— Швидше, — підігнав його Вєтров, — міна спрацює через сім хвилин…

Минуло кілька секунд, а може, й хвилин — нарешті шепіт Свідрака:

— Все спокійно… Можна виходити…

Він допоміг вибратися спочатку Гібішеві, потім Юзефові та Василькові. Вєтрову спустили вірьовку і ледве підтягли його до отвору. Видершись на поверхню, Юрій запитав Гїбіша:

— Де ми?

Штейгер тицьнув пальцем праворуч:

— Там, за два кілометри, шосе, над ним — вхід до печери.

— Невже ми пройшли два кілометри? — засумнівався Вєтров.

— Розколина вивела нас по прямій…

— На шосе нам виходити не можна… — почав уголос розмірковувати Юрій. — Як же дістатися до міста?

— За тою горою, — вказав ліворуч старий, — залізниця.

— У такому вигляді з’явитися на станцію! — скептично гмикнув Юрій. — Треба помитись і почиститися.

— Тоді ось що… — почав Гібіш, та закінчити не встиг. Земля здригнулася, з горба посипалося каміння, пісок під ногами просів.

— Оце так рвонуло! — захоплено прошепотів Юзеф і штовхнув Василька кулаком у бік.

— Кінець старій керосинці! — підстрибнув той. — Амба!

— Тихше, — спинив хлопців Вєтров. — Ви щось хотіли сказати, товаришу Гібіш?

— На станції працює родич моєї дружини.

— Він зможе переховати вас кілька днів, поки не переправимо в надійне місце?

Старий завагався.

— Але ж гестапівці, напевно, шукатимуть мене. Не виключено, що й у родичів дружини.

— Тоді нам ще сьогодні треба прорватися до міста, Завтра ваше фото матимуть сотні агентів.

Вони спустилися з горба, пройшли видолинком і потрапили на путівець, що вів до залізничної станції. Йшли не стежкою, а. поза кущами, що росли обабіч, рухались безшумно і нагадували тіні. Коли вже підходили до станції, по шосе промчали, виблискуючи фарами, чотири грузовики з солдатами. Отже, уже піднято тривогу і зону заводу оточують есесівці. Треба поспішати…

Родич штейгера зрозумів їх з півслова. Виніс на кухню купу старого одягу, щітку й ваксу для взуття.

— Через вісімнадцять хвилин, — глянув на старовинний дерев’яний годинник, — буде товарняк до Дрездена. Стоятиме півтори хвилини.

Вєтров завагався. Звичайно, було б добре швидко вибратись звідси, але ж небезпечно: нараз помітить кондуктор…

Наче відповідаючи на його думки, родич Гібіша сказав:

— Я розмовлятиму з кондуктором, а ви сідайте у вагони.

— Добре, — згодився не без вагань Вєтров, — але ж ви, — кивнув на хлопців, — вистрибнете на ходу перед містом. Мені з товаришем Гібішем доведеться чекати зупинки. А у вас ноги витримають…

Гібішів родич вимкнув світло й випустив усіх надвір. Вдалині вже постукував товарняк.

Кремер ходив по камері, намагаючись дати лад думкам. Пригадував. Це було зовсім недавно. Випав перший сніг, йому не спалося, підвівся, коли в домі навіть не прокинулась прислуга, вийшов до саду. Стояв на широкій терасі, вибіленій пухнастим снігом. Сніг лежав рівним, незайманим килимом, і лише оці сліди псували все. Отакі ж точнісінько — великі й з двома ялинками, — вони вели від дверей, які з’єднували терасу з покоями фон Вайганга. Кремер подумав: у групенфюрера вже встиг хтось побувати — вікна кабінету світилися.

Карл пішов, залишаючи свої сліди вдвоє менші, — поруч. Ранковий відвідувач фон Вайганга звернув на алею бронзових гномів, пройшов не зупиняючись до флігеля Шрікеля. Карл пам’ятав це абсолютно точно; потім він хотів навіть запитати гауптштурмфюрера, з яким циклопом той товаришує.

Тепер ця картина яскраво ожила в пам’яті Кремера: білий сніг, чорні гноми і сліди з двома ялинками… Невже у фон Вайганга був Гельмут?

“Ну, і що ж! — осмикнув себе Кремер. — Сліди тут і там лише свідчать, що двоє людей носять однакове взуття. Ось і все”.

“Так-то, так, — заперечив самому собі, — але якийсь дивний збіг: величезні сліди і дві ялинки… Хто з оточення групенфюрера носить таке велике взуття?”

Перебрав у пам’яті всіх: охоронців вілли, шоферів, садівника, мешканців флігеля Шрікеля. Ніхто не міг конкурувати з Гельмутом. Розумів: його здогадки побудовані навіть не на піску, і їх би не взяв за основу гіпотези найлегковажніший слідчий, але він не був слідчим, і ніхто не змушував його шукати підтверджень версії. Він просто відчував: щось є в цьому збігові, і, коли це справді збіг, випадковість, доля Карла Кремера не погіршиться і не поліпшиться.

А коли не збіг? Якщо й справді Гельмут був того дня у фон Вайганга? До речі, коли випав перший сніг? Саме того вечора приїздила фройляйн Краузе, а наступного ранку в них з фон Вайгангом відбулася розмова, після якої Карл поїхав у Швейцарію…

Кремер зупинився й ущипнув себе за руку. “Ну і що ж! — знов осмикнув себе. — Подумаєш, якісь сліди…”

Але ж якщо групенфюрер мав розмову з Гельмутом приблизно тоді ж, коли давав завдання і Карлові, то це ставить усе з голови на ноги. Отже, фон Вайганг хоче перевірити його, дізнатися, наскільки можна довіряти Кремерові, — він доручив зробити це Гельмуту і Курту.

Що ж, групенфюрер одержить переконливі докази!

А якщо все це результат надмірної фантазії Карла? Зрештою, він нічим не ризикує: лінія його нинішньої поведінки не відрізнятиметься від уже виробленої. Він лише підкреслюватиме вірність фон Вайгангові, підкреслюватиме тактовно, не переграючи, і тоді козирний туз групенфюрера обернеться на жалюгідну шістку.

І ще — витримати поєдинок з гестапівцями…

Карл простягся на твердому ліжку. Найголовніше тепер — економити сили. Хотів заснути, та не зміг: нерви були напнуті до краю. Лежав, намагаючись не думати про те, що станеться через годину, дві… Раптом сів на ліжку і тихо розсміявся. І як він раніше не помітив цього? Значить, арешт усе-таки здорово вибив його з колії, якщо він не звернув уваги на такий грубий їхній прорахунок. Якщо б його взяли, так би мовити, по-справжньому, обов’язково б уважно обшукали і забрали одяг. Не можна ж назвати обшуком те, що Гельмут у машині спорожнив його кишені. Ні, гестапо не допускає таких прорахунків.

Ця думка заспокоїла Карла, він знов простягся на ліжку, заплющив очі й побачив Катрусю. Вона дивилася на нього серйозно і застережливо, трохи наполохано — темні зіниці її здавалися ще темнішими. Розлучатися з Катрусею не хотілось, та до камери чомусь вбіг Вєтров, за ним — Гельмут. Вєтров ухилився від удару Гельмута і сам ударив його знизу в підборіддя так, що гестапівець упав спиною на залізні двері. Залізо загуло, Гельмут підвівся й гримнув на Карла:

— Виходь!

Карл підхопився. Справді, хтось гримкотить ключем у залізних дверях. Скільки ж він проспав? З отвору під стелею світло не ллється — значить, вечір або ніч.

Відчинились двері, і на тлі залитого електричним світлом прямокутника — постать Гельмута.

— Виходь! — побрязкав ключами. — Швидше!

Кремер, ображено піднявши голову, переступив по ріг. Гельмут мовчки вказав на двері праворуч, в кінці коридора.

Кімната, куди вони увійшли, була велика й темна, з кахельною підлогою та довгою полицею, на якій хтось дбайливо розклав нікельований інструмент. У камінку падали дрова. Перед камінком — два крісла і журнальний столик з розпочатою пляшкою. У кріслі, спиною до Карі, сидів Курт, поруч стояв кремезний есесівець у розтебнутому мундирі.

Кремер зупинився посеред кімнати. Одного погляду було достатньо, аби зрозуміти, куди він потрапив: погано замиті криваві плями на стінах, блискучий інструмент, певно, не для хірурга…

— Підійди ближче, — озирнувся на Карла Курт.

Кремер не зрушив з місця.

— Я хотів би знати, на якій підставі ви затримали мене і привезли сюди?

Гельмут голосно зареготав, та Курт зупинив його нетерплячим жестом.

— От що, наволоч, — мовив мало не ласкаво, — тут запитуватимем лише ми. Раджу бути ввічливим та слухняним і давати вичерпні, правдиві відповіді на всі наші запитання. Ми знаємо, хто ти й для чого їздив у Швейцарію. Але нам необхідно з’ясувати деякі деталі.

— Я готовий відповісти на ваші запитання, панове, — почав Карл, — за умови…