— Ну-ну… — заспокоїв її Хаблак, — ваші статки не такі вже й великі, чому не заробити?
— І я так гадаю, — зраділа покоївка. — Принесла все, що замовляли, Єнєса вже одягнута, у цьому ж кріслі сидить, де я зараз, вони й мені коньяку налили, та не вживаю я. Ще вина солодкого можу, але шампані не пропонували…
Розповідь покоївки заслуговувала на увагу, й Хаблак запитав:
— І де можна її знайти? Цю вашу Соню-Інесу?
— Вона така ж наша, як і ваша, — рішуче відрізала Ніна Іларіонівна.
— Може, знаєте, де працює?
— Єнєса?
— Так.
— У барі шукайте, — вказала великим пальцем на підлогу. — Єнєса в барі обертається. А вже потім сюди з клієнтами.
— Прізвище Інеси?
— Сподаренковою зветься. Соня Сподаренко, я ж вам казала, з Іванківського району. Вона в барі й зараз, мабуть, сидить, у неї діти не плачуть і на роботу не треба…
— Обов’язково знайду її, — мовив Хаблак: зустріч з Сонею-Інесою видавалася йому багатообіцяючою. — А хто ще до Манжули приходив? З Інесою ясно, а от чоловіки?
— Не бачила, та, певно, ходили.
— Чому так гадаєте?
— Бо Манжула не палив, а зранку попільнички були повні.
— Наче жінки не палять…
— Звичайно, палять. Ще заграничні, з фільтром. Але жінки помаду на сигаретах лишають.
— Не всі губи фарбують.
— Хто до нас ходить — усі, — одповіла так категорично, що Хаблак подумав: либонь, має рацію. — Проте жінки отих не курять — товстих, з листя.
— Сигар?
— Я бачила — в дерев’яних коробках продаються, дорогі, карбованців двадцять чи скільки?
— Дорогі, — зітхнув Хаблак, — гаванські сигари дуже дорогі.
— І смердючі, — додала безапеляційно. — Отже, їх чоловіки курять, а я такі недопалки в цій попільниці знаходила, — переставила на столі велику кришталеву попільницю. — Та сама чоловіків тут не бачила: чого їм зранку приходити? Десь увечері, випити, побазікати… З єнєсами побавитись, — додала жорстко.
В її міркуваннях був резон: за роки роботи в готелі досконало вивчила цей мікросвіт з його офіційними й приватними порядками, зуміла пристосуватися до нього. Принаймні сприймала як абсолютну реальність.
А Хаблак думав: Софія Сподаренко—Інеса, як знайти до неї підхід? Либонь, не так уже й важко, і, якщо все справді так, як розповідає покоївка, Інеса сама мусить вчепитися в нього.
Запитав:
— Яка вона з себе, Інеса?
— Познайомитись бажаєте? — посміхнулася з неприхованою іронією Ніна Іларіонівна.
Хаблак не звернув уваги на підтекст у її репліці.
— Так, — ствердив, — як її знайти?
— У бармена Сані попитайте. Сьогодні працює і всіх єнєс знає.
Хаблак спускався до бару, відчуваючи, що торкнувся чогось неприємного, і це відчуття було настільки сильним, що завернув до туалету й вимив руки. Просушуючи їх потоком гарячого повітря, уважно оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Так би мовити, середній стандарт. Не нові, але й не дуже потерті джинси, широкий пас, чорна теніска з білими гудзиками…
Ажур, порядок, фірма…
Так виглядає і майор карного розшуку, і підпільний бізнесмен, тільки в Хаблаковому гаманці вісімнадцять карбованців з дріб’язком, краплина порівняно з тим, чим кидаються “ділові” люди.
Хаблак розташувався біля стойки й замовив легкий коктейль. Бармен, високий молодик з темними, здавалося б, байдужими, але гострими очима, калатав шейкером. Майор, потягуючи через соломинку солодку, холодну й смачну рідину, спостерігав за ним куточками очей і, коли бармен наблизився до нього, запитав, як у старого знайомого:
— Саня, ти Інесу знаєш?
Бармен не здивувався і не образився на фамільярність, мабуть, він ніколи не дивувався і не ображався, невразливість стала його другою натурою, без неї він не витримав би тут довго. Скосив уважне око на Хаблака й одповів коротко:
— Знаю.
— Вона зараз тут?
Бармен не поцікавився, хто Хаблак і для чого йому Інеса, зрештою, і так було ясно. І все ж фамільярна посмішка ледь майнула його обличчям, та Хаблак спокійно проковтнув цю пілюлю. Був на роботі, й жодні барменові здогади не могли вибити його з колії.
Саня покалатав шейкером і пояснив:
— Другий столик праворуч — під вікном. У чорній кофті.
Хаблак подякував легким нахилом голови, взяв свій коктейль і попрямував до зали. Інеса сиділа за столиком сама. Хаблак нерішуче зупинився поруч, наче наштовхнувся на щось, дівчина підвела на нього очі — великі, світлі й наївні, вона вміла справляти враження. Хаблак “цінив це одразу: удав, що вагається, і запитав:
— Можна біля вас?
Інеса кліпнула віями. Не відповіла, та й не заперечила, тільки посміхнулася й ледь помітно знизала плечима: мовляв, вирішуй сам, ніхто тобі не нав’язується.
Хаблак сів навпроти Інеси, зрозумівши її тактику: вона не пропонувала себе, той, хто пропонує, завжди програє, а розумний мусить вичікувати.
Дівчина опустила очі, вдала, що цілком зайнята склянкою з пепсі-колою, і Хаблак одержав можливість добре розгледіти її. Дівчина сподобалась йому, і, якби не категорична й недвозначна характеристика тьоті Ніни, ніколи б не подумав про неї нічого поганого. Гадав побачити розмальовану й вульгарну ресторанну завсідницю, Соню з Іванкова, що виховалася в готелях, барах і плавала в столичній піні, а сиділа перед ним дівчина витончена. Правда, повіки підмальовані темніше, ніж треба, й для чогось наклеїла штучні вії. Але не пофарбувалася під білявку, чорне розпущене волосся падало на плечі, чорна блузка відтіняла білизну шкіри. І вся вона була якась тендітна й ніжна, навіть беззахисна.
Однак нараз втупилася в Хаблака очима — уважно й холодно, і майор зрозумів, наскільки хибними бувають іноді перші враження.
Хаблак дістав пачку “Марлборо”, витягнув сигарету, закурив і запитав просто й коротко:
— Ти — Інеса?
Дівчина знову кліпнула віями і відсунулась від столу, наче запитання зовсім не стосувалося її і цей нав’язливий молодик даремно чіпляється до неї. Але одразу завченим жестом поправила блузку на грудях, підвела на Хаблака зеленкуваті очі, секунди чи двох їй вистачило, щоб оцінити майора і прийняти рішення. Відповіла зовсім не те, чого чекав Хаблак — слова її так не гармоніювали з тендітністю і навіть випещеністю:
— Чого тобі треба?
Хаблак зітхнув полегшено. Зовнішній полиск одразу де й дівся, і розмовляти з Інесою стало до смішного престо. Принаймні Хаблак мав певний досвід ведення розмов з такими особами.
— Тобі привіт від Михайла, — мовив.
— Якого Михайла? — Певно, Михайли, Івани, Семени дещо переплуталися в її пам’яті й боялася ускочити в халепу.
— З Одеси привіт, від Мишка,
Дівчина пожвавішала. Видно, спогад був справді приємний, бо посміхнулася Хаблакові ніжно. Майор збагнув, що зобов’язаний цим Манжуловим щедротам.
— Як він там? — поцікавилась.
— Добре. — Хаблак подумав: Інеса не дуже б засмутилася, дізнавшись правду. — Він казав, що з тобою в Києві буде весело.
Очі в Інеси звузились і потемнішали.
— Це залежить не тільки від мене.
— Натяк зрозумів.
— Здогадливий, значить…
Хаблак зневажливо тицьнув у пляшку пепсі, що стояла перед Інесою. Запитав:
— Коктейль замовити?
— Краще шампанського. Для заначки.
“Ну й ну, — ледь помітно покрутив головою Хаблак, — половина моїх капіталів — і тільки для заначки…”
Але безвідмовно підвівся і приніс пляшку, яку Саня дістав з холодильника. Мабуть, знав, що клієнти, які цікавляться Інесою, не ходять з порожніми кишенями й відповідно вимагають уваги.
Інеса жадібно випила одразу півфужера, поцокала по склу червоно-чорними нігтями й запитала:
— Мишко нічого не передав мені?
Під цим запитанням ховався підводний риф, та Хаблак спритно обійшов його.
— Ми зустрілися випадково на Дерибасівській, — збрехав не дуже вміло, наче одесити зустрічаються тільки на Дерибасівській. — Я поспішав на літак… Мишко сказав, що скоро повернеться до Києва. — Хаблак зміряв Інесу поглядом і додав: —Тепер я починаю розуміти — чому.