Кранке подумав, що саме на такій слухняності й покірності має триматися світ, принаймні стосунки поміж людьми: кожен повинен знати своє місце й не пхатися, куди і;е слід, бо вище голови однаково не скочиш.

Правда, декому вдається подолати й таку висоту, але тільки одиницям. Щ,о ж, випадок лише підтверджує сталість узвичаєних норм людських стосунків.

Але яка може бути сталість в розбурханому війною світі? Коли не знаєш, що станеться з тобою через кілька хвилин? Коли червоні вдерлися на німецькі землі?

Йому все ж як-не-як, а поталанило. Бреслау в суцільному вогненному кільці, й він міг бути там, якби не документи “Цепеліна”. А так у нього є шанс вибратися з цього кошмару і влаштуватися в складному повоєнному житті. Он росіяни галасують на весь світ про злочинність СС, вони ще дійдуть до того, що судитимуть Кранке та його колег. Гауптштурмфюрер мерзлякувато знизав плечима. Найгірша воля краща за сибірські морози, він мусить докласти всіх зусиль, аби не потрапити туди.

Скоріше б прибув літак з Краусом. Гауптштурмфюрер погодиться на всі умови американців, певно, спочатку вони не дуже розщедряться, та згодом зуміють по-справжньому оцінити його досвід, розум, працездатність.

Яке щастя, що в його руках документи “Цепеліна”. Звичайно, Краус із задоволенням заволодів би ними, та дзуськи. Крім штурмбанфюрера, у цих документах зацікавлені впливові особи з РСХА, які знають: доручити їх особисто Краусові — все одно, що негайно позбутися, той спритник одразу накиває п’ятами.

Спочатку Кранке дивувався; чому Краус не забрав його з собою до Берліна ще тоді, коли відлітав “юнкерсом”. Там, у Головному управлінні імперської безпеки, він спокійнісінько забрав би у гауптштурмфюрера документи “Цепеліна”. Проте тоді довелося б віддати їх до канцелярії, якби навіть вдалося обминути офіційні канали, то як вивезти їх з Берліна? Практично, це виключалося, і Краус справді обрав найкращий варіант. Хто ж здивується російському літакові під Штокдорфом, у тилу червоних, та й взагалі, їм з Валбіциним вистачить кількох хвилин, аби сісти в нього, — ніхто не встигне навіть отямитися, поки “кукурудзник” знову підніметься в повітря.

Скоріше б!

Кранке відчув, що ним опановує нетерплячка. Споглядання природи вже не заспокоювало, і він роздратовано зиркав на Валбіцина, який простягнувся на дивані, не знімаючи черевиків. Зрештою, він має рацію, що не роззувся: будь-якої секунди може виникнути критична ситуація, і вони обидва повинні бути готовими до небезпеки.

Але для чого класти брудні черевики на диванні подушки? Бидло кляте, хамло необтесане, і якби не твій досвід у виготовленні документів…

Либонь, Валбіцин підсвідомо збагнув, які саме думки хвилювали Кранке, але й не подумав зняти ноги з дивана, навпаки, влаштувався зручніше й нахабно втупився в гауптштурмфюрера. Знав би Кранке, що думає про нього природжений російський дворянин Кирило Валбіцин. Мабуть, не милувався б краєвидами, закрутився б, клятий шваб, як муха в окропі. Чепурун в есесівському мундирі, що бачив окопи лише в кінозалі. До речі, де ваш чорний мундир, шановний? Скинули, заховали, навіть спалили, та навряд чи вам щось допоможе, якщо справді не потрапите до американців.

Валбіцин посміхнувся іронічно. Ну, добре, вдасться вам, гауптштурмфюрере, дістатися американців, а далі? Гадаєте, цілуватимуться з вами? Люди вони досвідчені й практичні, швидко розберуться, що до чого, навряд чи їм потрібні розвідники, які не полюбляють висовувати носа з затишних кабінетів і не звикли займатися чорною роботою. Там цінуються практики, такі, як він, Кирило Валбіцин. Недарма ж його одного з багатьох працівників “Цепеліна” вибрав Краус — врангелівського поручика, котрий набув свого першого досвіду ще в царській контррозвідці й потім співробітничав з найкращими спеціалістами абверу, перевершивши багатьох із них. Це вимушені були визнати навіть у Головному управлінні імперської безпеки — звідти кинули Валбіцина, так би мовити, на передній край, до особливої команди “Цепеліна”, де займалися питаннями розвідки й диверсій у російському тилу. Він брав участь у підготовці секретних акцій, виготовляв документи самому Іполитову — Таврину, який мав завдання знищити членів Ставки російського Верховного Командування, і не його, Валбіцина, вина, що нездари, подібні до Кранке, провалили операцію.

Життя чудове й дивовижне, міркував Валбіцин, особливо якщо є горілка чи коньяк, а цей граф фон Шенк мав явно мудру голову, бо бар у бібліотеці заповнений до краю, і принаймні найближчим часом пан Кирило не мав підстав засмучуватися…

Не забути тільки, коли одержать радіограму від Крауса, прихопити з собою кілька пляшок. Коньяки в Шенка справді непогані, й варто ковтнути мартелю. Тільки передчуття насолоди від першої чарки, навіть самого запаху коньяку, сповнило Валбіцина невимовним блаженством, і він рішуче підвівся з дивана.

— Уже? — не приховуючи іронії, запитав Кранке.

Валбіцин скосив на нього невдоволене око: ну яке твоє собаче діло? Певно, лютує, що програв у шахи. Звик бути в усьому першим, але ж дзуськи, це тобі не Телле, що дозволяв собі вигравати в шефа раз — два на місяць. Шахи — гра для розумних, і до Кранке, зрештою, мусить дійти, в кого голова на плечах, а в кого й макітра.

Проте, навряд. Кажуть, коли дурень починає усвідомлювати, що він дурень, перестає бути таким, а це Кранке найближчим часом не загрожує.

Валбіцин подумав, що, мабуть, він дочекається того щасливого дня, коли зможе висловити цьому обмеженому гауптштурмфюреру все, що думає про нього. Навіть від усвідомлення цього зробилося приємно, й він, всупереч своєму бажанню, запропонував:

— Могли б скласти мені компанію.

— Зранку п’ють лише…

— Хочете сказати: російські свині? — зареготав Валбіцин, але незлостиво.

Очі в Кранке забігали. Ще вчора кинув би Валбіцину просто в обличчя: так, ти справді — російська свиня, і знай своє місце. Хоч і прислуговуєш нам, хоч і який видатний спеціаліст, проте ніколи не стати тобі на один щабель з німцем, то більше, з німецьким дворянином, фон Кранке, не забувай, чого варте оце “фон”.

— Пийте, коли хочете, це ваша особиста справа, — промимрив Кранке невдоволено. — Та не забувайте, зараз ми…

Він не договорив, з-за горбка, що прикривав мисливський будинок зі сходу, почувся гуркіт, за кілька секунд він перетворився на несамовите ревіння, Кранке метнувся до вікна й встиг побачити трійцю літаків з червоними зірками на крилах. Вони промчали низько, над самісінькими деревами, здавалося, до кімнати увірвалося не лише ревіння моторів, а й розбурхане повітря, що гостро пахло відпрацьованим бензином, і Кранке мимохіть ступив за штору, наче з літаків могли побачити його

Миттєвий переляк гауптштурмфюрера не пройшов повз увагу Валбіцина, однак, коли Кранке озирнувся до нього, нічим не виказав свого задоволення, — зрештою, куди вже гірше, радянські літаки вільно літають над Німеччиною, і хто зна, може, зараз на дорозі від Штокдорфа з’являться їхні машини чи танки…

Валбіцин розумів: поява танків з такими ж самими червоними зірками, що вони їх побачили на російських літаках, означає для нього смертельну небезпеку. Він, не вагаючись, стріляв би в людей з зірками на пілотках чи кашкетах, так само, як стріляв колись, тікаючи з Перекопу в Севастополь. Але переляк Кранке все ж потішив його душу.

Раптом подумав: невже він справді симпатизує червоним?

Відразу ж відкинув цю думку, проте якесь сум’яття лишилося в ньому, може, тому, що чарка зачекалася його, і Валбіцин рішуче натиснув на пружину, що відчиняла двері до сходів у підвал. Побачив, як Кранке кинувся за ним, на мить затримався у дверях, щоб пропустити гауптштурмфюрера, але тільки на якусь невловиму мить: посунув перший, лунко тупочучи по дзвінких металевих сходинках.

Він налив собі мало не повний келих і випив мовчки. Побачивши, що Кранке також потягнувся до пляшки, налив і йому. Спостерігаючи, як ковтає коньяк гауптштурмфюрер, хотів запитати, а як же бути з російськими свинями. Однак утримався, і не тому, що відчував якусь залежність від Кранке чи не наважувався сказати неприємне начальству, просто набута обережність та вроджена стриманість підказували Валбіцину: зараз не час для сварок та зведення рахунків. До того ж будь-яка напруженість у стосунках з Кранке не на користь обом.