Леребур сів за руль, — була його черга вести ма­шину, — й пообіцяв:

— Напишемо, як є… — Рвонув “пежо” так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їха­ли: — Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігають­ся з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…

— У нього мужнє й благородне обличчя, — заува­жив Карл.

— Стара очкаста змія… — буркнув Жорж.

Карл зареготав.

— Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.

— Щось у ньому є, — згодився Гюнтер. — Ага, зрозумів: почуття власної гідності.

Карл схвально нахилив голову — Гюнтер мав-таки рацію.

Перевалили через залізницю, яка з’єднує Альбертвіль з Центральним Конго, й тепер їхали дорогою, обабіч якої тяглись нескінченні зарості слонової тра­ви. Вперше побачивши її, Карл не повірив, що це — трава, й попросив зупинити машину. Вони з Гюнтером походили поблизу автомобіля — Жорж попередив, щоб не віддалялись, були випадки, що європейці не могли влбратися з цих хащів. Трав’яне буйство починалось одразу за узбіччям, саме буйство, бо тра­ва зводилась на два й більше метрів; вона закривала їх з головою, за крок уже нічого не було видно, лю­дина розчинялася в заростях, які відразу змикалися за нею.

Жорж нетерпеливо засигналив їм: сьогодні ще мали проїхати до Касонго, а дорога в деяких місцях вибоїста, суціль заросла травою.

Жорж лаявся стиха, проклинаючи африканські дороги, бо стрілка бензометра торкалася вже нуля, й невідомо було, чи вистачить пального до Касонго. На щастя, кілометрів за двадцять до міста луки скін­чились, тепер “пежо” котився зі своєю звичайною швидкістю — шістдесят кілометрів на годину. З гре­беня невеличкого горба Жорж уже побачив будиноч­ки Касонго, та раптом машина зачмихала й зупини­лась: бензин закінчився. У каністрах теж нічого не було, й Леребур запропонував:

— Чекати тут когось, щоб виканючити галон бен­зину, справа непевна. Я залишуся в машині, а ви йдіть до міста. Звідси три-чотири кілометри, не біль­ше. Візьмете велосипед на колонці, й хтось привезе пару галонів.

Гюнтер і Карл були не від того, щоб розім’ятися після довгої їзди. Рушили бадьоро до міста, тримаю­чись тіні придорожніх дерев. Коли до Касонго зали­шалося зовсім небагато, на шосе вийшли з кущів кілька чоловіків з автоматами.

Карл і Гюнтер зупинилися. Вперед виступив чоло­в’яга років за сорок із зморшкуватим обличчям, у військовій сорочці, заправленій у пошарпані штани. На животі в нього висіла кобура з пістолетом. Запитав владно:

— Хто такі?

— Журналісти. Ми — швейцарські журналісти і їдемо з Елізабетвіля.

— Не бачу, на чому ви їдете… — зареготав чоло­вік і простягнув руку. — Документи!

Гюнтер почав пояснювати, що в них не вистачило бензину й довелося йти до Касонго пішки, а все, в то­му числі й документи, залишилось у “пежо”.

Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:

— Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?

— Але ж я кажу правду, ви можете перевірити, в нас не вистачило бензину, й ми залишили машину зовсім недалеко.

— Гарна легенда, капітане, — підморгнув зовсім ще молодий хлопець з автоматом, що стояв поруч. — Можу закластися, це — шпигуни з Альбертвіля. І після того, як ми прибрали їхнього самозванця президента…

— Маєш рацію, — схвалив капітан. — Так ось, ле­бедики, казатимете правду, чи допомогти вам? — ступив крок і вдарив Гюнтера в сонячне сплетіння. — Для чого вас підіслали сюди?

— Ви можете легко перевірити, — швидко почав Карл, — наша машина…

Удар у щелепу обірвав його белькотіння. Капітан умів бити, у Карла запаморочилось у голові, він осів поруч із Гюнтером.

— Ви не маєте права! — раптом закричав Гюн­тер. — Ми іноземні піддані, і ви відповідатимете!

— Ми маємо доручення до полковника Пфердменгеса, — додав Карл, тримаючись за щоку, — і я вима­гаю, щоб ви…

— Ти тут нічого не можеш вимагати, — вдарив його носком черевика капітан. Подумав і вирішив: — Ясно, шпигуни… Розстріляти!

Карлові здалося, що капітан пожартував. Підвів­ся на коліна, мовив якомога переконливіше:

— Ви помиляєтесь, капітане, ми не шпигуни, і я вам кажу: це легко перевірити.

Капітан схопив його за барки, підвів.

— Хто назвав тобі ім’я полковника? Тут жодна душа не знає його.

— Маємо листа до полковника від самого Чомбе.

— Де він? Нема? Я так і знав… Годі базікати! — відштовхнув Карла. — Розстріляти!

Солдати схопили їх, скрутили руки назад, зв’яза­ли. Молодик із автоматом підштовхнув Карла до уз­біччя.

— Давай… Нема часу…

Лише тепер Карл зрозумів, що з ними не жартують. Обернувся до капітана, але той стояв до них спиною. Карл хотів крикнути йому щось, та раптом збагнув: що б він не казав, ця людина не змінить свого рішен­ня, і їхню долю вирішено.

Карла підштовхнули в бік автоматом, і він покір­но пішов до кущів.

Та Гюнтер не хотів умирати. Його теж підштовх­нули, але він викрутився поміж двох солдатів, підбіг до капітана і впав на коліна.

— Даю вам слово честі, — почав у розпачі, — ми журналісти й маємо доручення до полковника… — Солдати підхопили його під руки, потягли. — Благаю, не вбивайте! Пфердменгес не простить вам!

Капітан обернувся, якась тінь майнула по його обличчю, наче завагався, та махнув рукою й пішов до дерева, під яким стояв американський джип.

Гюнтер відбивався, вигукував щось, та солдати тягли його в кущі. Метрів за п’ятдесят від дороги, на галявині, їх прив’язали до стовбурів дерев. Моло­дик з автоматом відійшов на кілька кроків, запитав у солдатів німецькою:

— Хто хоче?

— Кінчай їх, сержанте, — байдуже одповів хтось.

Гюнтер, почувши німецьку мову, почав жалібно канючити:

— Ми — німці, невже вбиватимете своїх співвіт­чизників?

Молодик опустив автомат.

— Німці? — запитав здивовано.

Гюнтер відчув надію на порятунок.

— Ми швейцарські німці… — мовив благально. — І в нас на шосе справді лишилася машина…

— Знов ти своєї! — сплюнув сержант.

Він почав підводити автомат, чорна цятка дула всвердлилася Карлові в мозок, і ним оволоділа апатія, наче все й бачив і чув, та не міг ворухнутися, усе було міражем, нереальністю — і солдати, і дерева, до яких їх прив’язали, й жовта трава під ногами, — реальним було лише автоматне дуло; воно здригнеть­ся зараз, та він уже не побачить вогню, кулі доле­тять швидше…

Поруч Гюнтер заскиглив тонким голосом:

— Не вбивайте нас!

Сержант повів автоматом, тепер Карл бачив лише чорний отвір дула; він збільшувався і нагадував жер­ло гармати, Карл міг просунути туди голову, проліз­ти в чорну безодню, звідки нема вороття. “Швид­ше б”, — подумалось.

І раптом — нема чорної безодні, сержант, опустив­ши автомат, повертається до них боком…

Що там на краю галявини? Чому знову з’явився капітан і чому поруч із ним Леребур?

Вже усвідомивши, що прийшов порятунок, Карл ніяк не міг позбутись відчуття, що у нього на грудях болить обпечена шкіра…

— Я вимушений принести вам свої вибачення, — говорив капітан, поки їх розв’язували, та Карл пога­но розумів його, апатія не відпускала, й під серцем пекло.

— Дайте йому води… — помітив Карлів стан Жорж Леребур.

До його губ притулили баклагу, він автоматично ковтнув, горілка обпекла горло, та відразу полегша­ло — закашлявся, сльози виступили на очах, але біль під серцем вщух, повернулася здатність чути й ба­чити.

Гюнтер стояв поруч, зіпершись на дерево, й гикав. Йому теж дали ковтнути горілки, він відпив мало не половину баклаги. Підніс кулаки, щось хотів сказати, але, так і не мовивши жодного слова, знеможено сів на траву.

— Вас запідозрили у шпигунстві на користь бун­тівників, — пояснив Леребур. — Днями їхні хлопці, — кивнув на капітана, — вбили Янсона Сендве. Це пре­зидент Північної Катанги й керівник партії “Балубакат”. І тепер вони небезпідставно побоюються ре­пресій.