— Галя? — аж зрадів Сормов. — Була така й поїхала. До хворого сина приїжджала.

— Ну, і як вона?

— Що, як? — не збагнув Михайло Семенович. — Гарна жінка?

Сормов замислився на мить. Допитливо подивився на Хаблака й відповів упевнено:

— Якщо ви на неї того… Ну, справу якусь… То даремно. Точно кажу, жінка порядна, Галя, значить, і нічого не може бути.

— Порядна, кажете? А чому так гадаєте?

— Дуже просто. У нас тут курорт, а на курорті, знаєте, як? Дехто вважає, все дозволено. Приїжджають усякі фіфи, таких здалеку видно, а буває, що й заміжні жінки, значить, і з дітьми, а тут то з одним, то з іншим… На них, пробачте, й дивитися не хочеться, а розмалюється, сукню довгу натягне, духами ледь не вмиється — і до курзалу жиром трясти… А Галя жінка серйозна. Не така вже й молода, та вродлива. За нею тут бігали, проте вона нікого не підпускала. Посміятися, пожартувати, будь ласка, — і зась.

Сормов сам спрямував розмову в потрібне русло, й Хаблак одразу скористався з цього:

— А хто бігав, знаєте?

Сормов спантеличено зиркнув на капітана.

— Невже міліція вже й цим займається?

— Іноді доводиться.

— Ну, знаєте…

— Я прилетів сюди аж з Києва не для того, щоб перебирати брудну білизну! — раптом розсердився Хаблак

— Не заводьтеся, випустіть пару, — зовсім по-дружньому посміхнувся Сормов. — Потрібно, то й потрібно. Зрозумів вас.

— А якщо зрозуміли…

— Гаразд. Ходили за Галею двоє. Один такий довгий, її років, все Галі квіти й морозиво носив. З морозивом у нас, знаєте, влітку…

— Учитель? — занетерпеливився Хаблак.

— А біс його зна: вчитель чи агроном. Не розбереш. На всіх штани однакові, та й з грішми всі. Ну, звичайно, — кивнув у бік столу під шовковицею, де ще сиділи, перемовляючись, курортники в шортах, — є й такі, на машині аж з Ленінграда приїхали, телевізори ремонтують… От і мені полагодили, я їм відро абрикосів підкинув, призналися: не менше десятки щоденно загрібають.

Господар явно відійшов від теми розмови, це не влаштовувало Хаблака, і він перебив:

— А де мешкав цей довгий, знаєте? Може, ще не поїхав?

Сомов замислився.

— Десь навпроти, — відповів нерішуче. — На нашій вулиці, це точно, і, здається, на тому боці, а в кого, не знаю. Довгий і морозиво носив…

Інформація була не дуже вичерпна, і Хаблак запитав:

— Як звали? Галина Петрівна як зверталась до нього?

Сормов витягнув сигарети, закурив, мабуть, щоб освіжити пам’ять. Нараз посміхнувся щасливо й подмухав на сигарету, здуваючи попіл, хоч затягнувся тільки раз.

— Валерієм Павловичем, — сказав упевнено. — Але я його вже тут не бачу.

— Галина Петрівна поїхала, певно, тому й не заходить?

— Ні, — заперечив Сомов, — вулиця в нас не така вже й велика, і люди повз мою садибу ходять. До моря, тобто. Раніше я цього довгого помічав, ходив він тут, значить, а тепер ні.

— І звідки він?

— Не знаю.

— Випадково не з Києва?

Сормов рішуче похитав головою.

— У мене своїх справ вистачає. Бачите, люди живуть, а я ще кочегаром у лазні. Через день працюю, — пояснив, — сьогодні вільний. Жінки нема, а дітей двійко… Дай боже по господарству впоратися…

— А другий? — поцікавився Хаблак.

— Який?

— Залицяльник Галини Петрівни.

— Солідна людина, — пояснив Сормов з повагою. — Мабуть, професор. Сивий, волосся довге й завжди в піджаку.

— В таку спеку? — не повірив Хаблак.

— Ну, піджак не зовсім того… З короткими рукавами. Самі побачите, він через садибу мешкає.

— Ще не поїхав?

— Сьогодні вранці бачив його. Повертався з базару, фрукти в авосьці ніс.

Хаблак одразу дещо втратив інтерес до другого залицяльника Галини Петрівни: до трагедії на дніпрових схилах той явно не мав відношення. Але ж, подумав, може, цей сивий щось знає про свого суперника?

— Покажіть мені цього професора, — попросив Сормова. — Може, ще не пішов до моря.

Професор, запнувшись фартухом, підсмажував яєчню. І виявився він зовсім не професором, а звичайним страховим агентом з не менш звичайного, навіть, так би мовити, рядового міста Лебедина на Сумщині.

Колись Хаблакові в якійсь справі довелося побувати там. Чесно кажучи, місто призабулося, лишилася в пам’яті тільки дорога: вони їхали з Харкова, і такої дороги, капітан був певен цього, ще не бачив ніколи. Стара, забрукована, але з такими вибоями, що шофер вів “Волгу” із швидкістю трактора й весь час висловлював, не дуже ввічливо, своє ставлення до шляхового начальства. Проте це було кілька років тому, й Хаблак подумав, що дорогу могли вже й відремонтувати. Чомусь це поліпшило настрій капітанові, і він, дивлячись, як порпається біля газової плити страхагент, трохи покривив душею:

— Гарне містечко Лебедин, — мовив, щоб хоч якось піддобритися. — Зелене, тихе.

— Киньте, — не підтримав його агент. — Брудне й провінційне. Ви коли були в нас? Улітку й у гарну погоду? А восени, коли дощі… Я на околиці мешкаю, то тільки в гумових чоботах і ходжу. До речі, здається, Антін?..

Хаблак уже відрекомендувався, та агент, звичайно, все забув.

— Сергій Антонович.

— А мене звуть Георгієм Івановичем. Георгій Іванович Кучковський.

— Дуже приємно.

— Приємно чи не приємно, а факт залишається фактом. Чим можу служити? — Він зняв яєчню з плити й поставив пательню посеред столу. — Снідали?

— Звичайно.

— А я на базарі затримався. Люблю південні базари. Розкіш! Помідори в два кулаки, фрукти так фрукти, де ще такі персики побачиш, як у Євпаторії? — витягнув з буфета справді величезного червоного персика, подав Хаблакові на тарілочці. — Пригощайтеся, а я вже… — підчепив виделкою величезний шмат яєчні, зажував смачно. Проковтнув і мовив: — Дуже прошу. Якщо міліція приходить до курортника, це вже подія. І я вас уважно слухаю.

— Ви познайомилися тут з Галиною Петрівною Загорулько…

Кучковський відірвався від яєчні. Зиркнув на Хаблака якось розгублено. Але одразу опанував себе й відповів твердо:

— Мав честь. І мушу вам сказати, що одержав від цього задоволення.

— Як вас зрозуміти?

— Буквально. Вельми достойна жінка. Вродлива й розумна.

— А мені казали…

— Що я залицявся до неї? — примружився Кучковський. — Може, це й було на якомусь етапі, й нічого поганого в цьому не бачу. Я чоловік вільний., і ніхто мені цього не може заборонити. Але ми швидко порозумілися з Галиною Петрівною, про курортний роман не могло бути й мови, проте в її товаристві мені завжди було приємно.

Відповідь цілком задовольнила Хаблака, і він запитав:

— А інші? Кажуть, у Загорулько вистачало залицяльників…

— Галина Петрівна жінка серйозна.

— І все ж ви не відповіли на моє запитання.

— А, власне, що сталося? Чому це міліція зацікавилась Галиною Петрівною? Не бачу підстав…

— Я вам поясню трохи згодом, — пообіцяв Хаблак.

— Мені б не хотілося… Знаєте, за своєю професією мушу зустрічатися з багатьма людьми. Набачився всього й всяких. І трохи розуміюся на человєцех. А він — з достойних…

— Бачу, у вас усі достойні.

— Ну, що ви! — образився Кучковський. — Тут усякі є. От у мене сусід поруч живе, — кивнув на стінку, — пройдисвіт і сучий син, з першого погляду видно.

— Краще повернемося до достойних, — посміхнувся Хаблак. — Ви почали…

— Так, про Валерія Павловича.

— Як його прізвище?

— Загуменний.

— Вчитель?

— Здається, ви непогано поінформовані.

— Вчитель з Києва?

— Так.

— Він ще тут?

— Ну, що ви. Разом з Галиною Петрівною й поїхав, одним поїздом.

— І як складалися в них стосунки?

— Я ж казав: Галина Петрівна жінка серйозна.

— А Загуменний?

— Закохався по вуха. Людина вже в роках, а як хлопчисько.

— Ревнував?

— До першого телеграфного стовпа.

— Може, погрожував?

— Несамовитий він якийсь, — несхвально відповів Кучковський. — На мене вовком дивився. Звичайно, людина інтелігентна, за барки не брав, а от поглядом розстрілював.