Німець відсахнувся й побіг. Здалеку насварився кулаком, свиснув, підкликаючи коня, і поскакав дорогою, що вела до маєтку.

Пан Тадеуш дивився йому вслід, міцно стискаючи дрючок. Нарешті оговтавсь, озирнувся на Юзефа. Хлопець глянув на нього з жахом.

— Що робити? — схлипнув. — Загинули ми!

— Концтабору не минути… — глухо мовив Свідрак. — І це, прошам пана, буде добре…

— Тікати! — вигукнув Юзеф.

— Куди? — пан Тадеуш відкинув дрючок. — Далеко не втечеш!

Юзеф стояв роздумуючи. Почав тихо, мало не пошепки:

— Треба дістатися до хутора Раупаха. Вони думатимуть, що ми подалися на схід, а це на півдні. Там у мене друг працює, що-небудь порадить.

— Вони шукатимуть нас із собаками, — заперечив Свідрак. — Хоча… — завагався на мить, та рішуче махнув рукою. — Спробуємо випередити. За лісом, у Візельбасі, живуть наші. Якщо вони, зможуть дістати велосипеди…

Юзеф одразу зрозумів його.

— Швидше! — вигукнув. — Наші допоможуть!

Вони побігли до гаю, за яким розкинулось невеличке село Візельбах. Одразу за лісом — ферма, поруч з корівником — барак для східних робітників. Пан Тадеуш ще здалеку побачив знайомого. Той, дізнавшись, у чому справа, заметушився.

— То, прошам пана, ми владнаємо… Один, бачите, стоїть, — вказав на жіночий велосипед, якого залишили біля дверей корівника. — Баронова фройляйн приїхала, я їй заб’ю баки… Де ж узяти другий? Хвилинку… — Гукнув жінку, що стояла біля куреня, пошептався з нею. Та викотила пошарпану машину. — Беріть, але в разі чого — ви їх украли!..

Юзеф схопив велосипед. Знайомий зник у корівнику. Пан Тадеуш зачекав хвилину і скочив на другу машину.

За селом утікачі звернули на лісовий путівець і вискочили до шосе, що вело на південь. Це було ризиковано, та мали надію: поки наглядач поскаржиться, поки почнуть їх розшукувати, — дістануться хутора.

Того дня втікачам щастило. Ще завидна були на місці, і знайомий Юзефа сховав їх у старій клуні. Там і перебули три дні, поки наймит Раупаха збирав їм більш-менш пристойний одяг: у їхньому, подертому та брудному, годі й думати було йти далі.

На четверту добу вночі розпрощалися з земляком і рушили на південний схід. Ішли по можливості лісами, харчувались ягодами й сирими овочами. Шостого дня Юзефові вдалося біля якоїсь лісової садиби підстерегти величезного гусака і скрутити йому шию. Вночі, відмахавши з десяток кілометрів, засмажили гуся на вогнищі. Тоді їм здавалося, що на світі нема нічого смачнішого за це жорстке напівсире м’ясо. Свідрак розділив його на порції: п’ять шматків, загорнутих у брудну газету. Кожний з них міг би з’їсти все це за одним присідом, Юзеф навіть потягся несміливо ще до м’яса, та, зустрівшись поглядом із Свідраком, відсмикнув руку…

Заглибившись у спогади, пан Тадеуш ледь не проминув печеру, про яку йому казав Вєтров. Залишив мішок з вибухівкою і швидко доповз до закапелка, де лежав кашкет. Порода виявилась твердою, ледь піддавалась. Але Свідрак був упертий, махав і махав мотикою, відколюючи по шматочку.

Оця риса характеру пана Тадеуша допомагала втікачам, коли вони, до краю виснажені, вперто йшли на південний схід, до кордонів Чехословаччини, де мали надію натрапити на партизанів. І, певно, дісталися б, коли б не дурна вдача Юзефа. Після “операції з гусаком”, як він напівжартома називав цю крадіжку, хлопчисько знахабнів і, коли пан Тадеуш спав у соняшникових хащах біля невеличкого хутора, влаштував полювання на підсвинка. Втікачів помітила літня німкеня, зчинила галас, і за ними погналися.

Юзеф біг першим. Спочатку їм удалося виграти в переслідувачів мало не кілометр і заховатися в молодому густому гаю. Тут вони круто змінили напрямок, але раптом вискочили на узлісся, за яким лежала широка асфальтована траса. Переслідувачі наближались — нічого не залишалося, як перебігти шосе й шукати порятунку в соняшниках, що тяглися по той бік. Розуміли, що там їх швидко знайдуть, та іншого виходу не було. Побігли.

Щойно Свідрак вискочив на середину асфальтової стрічки, з-за повороту виринув на великій швидкості автомобіль, заскреготав гальмами, обминаючи, і спинився за два десятки метрів. Пан Тадеуш спіткнувся, впав. Хотів підвестися, та не зміг. Лежав на гарячому асфальті й дививсь, як од машини біжить до нього гарно одягнений вгодований німець. Лежав і думав: кінець…. Німець нахилився над ним, запитав співчутливо:

— Що з вами?

З кювета на нього кинувся Юзеф, та німець скрутив хлопця одною рукою.

— Пся крев! — вилаявся Юзеф. — Проклята німецька свиня! — І заплакав од гніву та безсилля.

— Ви — поляки? — запитав раптом польською мовою чоловік. — Це за вами женуться? — махнув рукою в бік лісу, звідки вискочили переслідувачі. Не дочекавшись відповіді, гайнув до машини, дав задній хід, зупинився біля Свідрака. Рвонув дверцята.

— Швидше! — гукнув. — Та швидше ж, кажу вам!

Пан Тадеуш побачив в очах Юзефа відчайдушну рішучість і кивнув. Вони скочили в автомобіль, і машина відразу набрала швидкість.

Проїхали декілька кілометрів мовчки, потім господар автомобіля сказав:

— Я можу висадити вас, де ви забажаєте. Не розпитуючи… Але, думаю, вам краще довіритися мені…

Так сліпий випадок звів їх з Вєтровим. Потім Свідрак з жахом думав: він же міг тоді попросити зупинитись і вийти…

Хтось присвітив ліхтариком, і пан Тадеуш побачив поруч себе кумедне забруднене обличчя Вєтрова. Певно, Юрій витирав піт, бо розмазав пилюку по чолу й щоках. Це робило його схожим на хлопчиська, який щойно одержав стусана від батька. Свідрак усміхнувся і хотів сказати Вєтрову про це, та чомусь сам витер піт з чола і відсунувся, аби Юрій оцінив роботу.

Вєтров узяв мотику і ще кілька разів довбонув, трохи розширивши закапелок.

— Тепер — вибухівку, — сказав і, озирнувшись, посигналив ліхтариком.

Удвох із Свідраком вони акуратно склали в закапелок тротил.

— Певно, вистачить, — задоволено мовив Вєтров, Оглядаючи нагромадження невеличких зеленкуватих кубиків, що зайняли мало не весь прохід. — Тепер давай рахувати…

— Що? — не зрозумів пан Тадеуш.

Вєтров не відповів. Дивився на годинник і беззвучно ворушив губами.

— Я хочу підрахувати, — сказав нарешті, — скільки нам потрібно часу, аби дістатися до виходу.

— І пан Юрій вірить, що нам пощастить урятуватись? — мовив Свідрак з неприхованою іронією.

— Давайте разом поміркуємо, Тадеуше, — не звернув уваги на іронію Вєтров. — По-перше, солдати гналися за Ульманом і не знали, що їх двоє.

— Ви забуваєте про гестапівців, які слідкували за Гібішем і Ульманом від самого селища, — перебив Свідрак. — Вони вже встигли обшукати з собаками все навколо.

— Але чи не припускає пан Тадеуш, — тепер була черга Вєтрова іронізувати, — що собака може не взяти слід чи його загубити?

— Мало надії… — буркнув Свідрак.

— Один — два шанси з тисячі. — Вєтров насунув на лоб кашкета. — Якщо б їх не було зовсім, все одно ми підемо тим же шляхом. Краще вже вмерти в бою, ніж у цій сирій могилі, — мерзлякувато знизав плечима. — Хоч якось продамо своє життя!

— Я не думав про це, — визнав Свідрак.

— Тож рахуватимемо! — блиснув очима Вєтров. — Минуло три з половиною години, як ми вирушили сюди. Півтори години на це, — кивнув на закапелок з вибухівкою, — отже, йшли приблизно дві години. З вантажем. Назад — швидше… Витяг з кишені міну з годинниковим механізмом, поставив стрілки, завів. — Отже, через дві години.

Свідрак глянув на свій годинник. Близько першої ночі. Чи вдасться ще раз побачити сонце? До завалу вийшли швидко й без пригод.

— Я ж казав, — тріумфував Василько, — вони не посміють сунути свого поганого носа під землю.

— Помовч! — поклав хлопцеві руку на плече Свідрак.

Пана Тадеуша не залишало відчуття близької небезпеки, і це робило його зібранішим та обережнішім.

Почали розбирати завал. Серйозність і тривога Свідрака передались поступово іншим — працювали швидко, зосереджено. Раптом Вєтров, який наліг на величезну брилу, зупинив товаришів.