— Я не рахую чужих грошей.

— Бо це вам вигідно, — не втримався Шульга. — На якій же фабриці працює Іван Григорович?

— Його зараз нема у місті. Вчора поїхав у від­пустку.

Шульга відвернувся до вікна, щоб не виказати хвилювання.

— І куди ж він поїхав?

— У Ялту. Хотів раніше зі мною, та жінка не пус­тила, — зло кинула Віра, не помітивши, що ці слова спростовують її попередню заяву про розлучення Байдачного з дружиною.

— Ви бачилися вчора? — запитав Шульга рівним тоном.

— Ні, вони вилетіли літаком вранці.

— А позавчора?

Віра завагалася на якусь мить, та відповіла твердо:

— Ні.

— І він не дзвонив вам позавчора?

— Вдома у мене телефону нема, а на роботу не має звички дзвонити. Дуже рідко.

— І ви йому не дзвонили?

У вирячкуватих Віриних очах блиснула якась іскорка. А може, це тільки видалося Шульзі, бо зни­зала плечима й відповіла спокійно:

— Ми не умовлялися.

Майор згадав кілька кабін телефонів-автоматів перед входом до об’єднання й запитав навмання:

— А кому ви дзвонили з автомата?

— Коли?

— Позавчора.

— Подрузі.

— Якій?

Віра опустила очі.

— Дзвонила подрузі, але телефон був зайнятий. Олені Кравчишин, вона офіціанткою в кафе на Руса-нівці.

— Так от не додзвонилися?

— На жаль.

— У вас нема фотографії Байдачного?

— Будь ласка. — Віра дістала з тумбочки альбом, витягнула знімок. — Минулого місяця сфотографу­вався.

Зі знімка дивився чоловік з кошлатими бровами над вузькими пронизливими очами. Дивився він іро­нічно, і Шульзі чомусь здалося, що зараз підморгне йому. Заховав фото до папки — сьогодні ж треба по­казати комірникові станції, хоча навряд чи Іван Гав­рилович Байдачний, якщо він причетний до операції з норковими шкурками, припустився б такої помил­ки: йому самому їхати на станцію — все одно, що підставити голову під сокиру.

— Ми повернемо вам фото, — сказав Вірі. — Ял­тинської адреси Байдачного не знаєте?

— Умовились, що писатиму на Головпоштамт.

— Він просив вас повідомити, кому доручено одержати на станції норкові шкурки?

— Не розумію вас! — Вірині щоки знов взялися плямами.

— Усе ви розумієте, Гулько, і я б не радив вам викручуватися.

— Іван ніколи не розмовляв зі мною про справи.

— Але ж йому треба було знати, хто саме поїде на станцію.

— Для чого?

— Не робіть з мене дурника. Ще комусь ви казали про шкурки?

— Далися вам ті шкурки! Для чого вони мені?

Шульга сів до столу, витягнув з папки папери.

— Тоді от що, громадянко Гулько, — мовив Сухо, — даватимете свідчення за формою.

Одразу було видно, що Сергій Борисович Корж — людина акуратна, підтягнута. Добре випрасуваний, без єдиної плямочки костюм наче підкреслював його спортивну статуру. Модні, спереду з кишенями штани щільно облягали його стегна — Сергій Борисович по­любляв, розстебнувши піджак, закладати кінчики пальців у кишені.

Широка, з химерним візерунком краватка вільно спадала на груди, вона дещо контрастувала з сороч­кою в товсту смужку, але саме цей контраст подобав­ся Сергію Борисовичу, бо якось підкреслював його, так би мовити, сучасні погляди, в той же час не даючи підстав звинувачувати у вульгарному піжонстві.

Коротше кажучи, Сергій Борисович зовсім не на­гадував хрестоматійних постачальників — вічно за­клопотаних людей з червоними від недосипання очи­ма, у пом’ятих костюмах і не дуже чистих сорочках, людей, готових будь-якої хвилини летіти в сучасних швидкісних лайнерах кудись за тридев’ять земель чи, влаштувавшись на верхній полиці плацкартного ва­гона, надолужувати недосипання, поки колеса ритміч­но постукують на рейках.

Сергій Борисович полюбляв порядок і акуратність, лаяв підлеглих, коли вони хоч на хвилину запізню­валися на роботу, й завів велику картотеку на товари, яких потребувало об’єднання.

Глуховський, дізнавшись, що начальник відділу створює картотеку, лише іронічно гмикнув — кожній новій людині властиві прагнення до вдосконалень, що ж, нехай побавиться, поки їхній постачальницький млин не затягне і його. Але Корж робив свою справу тихо й непомітно, і скоро сам бог постачання Аркадій Овсійович уже не міг обходитися без його картотеки.

Корж зайшов до кабінету Козюренка й зупинився біля дверей. Уважно роздивився навкруж, але нічим не виказав ані свого задоволення, ані розчарування.

Стояв, заклавши правицю до кишені штанів, і ди­вився очікувально.

Козюренко запросив його сісти, проте Корж про­довжував стовбичити, схрестивши ноги, наче стояв не перед слідчим, який викликав його, а позував фо­тографові.

— Пробачте, — посміхнувся нарешті якось вимуче­но, — я вперше у такій шановній установі і, їй-богу, навіть трохи розгубився.

— І даремно, зовсім даремно, — якомога довірли­віше мовив Козюренко, — ми з вами просто мусимо з’ясувати кілька питань, а, наскільки мені відомо, ви, Сергію Борисовичу, людина ділова, тому-то й гадаю, що розмова в нас не затягнеться.

Корж ступив до столу Козюренка, не виймаючи кінчиків пальців з кишені, сів упівоберта до слідчого, поправив краватку.

— Я готовий відповісти на всі ваші запитання.

— Ми з’ясовуємо деякі факти, пов’язані з убивст­вом Галати й крадіжкою норкових шкурок. Я змуше­ний попередити вас…

— Так, я знаю, що законом передбачено… — Корж витягнув авторучку і акуратно розписався на папері, присунутому Козюренком, навіть поставив крапку.

— Галата загинув позавчора, п’ятнадцятого черв­ня, — почав Козюренко, — а напередодні, тобто чотир­надцятого червня, вам стало відомо, що на адресу об’єднання надійшла партія норкових шкурок.

Корж кивнув.

— Так, мені подзвонили, і я інформував Глуховського.

— Хто ще знав про це?

— Ми розмовляли з Аркадіем Овсійовичем віч-на-віч у його кабінеті.

— А потім, коли повернулися до себе, нікому не казали про норкові шкурки?

Корж потер чоло.

— Наскільки пам’ятаю — ні.

— Я прошу пригадати точно.

— Ні, у мене було багато роботи, і я одразу сів за папери.

— Отже, чотирнадцятого червня про партію нор­кових шкурок було відомо лише вам і Глуховському.

— Якщо Аркадій Овсійович не повідомив ще ко­мусь. Я можу відповідати лише за себе.

— Звичайно. Пригадайте, може, випадково обмо­вилися про шкурки комусь із своїх знайомих?

— Бачите, — відповів Корж, — не така це вже по­дія, щоб розповідати. Ми щодня щось одержуємо. Крім того, чотирнадцятого червня після роботи я од­разу поїхав додому: домовилися з матір’ю піти в кі­но. Непогана пародія на детективи — “Високий блон­дин у чорному черевику”. Не бачили? Раджу поди­витися.

— І ніхто на фабриці чи за її межами не розпиту­вав вас про шкурки?

— Звичайно, ні.

— А наступного дня?

— Зранку Вахнічев розподіляє завдання, і про партію норки знали вже всі.

— Яку роботу доручили ви Золотницькому?

— Золотницькому? — Якась тінь промайнула об­личчям Коржа. — Коли?

— Вранці п’ятнадцятого червня, коли Вахнічев давав завдання Галаті?

— Не пам’ятаю…

— Він дзвонив кудись по телефону.

— А-а… Мусив домовитися про ватин.

— Це входить в обов’язки товарознавця?

— Не зовсім, але ж хто рахується з цим?

— Якщо б Золотницький не виконував ваше зав­дання, Вахнічев міг послати по шкурки саме його? Так?

— Напевно, так і сталося б, — ствердив Корж. — Певно, Золотницький у сорочці народився, його ж могли вбити замість Галати.

Козюренко нахилив голову, наче на знак згоди, хоч був певен: злочинці розраховували на те, що по норкові шкурки поїде саме Галата. І сприяв цьому Корж, наказавши Золотницькому дзвонити по теле­фону. Може, збіг обставин, а може?..

Але ж Корж працює в об’єднанні давно, за цей час сотні раз одержували хутро та інші цінні матеріа­ли, і, якщо б Сергій Борисович був зв’язаний із зло­чинцями, вони вже неодноразово могли скористатися з його послуг.

— Ви самі мали змогу подзвонити відносно того ватину? — запитав Козюренко.