— Не я ж… Отже, ви твердите, і ми внесемо це до протоколу, що ніколи нічого не возили громадянину Ребрикову. Так?

— Чому ніколи й нічого? — позадкував Пуд. — Того разу справді нічого не було. Але Ребриков про­сив мене — і чи міг я відмовити йому? — перевезти якесь барахло. У вільний від роботи час.

— На державній машині?

— В обідню перерву.

— Що возили? Коли?

— Місяць тому, у травні. Чекайте, коли ж це? Дванадцятого чи тринадцятого травня, точно — тринадцятого. Я ще подумав — чортова дюжина.

— Що возили?

— Я ж кажу: барахло. На дачу просив підкину­ти. Дача за містом, недалеко, у Тарасівці. Різні до­машні речі везли.

— З Підвальної вулиці до Тарасівки? — уточнив Шульга, адресу Ребрикова йому повідомили відразу.

— Так, так, з Підвальної, — заметушився Пуд. — На третьому поверсі мешкає, я ще валізи допомагав спускати.

— І важкі були валізи?

— Не дуже. Шмутки різні в них. Ребриков казав: жінчині та тещині речі.

— Адресу дачі в Тарасівці пам’ятаєте?

— Аякже. В центрі селища, за магазином.

— І після того не бачилися з Ребриковим?

— Ні, не бачився.

— Але ж розмовляли по телефону.

— У мене ж телефону дома нема.

— А на роботу він не дзвонив?

Пуд замахав руками: певно, знав, що тут майоро­ві буде важко щось довести.

— У роз’їздах я, хто ж дзвонитиме?

— А ви йому?

— Не мав справи.

— І ви ні про що не домовлялися?

Очі в Пуда забігали.

— Не мав з Ребриковим справ, товаришу майор, їй-богу, не мав!

— З ким же мали?

— Ні з ким, слово честі, ні в чому не винний!

— Комусь казали про Галату? — несподівано пе­ревів розмову в інше русло майор.

— У нас про Галату тільки й мови…

— Кого ви повідомили, що Галата одержав дору­чення на норкові шкурки?

— Ось воно що! — нарешті збагнув Пуд. Відповів невпевнено: — Звідки ж я міг знати про це?

— Не знали?

— Не знав.

— І не зазирали до кімнати Вахнічева, коли той давав завдання Галаті?

— Не пам’ятаю.

— Прошу вас пригадати все точно. Свідки твер­дять, що в момент, коли Вахнічев доручав Галаті одержувати норкові шкурки, ви зазирнули до кімнати і одразу зникли. Куди пішли і кого повідомили про почуте? Чи не Ребрикова?

Очі в Пуда заскляніли.

— Та не чув я нічого! — вигукнув. — Зазирнув до Вахнічева, було таке, побачив у нього Глуховського і подумав: незручно турбувати в присутності началь­ства. Хотів запитати, куди завтра їхати, але ж міг і потім — чого ж лізти, коли Аркадій Овсійович при­йшов!

Шульга подумав: якщо зараз відпустити Пуда, той може попередити Ребрикова, що слідство натра­пило на їхні сліди.

— Я вимушений тимчасово затримати вас, гро­мадянине Пуд, — мовив. — До з’ясування деяких обставин.

Усього дві години знадобилося Шульзі, щоб з’ясу­вати: Ребриков має неспростовне алібі. За три дні до вбивства Галати він захворів на інфекційну жовтяни­цю й зараз лежав у лікарні під невсипущим наглядом лікарів та медсестер.

Козюренко, почувши це, констатував:

— Такі начебто очевидні версії здебільшого ви­являються фальшивими. І чого це так?

— За законом паскудства, — сумно-сумно відповів Шульга.

— Точно, є такий закон! — зареготав Козюрен­ко. — Однак дещо в нас і є, дорогенький. Байдачний — раз. Вилітайте завтра до Ялти, Якове Павловичу. Ві­щує моє серце, недаремна буде подорож. А я поки що спробую з’ясувати, з ким пиячив останнім часом Галата. Завтра побалакаю з його дружиною. До речі, чому мовчить автоінспекція?

— А вона не мовчить, — підсунув йому папери Шульга. — Ось рапорт, я просто ще не встиг допо­вісти.

Полковник швидко проглянув донесення. Автоін­спекція повідомляла, що п’ятнадцятого червня було викрадено темно-зеленого “рафика”, який обслугову­вав одну з кінозйомочних груп студії телевізійних фільмів. Шофер, побачивши, що машини біля студії нема, вирішив, що її взяв асистент режисера — він мав права й не раз їздив сам. Трапилося це близько першої години дня. Не повідомивши нікого, шофер пішов до червоного кутка грати в доміно. Після тре­тьої години дня його розшукав асистент режисера. Близько четвертої подзвонили до автоінспекції. Авто­мобіль знайдено сьогодні вранці у дворі на вулиці Панаса Мирного. Мешканці твердять, що її поставлено туди позавчора ввечері.

— Після того, як вивантажили шкурки, — втру­тився Шульга.

— Їдемо, — наказав Козюренко. — Подзвоніть капі­тану Запорожцевій, нам потрібен експерт.

“Рафик” стояв у дворі автоінспекції, біля нього походжав високий, сутулий молодик у темній сорочці з короткими рукавами. Коли Козюренко з Шульгою і Запорожцевою в супроводі чергового по автоінспек­ції підійшли до машини, молодик присунувся до них, запитав з погано прихованим роздратуванням:

— Коли нарешті можна забрати машину?

Полковник зміряв його поглядом з ніг до голови.

— Шофер? — запитав.

— Так.

— Ви нам будете потрібні. Почекайте там, — вка­зав на лавку біля входу на майданчик.

— Але ж я тут уже півдня.

— Ну й що? — мовив черговий таким тоном, що молодик одразу усвідомив: сперечатися даремно, і ві­дійшов до лавки.

Козюренко попросив відчинити “рафик”.

— Прошу вас, капітане, — підсадив Запорожцеву, — поки ви тут, нам робити нічого. — Обійшов нав­коло “рафика”, вказав Шульзі на колеса. — Я не ек­сперт, — сказав, — але вже можу твердити, що вони їздили або за місто, або кудись на околицю. Дощ во­станнє був п’ятнадцятого, в день крадіжки. В місті на асфальті так машину не забрудниш, їздили по калю­жах.

— Точно, — погодився Шульга. — І зараз ми все з’ясуємо. — Майор підкликав шофера, який встиг уже розташуватися на лавці, запитав:

— Скільки було на спідометрі, коли ви поставили машину біля студії?

Той витягнув з кишені путівку.

— Тут вказано: тридцять сім тисяч вісімсот двад­цять дев’ять.

— А зараз, — Шульга зазирнув у кабіну, — вісім­сот сімдесят один. Наїздили сорок два кілометри.

— Коли востаннє мили машину? — запитав Козю­ренко шофера.

— Того ж ранку, коли вкрали.

— П’ятнадцятого?

— Виходить…

— Сорок два кілометри… — роздумливо мовив Ко­зюренко. — За місто не могли виїхати, отже, десь на околиці. З машини нічого не взяли? — обернувся до шофера.

— Запаска на місці, а більше нічого не було.

— Машину замикали?

Шофер винувато опустив голову.

— Та у дворі ж вона стояла. Біля входу на студію. Там я завжди її ставлю, і нічого.

— Завжди? — зацікавився Козюренко. — Як це розуміти?

— З одинадцятої до третьої асистент монтує на студії плівку. А я чекаю.

— Щодня? І давно так?

— Уже третій тиждень.

— В’їзд до двору студії вільний?

— Авжеж…

— А ви не бачили там хлопця в картатій сорочці й сірій куртці з чорним коміром? Середнього росту й з великою головою?

Шофер похитав головою.

— Хоча, — пожвавішав нараз, — сидів там один.

— Де?

— Розумієте, там дерева молоді посаджені й газон розбито, а біля газону лавка. Здається, на ній сидів.

— Пригадайте.

Шофер заплющив очі, потер чоло й мовив упев­нено:

— Сидів. Правда, спиною до мене. Обличчя не бачив, але сіру куртку й чорний комір добре-таки пам’я­таю.

— Ви хоч ключі від машини забрали з собою?

— Аякже.

— О котрій годині приїхали тоді на студію?

— Пів на дванадцяту.

— Коли виявили зникнення машини?

— Близько першої.

— І це не стурбувало вас?

— Та гадав, що асистент взяв. Він їздив іноді.

— Ну й ну, — мовив Козюренко. — Головотяпство, ось як це називається.

З машини вислизнула Запорожцева. Поправила зачіску, осміхнулася Козюренкові. Полковник підкли­кав її.

— Щось є, Людмило Костянтинівно?

— Машину акуратно виметено й вичищено. Та ку­ди вони дінуться? Ящики з хутром стояли в про­ході, терлися об сидіння й залишили на них фарбу. Я зібрала залишки фарби, дамо на аналіз, але й без нього, гадаю, не помиляюся.