— Можна навіть це простити. Ну, витягнув Манжула з твоєї кишені десять кусків. Ти б не помер…

— Але ж чому ви розпорядилися?..

Переможна посмішка осяяла Президентове обличчя.

— Тому, Бублику, що насмітив він. Гроші ми з тобою маємо й матимемо, а через Манжулу на нас би вийшли.

— Звідки знаєте?

— Господь-бог анонімку підкинув.

— Ну ви й даєте!

— Міліція йому на хвіст сіла, у Карпатах десь наслідив, обехеесівці в Манжулу й вчепилися.

— Ось воно що! А я гадав…

— І правильно гадав, Бублику. Ти в мене розумний: так буде з кожним, хто захоче обманути Президента. — Це прозвучало дещо награно-патетично й розходилося з попередньою Президентовою заявою про те, що через десять тисяч вони не померли б, проте Бубликові було не до психологічних спостережень. Мовив, потерши руки:

— Тепер оближуться… Манжула вже нічого не скаже.

Президент не відповів. Посидів трохи з заплющеними очима й нарешті запитав наче й не до ладу:

— Ти коли машину перефарбовував?

— На вишневу?

— Угу.

— Минулого літа.

— А інспекцію повідомляв?

— Що перефарбовував?

— Так.

— Для чого?

— Завтра віддаси Лазареві. Нехай знову зробить білою.

— Але ж мені більше подобається вишнева.

— Скажіть, будь ласка, — перебільшено ввічливо, навіть із знущальними нотками запитав Президент, — а чи подобається вам це? — схрестив пальці обох рук.

— Ні! — Бублик не помітив іронії та знущального тону. — Не подобається.

— А якщо не подобається, роби, як сказано.

— Лазар за термінове фарбування знаєте скільки здере? — зробив останню спробу відкараскатися Бублик. — П’ять сотень.

— А свою голову в скільки оцінюєш?

Бублик з повагою поплескав себе долонею по чолу.

— Поки тут дещо є…

— Нема! Нема, коли вошивих п’ять сотень рахуєш. А ти подумав: хтось в Одесі чи там, ну, на березі моря, побачив вишневу “Волгу”? Вбита людина й “Волга” неподалік…

— Ні, — впевнено відповів Бублик, — міліція в нас метикована. Кому на себе вбивство вішати хочеться? Спишуть на нещасний випадок. Ми з Манжули навіть годинника не зняли, а в нього японський, ніхто його не грабував і не вбивав, ішов стежкою над прірвою і спіткнувся…

— Я сказав!

— Сьогодні зажену машину до Лазаря.

— І поміняєш скати.

— Але ж ще зовсім нові…

— А ці спалиш десь у лісі.

— Ще їздити та їздити…

— Камери можеш лишити, якщо вже такий зажерливий. І запаску.

— Зробимо.

— Рукавичці скажеш, аби злиняв з Києва. На місяць.

— Грошей вимагатиме.

— Даси п’ятсот.

— Півкуска Рукавичці вистачить, — погодився Бублик. — Ще які будуть вказівки?

— Подзвони Леонідові. Ввечері хочу з ним зустрітися.

— Де?

— Скажеш Валері, щоб залишив столик.

— На восьму?

— Приблизно.

— Дівчата?

— Без них. Розмова ділова. Якщо знадобляться, Валера знайде.

— Так, у Валери завжди є хтось на підхваті.

Президент ще раз наповнив чарки, вони випили й закусили часточками лимона з насипаними на них кавою і цукром — закуска, винайдена, як дізнався Президент, самим царем Миколою Другим, а він цінував і поважав як старовинні титули, так і мішуру, пов’язану з ними. Полюбляв носити вдома придбану у комісіонці атласну стьобану куртку, у передпокої повісив дзеркало в бронзовій рамі й заставив сервант саксонським фарфором. Щоправда, поруч з витонченими статуетками містився вульгарний кришталевий сервіз для крюшону. Крюшону в Президента не пили і в найближчому майбутньому не збиралися пити, проте сервіз займав у серванті ціле відділення і мусив свідчити про респектабельність та фінансову вагу господаря.

— Можеш іти, — сказав Президент безцеремонно, та Бублик не образився. Навпаки, підвівся з полегшенням, бо дзиглик уже встиг набриднути йому. Непомітно потер сідницю і все ж перед тим, як зникнути, запитав:

— П’ятсот для Рукавички?..

Президент витягнув з кишені халата паку грошей.

— Тут кусок. На машину й для Рукавички.

Бублик засунув гроші до задньої кишені джинсів. Хотів сказати, що й скати дещо коштують, проте не насмілився: зрештою, вирішив, за шефом не пропаде.

Бублик пішов, а Президент, скинувши куртку, в якій він трохи спітнів, пішов до кімнати і з полегшенням простягнувся на дивані. Увімкнув стереомагнітофон, співала Мірей Матьє, щось тягуче. Президент полюбляв енергійніші ритми, поміняв бобіну, тепер співав німецький вокально-інструментальний ансамбль, і Президент, збуджений коньяком і цитриною з кавою, похвицював у такт музиці голою ногою. Почав навіть підспівувати, німецької, звичайно, не знав, просто повторював окремі слова, й на душі було приємно й легко. Щоправда, якби знав, хто саме в цей момент прошкує набережною попід його будинком, певно, не наспівував би так безжурно, але звідки було знати Президентові, що майор Хаблак, котрий сьогодні вже почув про Бублика, ледь не зіштовхнувся саме з ним на станції “Лівобережна”? І що цей самий майор мешкає тут-таки, на набережній, через будинок? І що тепер їхні шляхи мало не весь час незримо перехрещуватимуться?

Але кожному своє. Хаблак, пообідавши дома, що міг дозволити собі далеко не завжди, поїхав до прокуратури, аби повідомити Дробаху про зустріч з Інесою, а Президент, втомившись від музики, вимкнув магнітофон і закуняв. Та й чого не поспати? З жінкою розійшовся, діти не докучають, на роботу поспішати не треба…

Взагалі Президент з презирством ставився до тих, хто обіймав хоч якусь посаду, тобто вимушений був у визначену годину займати місце десь за столом, верстатом чи навіть у окремому кабінеті. Щоправда, колись такий спосіб життя доводилося вести і йому, але, слава богу, давно, поки він не вибився в люди, точніше, в ділові люди. Ось тоді й купив довідку про інвалідність, навіть одержував пенсію, сльози, не пенсію, шістдесят вісім карбованців, дві пляшки марочного коньяку в ресторані.

Президент проспав до сьомої години, прийняв душ, надів легкий літній костюм і піймав на набережній таксі. Швидше було б автобусом до метро, а там кілька хвилин до ресторану, та Президент рідко коли користувався громадським транспортом, вважаючи, що це принижує його гідність. У далекі поїздки возив Бублик, той же Бублик вивозив за місто на пляж чи до лісу з дівчатами, були ще знайомі з машинами, але власної Президент не заводив. Хоча навіть навчився водити. Міг би придбати мало не нову чи зовсім нову “Волгу”, Бублик сватав кілька разів, та по роздумах Президент відмовлявся: ще не час…

“Волга” впадає у вічі. Не приведи господи, хтось із сусідів накине злостивим оком, повідомить кого слід, що скромний пенсіонер (який, до речі, сам займає трикімнатну кооперативну квартиру) за свої щомісячні шістдесят вісім карбованців примудрився купити “Волгу”. Боронь боже, кому потрібна така реклама!

Щоправда, машину можна оформити на підставну особу, хоча б на того ж Рукавичку. Останнім часом Президент почав схилятися до такого варіанту, проте остаточного рішення так і не прийняв.

Він повільно підвівся сходами до залу, де порядкував Валера, не зайшов, а постовбичив з хвилину у холі за скляними дверима, цього вистачило, аби метр помітив його й поспішив, привітно посміхаючись, назустріч.

— Вітаю вас, Геннадію Зіновійовичу, — мовив догідливо, — столик, як і наказували, вільний.

Метр провів Президента до його місця, відсунув стілець, відкоркував пляшку холодної мінеральної води, наповнив фужер.

Президент подякував легким нахилом голови, точно так, як дякують мільйонери офіціантам у закордонних фільмах. Ці фільми Президент дивився майже всі, особливо про шикарне життя бізнесменів, дипломатів та кінозірок — вони, всі разом узяті, були для нього еталоном життя, на них рівнявся і мріяв про таке життя, коли можна їздити вулицями освітленого неоновою рекламою міста з розкішними дівчатами на не менш розкішному автомобілі, нікого не боячись і зовсім не криючись.

— Що замовлятимете, Геннадію Зіновійовичу? — Метр нахилився над столиком, поправляючи й так бездоганні серветки.