Лейтенант машинально витер хусточкою спітніле чоло.

Кінець… Кінець мріям і сподіванням, кінець всьому. Відчув, як затремтіли коліна й відлила кров від серця. Перехопивши здивований погляд Хаблака, вимушено посміхнувся, обмахнувся хустинкою.

— Спекотно тут, — сказав, — а я другу ніч майже не сплю…

Дробаха налив склянку води, Федір жадібно осушив її.

— Бачиш, яка ситуація, — мовив Хаблак. — Тому ми й прилетіли. — Він відчинив вікно, стояв на фоні голубого неба — кремезний, високий. В цей момент Хаблак видався Устимчикові уособленням сили й чоловічої могутності: спокійний, вольовий, енергійний.

Федір завжди заздрив капітанові, а зараз ненавидів. Ненавидів за те, що Хаблак не відчуває страху, який стискає його серце, за те, що прямо й сміливо дивиться йому у вічі, ненавидів і за відкриту посмішку, і за цю манеру повільно, усією п’ятірнею пригладжувати волосся.

Устимчик підвівся й почав ходити по кімнаті.

— І правильно зробили, що приїхали, — витиснув він із себе. — Справа, звичайно, ускладнюється, та я не бачу, як до неї підступитися.

Дробаха вже давно сидів у кутку, дмухаючи на кінчики пальців.

— Хвилиночку, — запитав, витягаючи олівець, — ви уточнили, коли Загорулько повернувся двадцятого вранці до готелю?

— Близько сьомої ранку.

— А коли його знову побачила чергова?

— На початку восьмої вечора.

— Це вона точно пам’ятає?

— Каже, точно. Саме в цей час до неї завітала дочка. Вона поспішала в театр і забігла на хвилинку до матері. Вистава починається о сьомій тридцять. Чергова провела дочку і, коли повернулась, побачила Загорулька, який виходив з номера.

— Чудово. А тепер, лейтенанте, запросіть, будь ласка, аеропорт: коли двадцятого липня з Львова на Київ відправлялись літаки. Ну, й, звичайно, прибували до Львова.

Устимчик знизав плечима.

— Для чого це вам?

— Для спортивного інтересу, — розсміявся Хаблак. — Тут і дитині ясно.

— А-а, — дійшло до Федора. — Не може бути…

— Все може бути. Дзвони.

За чверть години одержали повідомлення з аеропорту. Дробаха відразу обкреслив на папері дві цифри.

— О восьмій п’ятнадцять відлетів АН-24… — постукав олівцем по столу. — У готелі Загорулька бачили о сьомій. Був у нього час доїхати до аеропорту? Був, навіть з резервом. Повернувся назад о вісімнадцятій тридцять п’ять. Два денних рейси. Розумієте, туди й назад. На машині з аеропорту до готелю двадцять хвилин — виходить, саме на початку восьмої вечора міг з’явитися на очі черговій.

— Але ж, — заперечив Устимчик, — Загорулько зайшов у номер вранці дуже п’яний і не виходив до вечора.

— Такі фокуси ми бачили. Та й чергова не прикута до свого місця.

— Все це добре, — підсумував Хаблак, — та є недолік: версія залишається версією. А докази?

— Докази треба шукати, — відповів Дробаха. — На блюдечку з голубою обвідкою нам їх ніхто не піднесе.

— Отже, в аеропорт, — підвівся Хаблак. — Спробуємо відшукати докази там.

Знайомство із списками пасажирів не дало нічого.

— Дурна робота, — буркотів Дробаха, гортаючи папірці. — Що-що, а фальшивий паспорт має — так він і залишить нам візитну картку. Беріть, мовляв, мене, йолопа, голими руками… — Та за професійною звичкою уважно переглядав прізвища.

Хаблак розклав на столі десяток фотографій різних людей, серед яких був і Загорулько. Запросили бортпровідниць, які обслуговували того дня київські рейси: можливо, хтось з них упізнає Сидора Семеновича. Дівчата по черзі знайомились з фото, але жодна з них не могла сказати нічого певного.

— Виходить, тут фіаско, — Устимчик зібрав і заховав фотографії. — Що ж далі?

Хаблак зміряв його задумливим поглядом.

— Ти наче радієш з цього…

Федір спалахнув:

— Яке ти маєш право так казати! Може, і я злочинець?

Та Хаблак не слухав його.

— Почекай, почекай, — відмахнувся. — А що, коли ми зробимо таку штуку… Шансів, правда, малувато, та чим чорт не жартує…

Капітан попросив знову принести списки пасажирів.

— Розумієте, — пояснив товаришам, — літак на Івано-Франківськ відійшов зі Львова через годину після прибуття київського. В ньому могли бути пасажири, що летіли рейсом Київ — Львів. Це ми зараз легко з’ясуємо, порівнявши списки пасажирів обох рейсів. Далі — ці пасажири, якщо вони є, можливо, мешканці Івано-Франківська. Можливо, ми їх знайдемо: Івано-Франківськ не таке вже й велике місто. Можливо, вони знають Загорулька. Якщо знають, повинні запам’ятати його серед пасажирів.

— Чи не забагато “можливо”? Ми ж не фантазери, а криміналісти, — поліз на рожен Устимчик.

— А мені подобається ця думка. Ви не праві, лейтенанте, — м’яко заперечив Дробаха. — То більше, що зараз усе з’ясується. Порівняємо списки, щось знайдемо — добре, ні — значить ні…

Три пасажири пересіли з АН-24, що прибув з Києва о вісімнадцятій годині тридцять п’ять хвилин, у івано-франківський літак: Петров, Василенко й Гітіаров.

— Гітіаров… Чудове, рідкісне прізвище Гітіаров, — розсміявся нараз Хаблак. — Люблю рідкісні прізвища. Певен, коли й живе в Івано-Франківську Гітіаров, то лише один. А Петрових, Василенків як оселедців у бочці. Коли б моя воля, дав би кожній людині звучне й рідкісне прізвище, а то — Петров, Петренко, Василенко… Спробуй знайди потрібного тобі Петренка — тьху…

— І все ж шукати доведеться, — перервав цей монолог Дробаха. — Літак через півгодини, і мене вже повідомили, що місця є…

Івано-Франківськ — гарне, зелене місто. І вулиця, на якій мешкав Гітіаров, чиста, обсаджена каштанами.

Великий дев’ятиповерховий будинок. Третій поверх. На міцних дубових дверях мідна табличка: “Доцент Гітіаров І.С”.

Клацнув замок, на порозі стояла дівчина років дванадцяти.

— Іван Семенович дома?

— Тату, тебе! — покликала дівчина й привітно запросила: — Заходьте, прошу вас.

Доцент медичного інституту Іван Семенович Гітіаров, не старий, але вже майже облисілий чоловік, вийшов до вітальні. Дізнавшись, з ким має справу, запросив гостей сісти.

— Чим можу? — запитав.

Почав Дробаха:

— Двадцятого липня, коли ми не помиляємось, ви летіли з Києва в Івано-Франківськ? Через Львів?

— Був такий факт у моїй біографії.

— Можливо, ви допоможете нам в одній делікатній справі. Доводиться розшукувати людину, котра, за деякими даними, летіла разом з вами з Києва. Сергію Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.

Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.

— Ні, не впізнаю нікого.

— А з торговельними працівниками міста ви знайомі? — запитав Дробаха.

— Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.

— Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?

— На жаль, ні.

— Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.

Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.

— Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?

— Якого Петрова?

— Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.

Гітіаров закрутив телефонний диск.

— Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.

— Адреса Петрова? — запитав Дробаха.

“Жигулі” різко загальмували біля будинку. Смеркалося. Сидір Семенович зайшов до передпокою, дістав валізу, кинув у неї новий костюм, білизну.

— Знову від’їжджаєте? — поцікавилась Люба. — Може, щось потрібно, то скажіть, я в кіно збираюсь.

— Іди, нічого не треба. Мене довго не буде, у письмовому столі візьмеш гроші. Ігор повернеться з Євпаторії, відправиш до своєї матері на село. Все.

Відіславши дівчину, взяв лопату й пішов до сарая. Розкидав купу різного мотлоху в кутку, копнув кілька разів, витяг металеву скриньку. Визирнув з сарая і, впевнившись, що навколо нікого нема, переніс скриньку до будинку.