— Хоч за… — почав фон Вайганг, та Кремер перебив його.

— Наскільки мені відомо, — подивився американцеві просто у вічі, — ревізія нашої діяльності не входить у коло ваших обов’язків. Ми домовилися з Селлерсом…

— Ми не можемо купувати кота в мішку, — зробив спробу заперечити Денніс Кларк, та на цей раз тон його не був таким категоричним.

— Хто це — ми? — почав відверто знущатися Карл, не звертаючи уваги на розпачливі жести групенфюрера. — Хокінс повідомив би мене, коли б ви мали такі повноваження.

Американець шморгнув носом, скривився і відступив, прагнучи зберегти пристойність:

— Зрештою, це не має значення. Містер Хокінс довіряє вам, і єдине його бажання…

— Швидше зустрітися з нами? — зареготав Карл.

— Я мрію про зустріч із своїм колегою… — солодко почав фон Вайганг, та Кларк навіть не подивився на нього. Звертався лише до Кремера, наче Карл був тут першою персоною і все залежало лише від нього. Ця неввічливість могла мати погані наслідки, і Карл спробував розрядити атмосферу.

— Як ви гадаєте, через тиждень ми будемо готові? — звернувся до групенфюрера.

Той поважно кивнув. Денніс Кларк у розпачі взявся за голову.

— Вам доведеться брати дозвіл на виїзд у радянського коменданта міста…

“Саме про це й мрію”, — подумав Кремер, та сказав різко:

— По-моєму, ви перебільшуєте можливості росіян. Вони наступають з останніх сил і захлинуться у власній крові.

— Краще переоцінити, ніж недооцінити, — скривився американець. — Через день ви повинні бути готові!

Карл розвів руками і озирнувся на фон Вайганга. Але групенфюрер не підтримав його. Видно, сам чекав і не міг дочекатися від’їзду.

— Якщо потрібно, я дам вам ще десять солдатів, — пообіцяв. — Треба упоратись.

Кремер підвів очі до стелі. Зробив вигляд, що розмірковує. Зрозумів: огинатися небезпечно. Поворушив губами, наче рахував, і згодився:

— Коли додасте солдатів, то встигнемо.

Фон Вайганг задоволено клацнув пальцями.

— Ви супроводжуватимете нас? — запитав Карл американця.

Той кивнув.

— Маєте вироблений маршрут? — нахилився вперед групенфюрер.

— Ми розробимо його разом.

Фон Вайганг наче чекав такої пропозиції. Дістав з шухляди письмового столу карту, розгорнув.

— Наскільки мені відомо, — окреслив м’ясистим пальцем дугу, — ваші війська просуваються до Ельби в цьому напрямку. їхати просто назустріч їм автострадами було б необачливо. Тому я пропоную трохи довший, але певніший шлях. Ми заглиблюємось у Судети і гірськими дорогами просуваємось ось сюди — через Чехословаччину в напрямку “Альпійської фортеці” фюрера.

— Але ж, — зробив спробу заперечити Карл, — ми рушаємо без наказу рейхсфюрера і цим ставимо себе фактично поза законом. Командир будь-якої військової частини може затримати нас.

— Нехай це вас не турбує. — Фон Вайганг поплескав долонею по столу. — Ми маємо документи й розпорядження, що зобов’язують кожного військового начальника, незалежно від рангу, надавати нам усіляку допомогу.

Кремер примусив себе посміхнутися:

— Ви думаєте, це — достатня гарантія?

Групенфюрер похитав головою.

— Зараз ніхто не застрахований від несподіванок, — сказав тверезо, але не стримався, щоб не пожартувати: — Я не хотів би бути акціонером страхових компаній.

— Несподіванок не повинно бути! — Денніс Кларк нахилився над картою, жестом запросивши інших наблизитись. Нігтем окреслив кільце навколо Берліна. — Армії маршалів Жукова й Конєва оточили столицю, — продовжував протокольним тоном. — На півночі зайнято Штеттін, росіяни швидко наступають уздовж узбережжя. На півдні після невдачі ваших військ у районі Герліца росіяни спрямували удар на Дрезден але не можуть швидко розвинути успіх, бо основи їхні сили прикуті до Берліна. І все ж через кілька днів вони будуть тут. Наші війська успішно просуваються на схід, та на півдні складні природні умови дещо за гальмували наступ. Я маю на увазі насамперед рельєф — гори, відсутність достатньої кількості доріг…

— Ну, й треба було очуняти після Арденн, — вставив фон Вайганг з співчуттям.

Кларк зиркнув на нього підозріло, та не прочитав на обличчі групенфюрер а нічого, крім ввічливості і щирої зацікавленості.

— Враховуючи все це, ми повинні якомога скоріше залишити Дрезден і, по можливості обминаючи головні дороги, рушити на захід. Зважаючи на непевність ситуації, пропоную визначити оддалік від населених пунктів місце, де могли б приземлитись наші літаки. Це позбавить нас несподіванок і забезпечить швидке перевезення вантажу та, — ледь помітно вклонився, — вас до місця, визначеного містером Хокінсом,

— О-о! Це найкращий варіант! — вимовляючи ці слова, фон Вайганг не зміг стримати радісну усмішку. Але, намагаючись не виказати свої справжні почуття, провів рукою по обличчю, ніби знімав з нього долонею радість. — У Судетах я маю невеличкий маєток. Будинок, ну й трохи землі навколо…

— Де? — присунув до нього карту Кларк.

— Ось тут, — намалював жирну крапку фон Вайганг, — перед Карлсбадом.

— Посадочний майданчик?

— Для середнього транспортного літака. Поле не ідеальне, але літак сяде.

— Ваша думка? — скосив очі на Кремера американець.

— По-моєму, з пропозицією групенфюрера можна погодитись, — мовив не вагаючись. — Все одно кращого варіанта в нас нема.

Прикинув, що в нього є фора мало не у дві доби. Цього достатньо, аби порадитись з Вєтровим і знайти спосіб зірвати операцію. Але ж він повинен знати най менші деталі плану і, особливо, маршрут до маєтку фон Вайганга.

Карл присунув до себе карту. Потарабанив по ній кінчиками пальців.

— Я цілком згоден з вами, містере Кларк, — сказав, — що нам краще за все уникати автострад і великих шосейних шляхів. Ліпше проїхати зайву сотню кілометрів і обминути контрольні пункти, які поки що існують на магістралях. Будь-які документи й розпорядження не можуть бути зараз достатньою гарантією проти свавільства першого-ліпшого унтерштурмфюрера.

— Ви перебільшуєте, мій друже, — встряв фон Вайганг. — І не забувайте, що ми матимем охорону.

— Нам не вистачало лише зав’язувати бій з есесівським патрулем! — неввічливо буркнув Кремер. Він уперше так грубо і категорично заперечив групенфюрерові, той від несподіванки аж підскочив на стільці. Та Карл одразу підсолодив: — Навряд чи ми знайдемо кращий варіант, ніж запропонований вами, мій генерал, — люб’язно усміхнувся. — І ви, напевно, знаєте всі об’їзні шляхи, якими нам буде зручніше добиратися до маєтку?..

Фон Вайганг озброївся червоним олівцем. Схилився над картою, замуркотів, як вдоволений кіт. Карл уважно стежив за ламаною червоною лінією, що залишалася на карті: запам’ятовував маршрут до найменших деталей, одночасно прикидаючи: буде п’ять вантажних машин. У кожній шофер і троє есесівців. Двадцять солдатів плюс фон Вайганг, Кларк і Дузеншен. У Вєтрова ж четверо плюс він, Кремер. На кожного — четверо есесівців, озброєних автоматами й ручними кулеметами. Доведеться викликати допомогу. Чи встигне Юрій зв’язатися з Центром?

Коли фон Вайганг дотяг свою червону ламану лінію до жирної крапки, якою був позначений маєток, Карл запитав, ніби знічев’я:

— Скільки ви думаєте брати охоронців?

— Двадцяти солдатів, гадаю, вистачить?

— Не всі вони зможуть правильно сприйняти приліт американських літаків. Мені не хотілося б стати свідком небажаних ексцесів…

— Ви пропонуєте зменшити охорону?

— Не треба цього робити, — заперечив Кларк. — За нами вилетять транспортні “юнкерси”. Пілотуватимуть їх льотчики, які добре знають німецьку.

— Це значно полегшує справу! — удав радість Кремер. — Отже, ми виїжджаємо післязавтра о п’ятій ранку і вдень повинні бути на місці. Додайте ще кілька годин на несподівані затримки — викликайте літаки на післязавтрашній вечір. Встигнемо? — глянув на групенфюрера.

— Розрахунок точний, — ствердив той і запитливо втупився в американця. Кларк роздумливо погойдав головою, чомусь скривився, наче Карл бовкнув дурницю, і погодився. Кремерові не хотілося залишати його з фон Вайгангом наодинці — запропонував: