Карл збагнув це, сидячи в редакції й читаючи чер­говий репортаж з процесу. Зрозумівши, що має ключ до есесівських скарбів, збентежився. Попервах майну­ла думка: брудні гроші, слід негайно повідомити про це, віддати їх. Та відразу зупинив себе: шифрований рахунок… Банк — держава в державі, він пошле під три чорти всякого, хто не назве шести цифр. Банк не цікавить, хто поклав гроші, та й спробуй довести, що це — справді есесівські скарби. Кожен з “трійки”, позначеної в списку, притягне Карла до відповідаль­ності, лише посміється з нього: вигадка, марення, наклеп!

Карл кинув роботу й поспішив додому. Нетерпе­ливо витяг з конверта папірця. Читав:

Рудольф Зікс;

Людвіг Пфердменгес;

Йоахім Шліхтінг.

І навскіс (тепер Карл знав) рукою Кальтенбрун­нера: “20 мільйонів марок. Юліус Бар і К°”.

Юліус Бар і К°. Одна з найсолідніших банківських контор у Цюріху. І двадцять мільйонів марок! Здава­лося — простягни руку й одержиш…

Карл сидів, курив і, здається, ні про що не думав. Примара мільйонів стояла перед ним, дражнила, за­колисувала, обіцяла незвідане, якісь зовсім нові по­чування, хотілося відразу щось учинити й одночасно ліньки було підвестися з крісла, блаженна млість сповнювала його. Отак буває: радість приголомшує, розслаблює, у такі хвилини з людини можна витягти яку завгодно обіцянку. Вона посміхнеться найзапеклішому ворогові й пробачить навіть підступність.

Нараз одна думка вразила Карла. Була така еле­ментарна, що Карл навіть розсердився сам на себе. І справді, почав уже будувати рожеві замки, простяг­нув руку за мільйонами, а раптом першого ж із спис­ку — Рудольфа Зікса — вже нема серед живих?

Карл повагався трохи і спалив папірець: ті пріз­вища все одно навічно вкарбувалися в пам’ять.

Того вечора він завітав до журналістського клубу. Пив келих за келихом віскі з льодом. Хтось із знайо­мих хотів підсісти до нього, знаючи його веселу вда­чу, поплескав по плечі, та Карл відповів каламутним і злим поглядом — він бажає побути на самоті, хіба не має на це права? — і знайомий ретирувався.

А віскі майже не проймало, лише злегка туманило голову. Карл сидів, згорбившись над столиком, тупо дивився, як тануть у склянці кубики льоду. Оця дум­ка — Рудольф Зікс загинув чи помер — сиділа десь у закутках мозку. Карл гадав: коли Зікс і справді помер, це принесе йому полегшення; він і так не знав, як йому жити далі, знаючи, що батько — кат, а тут ще перспектива есесівських мільйонів… Хіба можна назвати людину порядною, якщо вона простягає за ними руку?

Карл був певний: багато з тих, хто сидів за сусід­німи столиками, пив коктейлі, танцював, лише посмія­лися б з його сумнівів — людині привалило щастя, а вона вагається! — і сміялися б ті, хто називає себе джентльменами; вони б обурилися і не подавали руки людині, коли б спіймали її на дрібному шахрай­стві, відкритому привласненні чужого майна чи прос­то крадіжці. Але чи не крадіжка це: прийти в банк, назвати шість цифр і одержати двадцять мільйонів марок?

Мабуть, усі вони зійшлися б на одному: людині всміхнулася доля. Та й він сам так настроює себе: фатум —і крапка. Невідомі шляхи господні, кожному своє, і все одно через рік чи навіть менше гроші про­падуть: з моменту, коли їх поклали, вже минає двадцять років, а цінності, що лежать на шифрованому рахунку і за якими протягом двадцяти років ніхто не з’явився, стають власністю банку.

Чи правильно буде, коли він дозволить зажиріло­му Юліусу Бару з компанією привласнити ще двад­цять мільйонів?

З того вечора минуло вже досить часу — Франца Ангеля під натиском громадськості стратили, мати встигла придбати на Женевському озері пансіонат і з головою поринула в справи, а Карл усе ще вагався, аж до того злощасного ранку, коли за сніданком роз­бив сервізну чашку. Тепер сумніви вже менше мучили його: він не успадкував від батька нічого, навіть прі­звища, а папірець з “трійкою” міг потрапити до рук будь-кому, та й взагалі, якщо навіть усі з “трійки” живі й удасться їх розшукати, чи захочуть вони на­звати дві свої цифри — адже їх, напевно, попередили, що ці цифри є таємницею третього рейху.

Отже, справа з папірцем видавалася непевною, але, як не дивно, саме ця непевність вабила Карла, як ваблять сповнені тривог і небезпек дальні дороги.

Перше завдання, яке постало перед Карлом, поля­гало в тому, щоб визначити, хто такі Рудольф Зікс, Людвіг Пфердменгес і Йоахім Шліхтінг. Після роз­грому третього рейху минуло вже мало не двадцять років, і прізвища навіть відомих у ті часи бонз на­цистської партії і есесівської еліти вже почали стира­тися в пам’яті, на зміну їм прийшли нові — молодші й енергійніші; вже фон Тадден очолював неонацист­ський рух, а хто знав Таддена за часів фюрера? І хто знає тепер Рудольфа Зікса?

Звичайно, якщо б Карл не сидів у Швейцарії, а відвідував збіговиська колишніх есесівців десь у Дюссельдорфі чи Гессені, з нього лише посміялися б.

Хто знає Рудольфа Зікса?

А хто не знає групенфюрера СС Рудольфа Зікса, колишнього командира корпусу СС, потім одного з ке­рівних діячів головного управління імперської безпе­ки? За часів третього рейху кожна більш-менш сві­дома людина, називаючи перші два десятки з есесів­ської верхівки, неодмінно згадала б і Зікса.

Та Карл Хаген не відвідував есесівських з’їздів і пішов значно важчим шляхом — перекидав паки старих газет і журналів, досконало вивчив історію СС, ознайомився з багатьма судовими процесами над на­цистами у повоєнній Німеччині.

Зікса було затримано в англійській зоні окупації, його мали судити разом з іншими есесівськими гене­ралами, та він захворів — у пресі промайнуло пові­домлення, що лікарі визнали його психічнохворим. На цьому слід обривався, Карлові вдалося лише вста­новити, що молодший брат Рудольфа — Ганс-Юрген Зікс проживає в місті Загені, землі Верхній Рейн, і є власником досить великої і перспективної фірми готового одягу.

На ім’я Йоахіма Шліхтінга Карл натрапив лише раз: у зв’язку з реорганізацією одного з гамбурзьких концернів повідомлялося, що його директор Йоахім Шліхтінг подав у відставку, бо вирішив решту днів своїх провести в маєтку дружини під Ганновером.

І жодної згадки про Людвіга Пфердменгеса…

Фактів було, власне кажучи, мало. Карл розрахо­вував на більше, але ж могло трапитися, Що він одра­зу наштовхнувся б на повідомлення про смерть кого-небудь з “трійки”.

Карл подзвонив Гюнтеру Велленбергу і призначив йому побачення увечері в журналістському клубі.

Думка про Гюнтера з’явилася ще раніше, Карл розумів, що може трапитися всяке, і йому одному буде важко; у такій ризикованій справі підтримка чи порада друга просто необхідні — хто зна, а раптом доведеться розшукувати Людвіга Пфердменгеса аж у Південній Америці? Та й удвох веселіше, тим біль­ше з Гюнтером — старим другом, людиною надійною й розумною.

Гюнтера Велленберга добре знали у швейцарських театральних колах, менше — глядачі, що Гюнтер пояснював закостенілістю обивателів, небажанням і невмінням піднестися до вершин модерного ми­стецтва.

Велленберг став засновником та ідейним керівни­ком нового експериментального театру — театру, який не мав ані грошей, ані приміщення і давав вистави по клубах та кав’ярнях. Трупа складалася переважно з молодих акторів, які працювали в солідних, з уста­леними традиціями колективах і збиралися після вистав, щоб ошелешити відвідувачів нічних клубів незвичайним видовищем.

Грали без декорацій, театральних аксесуарів. Гри­мувалися, намагаючись підкреслити все потворне, що є в людині, самі писали сцени й скетчі, іноді гострі, іноді з неясним соціальним забарвленням — копир­салися в темних закутках людської душі, вивертали, бруднили її, сміялися з любові й вірності, вважаючи себе мало не революціонерами, бо зло кидали в облич­чя респектабельній публіці, яка приходила на їхні нічні вистави, все, що думали про неї, з чималою до­мішкою цинізму.

Карлові подобалися пошуки Велленберга, хоча він часто й не поділяв погляди друга, був помірковані­шим. Іноді друзі лаялись, сварилися, однак не надов­го. Через день–другий знову сходилися, бо нудилися один без одного, кожен чимось доповнював іншого, навіть сварки й суперечки приносили обом задово­лення…