленко не дуже рішуче, — зараз жінка таку-сяку вечерю скапарить. Зголодніли ж…

— Не пропаде твоя вечеря, — запевнив Волошин. — Поки жінка крутиться, діло зробимо.

Григорій Охрімович Граб, чоловік літній і робочий, судячи з мозолястих рук і продубленого вітрами й сонцем зморшкуватого обличчя, — це було видно навіть у сутінках, — сидів на лавиці біля воріт і лузав насіння. Певно, сержант попередив його про відвідини, бо аніскілечки не здивувався, лише посунувся, звільняючи місце, і запропонував гостям насіння.

Хаблак відмовився, а Волошин узяв півжменьки, кинув насінину до рота й виплюнув лушпиння далі від лавиці, аби не смітити біля подвір’я. Видно, господареві сподобалося це, бо посміхнувся і сам почав розмову.

— Шкода людину, — мовив, — непоганий був чоловік — Манжула, мій постоялець тобто, не жадібний і побалакати міг…

— Але ж зналися тільки два дні… — засумнівався Хаблак.

— Людину й за півдня розкусити можна, — безапеляційно заперечив Граб. — Або й за годину. Я до них, дачників, уже призвичаївся, з першого погляду розпізнати можу.

— Невже? — не повірив Волошин.

— Авжеж, — подтвердив Граб. — Усе воно виходить у компоненті. Я йому ціну за кімнату і дивлюсь, як він на цс… Одразу людину видно.

— І скільки ж ти з нього загилив? — поцікавився Біленко.

— У міру, сержанте.

— Знаємо вас…

— Зелененька невже багато?

— Зелененька — це ще по-божому. І він не торгувався?

— Я ж кажу: одразу людину видно — наперед заплатив.

— Манжулині речі у вас? — запитав Волошин.

— У кімнаті, куди ж дінуться!

— Сержанте, — наказав Хаблак, — організуйте понятих.

Біленко пішов до сусідньої садиби, а майор запитав:

— Отже, Манжула приїхав до вас позавчора?

— Уранці.

— Хтось рекомендував його вам?

— Для чого? Приїхав на таксі, зупинився біля магазину, питає, чи не здає хто кімнату. Я саме нагодився. Давайте, кажу, якщо сподобається. На таксі й під’їхали, кімната йому підійшла, й залишився.

— Номер таксі запам’ятали? — про всяк випадок поцікавився Волошин.

— Навіщо? Звичайне таксі, одеське і з шашечками. Як і всі…

— Кажете, Манжула вам сподобався?

— А чого? Пляшку коньяку виставив. Він — коньяк, я — закусь. Трохи посиділи…

— Розказував щось про себе?

— Звичайно. Де працює, як живе.

— Де ж?

— А на одеському машинобудівному. Постачальником. З жінкою розійшовся, живе — не тужить. Заробляє добре, сам собі господар.

— Ніхто до нього не приходив?

— Не бачив.

— Паспорт показував?

— Аякже, у нас порядок. Я його в сільраді мусив прописати, не встиг тільки. А так — чин чинарем.

— Як же він харчувався?

— Яйця в нас є, молоко в сусідки. Сир також, овочі, фрукти… На сніданок яєчню смажив, а обідати в робітничій їдальні можна.

— Не помітили за Манжулою нічого такого?.. — Хаблак клацнув пальцями. — Не крився він?

— А чого критися? На пляж ходив… Що ж дачникові робити?

Повернувся сержант з понятими, і Граб повів усіх до будинку.

До Манжулиної кімнати двері вели просто з саду, сама кімната виявилась великою, пристойно умебльованою: ліжко, диван, стіл і гардероб, вовняна доріжка попід ліжком.

— Отуточки… — відчинив господар дверцята дзеркальної шафи.

Валіза лежала там, чудова жовта валіза з ременями й блискучими замками, а на плечиках висів вельветовий костюм, також недешевий, як визначив Хаблак, японського виробництва.

Цей Манжула справді був піжоном: раніше білі джинси й піджак від гарного кравця, тепер вельветовий попелястий костюм, за якими ганяються модники. І краватка поруч, не дуже картата й визивна, у яких красуються молодики з Дерибасівської чи Хрещатика, у спокійних тонах з зеленуватим відтінком, якраз під попелястий костюм.

Волошин поклав валізу на стіл і розкрив її. Витягнув кілька пар білої трикотажної білизни, сорочки, електробритву, рушники й несесер, дорогий несесер чорної шкіри й кілька книжок та журналів — “Огонек”, “Человек и закон”, “Вокруг света”, особливою оригінальністю смаків Манжула не вирізнявся.

Склали акт — огляд Манжулиних речей майже нічого не дав, просто так, деякі штрихи для розуміння характеру та уподобань потерпілого.

Упакувавши валізу й замкнувши її, Хаблак поцікавився в господаря:

— Коли сьогодні встав Манжула?

— Дачники… — одповів Граб не дуже поштиво. — Їм що, горить? Вилежуються…

— Коли ж?

— Десь о дев’ятій чи трохи раніше.

— І відразу на море?

— Поснідав.

— Щось готував?

— Ні. Каже: яєчня набридла, випив молока, сиру господиня принесла — то й приклався. Воно точно: нема кращої їжі, ніж свіжий сир.

— А потім одразу на пляж?

— Виходить, так.

— Не бачили, ніхто не чекав Манжулу на вулиці?

— А я що, проводжав його? Зранку роботу мав, землю з компостних ям вибрати. Кожному своє: йому відпочивати, нам робити.

Певно, Граб сказав усе, що знав і що думав про свого постояльця, до того ж Хаблак помітив, як нетерпляче тупцяє на місці Віденко, й справді, затримались уже більше ніж півгодини, а сержантова дружина чекає на них з вечерею. Вона дійсно чекала й нагодувала варениками з сиром і в сметані — багато є на світі смачних наїдків, але Хаблак, наминаючи Біленкові вареники, думав, що навряд чи хоч одна з найвишуканіших страв перевершить оці звичайні сільські вареники. Либонь, Хаблак був не вельми оригінальний у своїх судженнях: утрьох вони ум’яли глибоку миску вареників і запили їх холодним молоком, повний глечик якого господиня винесла з погреба.

По дорозі до Одеси Хаблак, розморений смачною їжею, потрохи куняв, Волошин також не схильний був базікати, про щось зрідка перемовлявся з шофером. Швидко домчали до готелю “Моряк”, де Хаблакові знову випало жити, і майор спав уже через кілька хвилин — тривожні думки про те, що минув день, а вони так і не зробили вагомого внеску в розслідування вибуху, чомусь не мучили його, спав спокійно, і снилося йому золотаве, спокійне, безмежне й справді вічне море.

З думками про море Хаблак і прокинувся. Пошкодував, що вчора, будучи за три кроки від нього, так і не викупався.