— У вас сьогодні такий вигляд, Віллі, ніби ви ковтнули не шнапсу, а кислого пива, — вгадав настрій слідчого Карл. — Що сталось?

Офіціант уже ніс коньяк і закуски. Кремер налив повні келихи.

— Мені хочеться випити, Віллі! — сказав урочисто. Гауптштурмфюрер стенув плечима.

— Не морочіть мені голову, Карл. Ви ж ніколи не п’єте.

— А сьогодні буду! — засміявся Карл. — У мене є нагода.

— Яка?

— О, це секрет, Віллі…

Чи міг він розповісти Харнаку, що кілька годин тому одержав повідомлення — шифровка вже у Москві. У самій Москві! А може, навіть у Кремлі?

— За успіхи! — підняв келих.

— Ділова операція? — продовжував допитуватись гауптштурмфюрер.

— Надзвичайно вдала! — з пафосом мовив Кремер. — Дай боже, аби завжди було так!

— Нехай вам щастить, — перехилив келих Харнак. — О, що це за коньяк?

— Тримайтесь за мене, Віллі, не пропадете.

— Саме про це я хотів поговорити з вами, Карл, — вимучено усміхнувся Харнак. Йому не хотілось розповідати про свої службові неприємності, але як же знайти зручніший вихід з скрутного становища?

— Бачу, вам легше випити оцту, ніж звернутись до свого друга з проханням, — сказав Карл. Він уже кілька разів позичав гроші Харнаку і був певен — зараз мова знову піде про це. — Мені соромно за вас, Віллі. Вам потрібні гроші?

— Коли б гроші, — зітхнув гауптштурмфюрер. — Справа значно складніша…

— Я можу вам допомогти?.. Заплутались з дівчиськами цього пронози Сливинського?

— Розплутатись там — не така вже й складна справа. Я б зробив це без вашої допомоги.

Харнак розповів історію втечі з гестапівської тюрми небезпечного підпільника. “Молодець Богдан”, — радів Кремер, який знав у загальних рисах цю історію. Запитав діловим тоном:

— Не розумію, при чому тут ви?

— Моєї вини, власне, нема. Та начальство хоче відігратись на комусь. От і причепились — мовляв, я наказав перевести його до окремої камери…

Карл задумався. Він міг зразу ж владнати цю справу через фрау Ірму — дружину губернатора. Та чи варто? Цей Харнак — розумний і небезпечний ворог, і буде краще, коли його перекинуть куди-небудь на Східний фронт. Але ж чи стане краще? По-перше, він, Карл Кремер, позбудеться своєї руки у гестапо, по-друге, можна скористатися з цієї нагоди і…

— Добре, — швидко сказав Карл, — вважаємо цю справу вирішеною. Заради вас, Віллі, я готовий на все… — Побачивши, як зрадів гауптштурмфюрер, додав: — Але послуга за послугу…

— Я зроблю для вас все, що зможу…

— Не треба так багато, Віллі. Я не вимагатиму від вас, щоб ви стрибнули вище голови. Розумієте, у мене тут є дівчина…

— І ви хочете сказати їй “до побачення”, — підхопив Харнак. — Для цього є сотні способів.

— Не поспішайте, Віллі. Навпаки, вона мені подобається. Це — дуже хороша дівчина, та у неї є один недолік. Вона — українка. А мені хочеться, щоб перед шлюбом моя Кетхен принаймні довела свою лояльність і патріотизм. Зараз вона працює на залізниці. Чи не могли б ви порекомендувати її військовому комендантові нашої станції?

— Я зроблю це легко, Карл. Але я не знав, що ви такий скритний. Мати наречену й досі не показати!

— Вона дуже скромна. Та не хвилюйтесь, при нагоді я вас познайомлю. — Карл налив коньяк у келих. — Я наливаю тільки вам, Віллі, бо хочу пограти у покер, а там це протипоказано.

Кремер підсів до столика, за яким грав його вчорашній партнер — моложавий генерал, манери якого виказували кадрового військового. Генерал поводився спокійно і вільно. Навколо нього крутилися військові — оберсти й майори. Як зрозумів Карл з їхніх розмов, дивізія, в котрій служили офіцери, ненадовго зупинилась в місті і скоро вирушить на одну з ділянок Східного фронту. Кремер хотів дізнатися — на яку.

— Дозволите? — запитав він, простягнувши руку за картою. Генерал, як старший за чином, кивнув: вчорашній партнер йому сподобався — грає легко, ризиковано і, головне, не труситься над кожною програною маркою.

Карта не йшла Кремеру. Він спробував виграти на блефі, та у когось з партнерів виявилась сильна комбінація і він здався. Кинув карти, ніби випадково показавши, що не мав навіть жалюгідної пари.

Гра посувалася мляво, та нараз генералові і ще комусь з партнерів пішла карта. Кремер мав лише три шістки, та раптом різко підняв ставку.

— Що ви робите? — прошепотів йому на вухо Харнак. — Вони роздягнуть вас!

Але партнери не ризикнули відповісти — і Карл з сміхом показав їм свою єдину трійку.

— Боже мій! — схопився за голову літній майор. — У мене було п’ять треф!

Генерал не показав своїх карт, та Кремер зрозумів — у нього також була гарна гра.

Деякий час Карлу не йшла карта. І все ж він підвищував ставки і вигравав.

— Вам сьогодні щастить, — зауважив один з партнерів. У відповідь Карл, який саме виграв крупний банк, показав свої карти.

— Чистий блеф! — мовив хтось захоплено.

— З картою кожен виграє, — засміявся Карл, — а спробуйте так…

Наступна здача не дала йому нічого гарного: туз, валет, трійка, шістка і вісімка… Карл не думав вступати у гру, та раптом відкинув чотири карти, залишивши туза. Повільно відкривав прикуп — туз, сімка, ще туз… Яка ж четверта? Обережно підняв і очам не повірив — джокер! Тузове каре!

Напівзаплющивши очі, аби, бодай, не видали, недбало кинув до банку десять марок. Невже ніхто не має гри? Пас, пас… Хтось відповів. І раптом — п’ятдесят зверху. Хто?

Зустрів спокійний погляд генерала. Виходить, і йому прийшла карта. Знизав плечима і підняв ставку ще на п’ятдесят марок. Генерал відповів тим же.

“Заманює, — зрозумів Карл. — Подивимось, як ти зреагуєш на це?” Витяг з кишені бумажник, відрахував двісті марок і кинув на стіл. Сьогодні це була найбільша ставка.

Генерал глянув на Кремера задумливими очима і поставив ще двісті.

— Мені нічого не залишається, як підняти гру ще на п’ятсот, — люб’язно посміхнувся Карл.

— На скільки? — запитав майор з жахом.

— На п’ятсот, — повторив Карл і з задоволенням побачив, що партнер втрачає рівновагу — дістав хусточку й обтер спітніле чоло.

Таких ставок у казано ще ніхто не бачив — навколо столу зібралась цікава юрба. Генерал зітхнув — він повинен був відповісти на ці п’ятсот марок, цього вимагав його престиж. Закривши банк, кинув на стіл карти.

— Королівське каре! — мовив з торжеством.

Карл поклав на стіл три тузи і джокера.

— Я не завжди блефую, гер генерал, — пояснив.

Генерал підвівся.

— Сьогодні я виходжу з гри, — сказав з гідністю. — Фатум!

— Але ж, гер генерал, сподіваюсь, ви не відмовитесь взяти участь у невеличкій вечірці. — Кремер покликав офіціанта, підсунув йому виграні гроші. — Коньяк для панів офіцерів на всі гроші!

Генерал глянув на нього з повагою.

— Ви — людина з розмахом! — сказав. — На жаль, такі зустрічаються тепер все рідше…

Карл був героєм вечора. Він стояв біля буфету в оточенні офіцерів і частував їх шампанським. Розмова точилась про становище на Східному фронті. Офіцери були настроєні оптимістично. Один з них, юнак з вусиками, які ледь пробивалися над губою, говорив з запалом:

— Трагедія Паулюса — цілковите непорозуміння. Винувата російська погода, яка завадила танкам Манштейна прорватись до Волги. Росіян треба бити влітку, і, сподіваюсь, солдати нашої дивізії нарешті промарширують по Московських вулицях.

— Але ж ми дуже далеко від Москви, — остудив його запал Кремер.

— Скоро ми будемо значно ближче до неї.

— Російські простори такі великі, а фронт такий розтягнутий, — хитро примружив очі Карл, — що можна бути і в Росії, і дуже далеко від Москви.

— Наш броньований кулак націлений в саме серце більшовиків, — з п’яною відвертістю сказав літній оберст. — Скільки від Бєлгорода до Москви? — звернувся до товаришів, — Я боюсь надто оптимістичних прогнозів — зараз ситуація трохи інша, ніж у сорок першому році, — та вважаю, що ми дійдемо до Москви за два-три тижні!

“Мало вас били під Москвою — бундючних ослів!” — подумав Кремер і вийшов з юрби. Знайшов Харнака. Той споював якогось літнього штурмфюрера, пояснюючи йому перевагу міцних спиртних напоїв над винами. Коли Віллі починав цю розмову, зупинити його не було жодної змоги. Кремер вже зібрався їхати додому, та раптом побачив на порозі залу двох офіцерів у чорній есесівській формі. Карла хитнуло — один з них був Амрен.