— Пробач, Манюня, мама образила тебе… — просюсюкала Мар’яна Микитівна, але одразу забула про болонку й кинула Хаблакові: — Ви смієте сумніватися в порядності мого брата!

— Поки що ні, — покривив душею майор. — І хочу, аби ви пояснили, звідки в Михайла Микитовича такі гроші. Адже його зарплата…

— Мишко одержував триста карбованців на місяць, — дещо перебільшила братові статки Мар’яна Микитівна, — і жив ощадливо…

— Так, — не втримався від іронії Хаблак, — про це свідчать японський магнітофон і кришталеві вази, які коштують…

— Вази він одержав у спадок від мами. Й килими. Наша мама померла шість років тому й все лишила Мишкові.

— І гроші?

— Так, і гроші, — Ковальова навіть не затнулася.

— І багато заробляла ваша мама?

— Вона одержувала пенсію за батька.

— І відклала п’ятдесят сім тисяч?

— Але ж нашого батька знала вся Одеса. Микита Львович Манжула, відомий педіатр, запитайте в кожного… Він був людиною заможною, а мама не розтринькала гроші. Крім того, наші батьки мали віллу на березі моря, і мама продала її після батькової смерті.

Ковальова казала все так упевнено й переконливо, що Хаблак завагався: а що, коли його підозри безпідставні — справді, вілла на березі моря коштує великі гроші, та й відомий на всю Одесу педіатр, мабуть, заробляв багато, не кажучи вже про ліві прибутки…

— Добре, — мовив примирливо, — не про те зараз мова. — Нараз одна думка майнула в нього, і майор запитав: — Отже, ваша мама лишила всі гроші Михайлу Микитовичу? А вам нічого? Чому не навпіл?

Очі в Ковальової забігали, проте вона одразу опанувала себе й одповіла впевнено:

— Чому тільки Мишкові? Й мені також. Але ж я, самі бачите, мешкаю в комунальній квартирі й боялася тримати таку суму при собі. Я довіряла братові й зберігала свої заощадження в нього. І вимагаю, щоб половину грошей, те, що належить особисто мені, віддали негайно. Розумію, решту треба чекати півроку — я почекаю, це вже не так і важливо…

— Але чому, коли ми почали огляд квартири вашого брата, ви не повідомили про тайник?

— Щоб мати халепу? Отак, як зараз, доводити, що гроші мої, і чекати півроку?

— Тобто ви хотіли потім забрати гроші з тайника самі?

— Е-е, ні… — Мар’яна Микитівна рішуче похитала вказівним пальцем мало не під носом у Хаблака. — Ви натякаєте на щось незаконне, а незаконного тут нічого нема. Хіба погано, коли людина забирає своє, те, що належить їй по праву?

— Якщо по праву, нічого поганого, — погодився Хаблак і спробував перевести розмову на інше: — А скажіть, Мар’яно Микитівно, ви не знали, що ваш брат останні півроку не працює?

— Чому ж… — спробувала заперечити, проте вчасно згадала про історію з секретаркою, трохи збентежилась і поправилась: — Так, не знала, певно, Мишко не надавав цьому значення і просто забув сказати мені.

— Однак ви твердите, що в нього не було від вас секретів. Якось не сходиться…

— Ну, знаєте! — аж розсердилася. — Подумати тільки — робота… Сьогодні тут, завтра там. Гадаєте, мене цікавило, на заводі він чи в якомусь тресті… Чи не однаково?

— Самі казали, що характер ваших стосунків з братом виключав недомовки.

Мар’яна Микитівна замислилась на кілька секунд, видно, зрозуміла, що трохи переграла, й вирішила хоч якось згладити негативне враження від своїх слів:

— Чекайте, — замахала руками, — я вам зараз доведу, що все це не так. Мишко, коли виїжджав з Одеси, завжди пам’ятав про мене й часто писав. Я ж кажу: не міг існувати без мене. Ось листи, — дістала з різьбленої дерев’яної шкатулки. — До речі, і цю скриньку подарував мені, бачите, яке чудо: ручна робота, гуцульська. Певно, Мишко просто забув сказати, що звільнився, його не було в Одесі мало не півроку, я гадала — у відрядженні, він же постачальник, і тільки й робив, що їздив…

— І ці листи, — підохотив Хаблак, — написав останнім часом?

— Так, з Івано-Франківської області. Я ж кажу: була впевнена, що він там у відрядженні, а він, мабуть, вирішив перепочити. Бідний хлопець, стомився, а з його серцем…

Хаблак згадав упевненого, самовдоволеного чоловіка в білих джинсах і не дуже повірив Мар’яні Микитівні. Однак нічим не виказав своїх сумнівів.

— Кажете, Михайло Микитович аж півроку був у Івано-Франківській області? — уточнив.

— Можете пересвідчитися. — Ковальова подала майорові листи. — Читайте, я дозволяю, вони адресовані мені. Бачите, Мишко не забував свою сестру, писав двічі на місяць, не менше.

Писав Манжула Ковальовій справді регулярно. Не листи, а листівки, всього по кілька рядків, одинадцять листівок, першу відправлено в січні з самого Івано-Франківська, інші з Коломиї, Яремчі, Косова, знову з Івано-Франківська… Останню, згідно з поштовим штемпелем, опустив до скриньки місяць тому в Снятині.

Хаблак швидко пробіг очима написане.

З Яремчі:

“Дорога Мар’яно! Я в Карпатах. Тут сніжно. Люди ходять на лижах, а я ніяк не виберусь. Багато справ. Така вже наша доля. Цілую. Михайло”.

На іншій з краєвидом якогось карпатського містечка:

“Дорога Мар’яно! Два тижні не писав, трохи закрутився. Стояли морози, я придбав собі дублянку. Морози в Карпатах — чудо. Все біле, й сніг рипить. Цілую. Твій Михайло”.

Цю листівку Манжула відправив з Коломиї.

Ще одна з Рахова:

“Дорога сестро! Лежу на ліжку в готелі, трохи прихворів, але, на щастя, не грип. Звичайна простуда, день-два й стану на ноги. А так у мене порядок, працюю, їжджу, Карпати вже трохи набридли, скучив за Одесою. Цілую. Михайло”.

Інші приблизно в такому ж дусі.

Хаблак попросив у Ковальової дозвіл і занотував, коли й звідки вони писані — Манжула їздив по Карпатах дещо безсистемно: сьогодні в Коломиї, через десять днів аж у Рахові на Закарпатті, а ще через два тижні за кілька десятків кілометрів від тої ж Коломиї у Кутах. Але межі Івано-Франківської області, судячи знову ж таки з листівок, залишав тільки раз: лежав хворий у рахівському готелі.

Правда, кілька днів прожив на кордоні двох областей, на Яблунецькому перевалі в готелі “Беркут”. Видно, відпочивав од трудів праведних. Так і писав:

“Дорога сестро! Третій день мешкаю в чудовій місцині, У серці Карпат, на перевалі. Красивий дерев’яний готель, пристойні номери, ресторан і бар, є де відвести душу. А навколо смерекові ліси. Трохи одійшов од справ, відпочиваю. Твій Михайло”.

Датовано цю листівку дев’ятнадцятим травня, і Хаблак подумав: наприкінці травня в Карпатах справді рай, навіть позаздрив Манжулі — це ж треба, бити байдики в смерековому лісі, та ще й із щовечірніми коктейлями. До того ж піжон у білих джинсах напевно не обмежував себе товариством ресторанних офіціантів…

Мар’яна Микитівна уважно стежила, як Хаблак занотовує до блокнота окремі місця з Михайлових листівок. Сприйняла його цікавість по-своєму:

— Тепер ви переконалися, що ми жили душа в душу? — запитала. — І що між нами не було секретів?

“Й ви, шановна, знали про деякі аспекти життя вашого брата…” — подумав майор. Адже “крутився”, за його власним висловом, у Карпатах Манжула не даремно і також не даремно звільнився з роботи саме перед тією поїздкою.

Мабуть, мав якісь ліві справи в Карпатах, можливо, щось пов’язане з лісом чи виробами гуцульських умільців, бо на який ще бізнес може розраховувати ділок у цьому краї?

— Так, я переконався в ніжних почуттях Михайла Микитовича до вас, — одповів сухувато.

Зрозумів: навряд чи витягне щось більше з Мар’яни Микитівни, добре, хоч показала йому Манжулині листівки, вони дали немало матеріалу для роздумів.

Басов зустрів Хаблака запитанням:

— Щось вивудив у старої пройди?

— Трохи.

— Вона замилювала тобі очі батьком і віллою?

— Казала.

Басов покрутив головою.

— Нашим хлопцям також торочила. Після того, як вони знайшли тайник з грошима й золотом. Я поцікавився, що до чого. Батько в них і справді був лікар, звичайний педіатр у дитячій поліклініці, скромна людина. До того ж розлучився з першою жінкою, матір’ю Мар’яни Микитівни. Дачу вони мали, віллу, як каже Ковальова. Дерев’яна халупа по дорозі в Затоку. Є в нас таке приморське село. І продала мати Ковальової цю халупу за півтори тисячі, фактично взяла гроші за ділянку, ось тепер там якийсь завмаг віллу відгрохав, кам’яний будинок з мансардою.