— Я знаю Мерліна вже сімсот років, він…

— Сімсот…

— Не перебивай мене. Він помирав і воскресав тринадцять разів, з’являючись щоразу під новим ім’ям: Сміт, Джонс, Робінсон, Джексон, Пітере, Гаскінс, Мерлін, — тобто сам він не змінювався, змінювалося лише ім’я. Триста років тому я зустрічався з ним у Єгипті, за двісті років перед тим — в Індії. Він весь час перебігає мені дорогу, набрид гірш за гірку редьку. Чаклун з нього нікчемний, знає лише кілька допотопних трюків, і то найпростіших, на щось більше йому бракує кебети. Для провінції він ще сяк-так підходить, ну, сам знаєш, — “тільки один вечір у нас гастролює” і так далі. Але, господи, видавати себе за професіонала, та ще й у присутності справжнього артиста, — це вже занадто. Слухай, Кларенсе, я завжди буду тобі вірним другом, але й ти доведи мені свою вірність. Зроби мені послугу. Скажи королю, що я сам чарівник, великий і неперевершений Ану Брязь-У-Грязь, чаклун над чаклунами, потай готую для його королівства таку неприємність, від якої в усіх аж іскри з очей посиплються, — хай тільки-но послухають сера Кея й завдадуть мені хоч найменшої кривди. Перекажеш це королю?

Сердешний хлопчина насилу спромігся відповісти мені. На нього жаль було дивитись — такий він стояв нажаханий, приголомшений, ошелешений. Однак пообіцяв виконати геть усе, а мене примусив заприсягтися, що я повік буду йому другом і ніколи його не зурочу, не заворожу і взагалі не скривджу. Потім він поплентався геть, тримаючись рукою за стіну, неначе йому паморочилося в голові.

Аж коли він вийшов, я збагнув, що допустився великої необачності. Заспокоївшись, хлопець, звичайно, здивується, чому я, такий всемогутній чарівник, прошу його, дитину, допомогти мені вибратися з в’язниці; він поміркує, зважить, порівняє те з тим — і дійде висновку, що я брехун.

З годину я не знаходив собі місця, кленучи себе за такий промах, аж поки мені раптом не спало на думку, що ці дикуни не міркують, не зважують і нічого не порівнюють, що всі їхні розмови свідчать про нездатність помічати навіть очевидні протиріччя. І я заспокоївся.

Але так уже ми влаштовані: тільки-но заспокоївшись з приводу чогось одного, починаємо непокоїтися з іншого приводу. Я раптом усвідомив, що зробив ще одну помилку — послав хлопця настрахати короля, не придумавши наперед, як я можу здійснити свою погрозу; я не врахував, що люди, які ревно й беззастережно вірять у чудеса, так само ревно й беззастережно прагнуть побачити їх. А що як вони зажадають, щоб я показав їм якийсь невеличкий зразок свого мистецтва? Що як мене спитають, яке лихо я наміряюся на них напустити? Так, я схибив, слід було спершу це “лихо” придумати. Що ж робити? Що сказати їм, щоб виграти трохи часу? Розпач знов охопив мене, глибокий, безмірний розпач. Ось чути кроки… Вони наближаються. Думай же, бо через хвилину буде пізно… Є, придумав! Тепер усе гаразд.

Я зіграю на затемненні сонця. В останню мить я згадав: Колумб, чи Кортес, чи хтось інший із тієї братії, потрапивши в руки дикунам, скористався із затемнення як з козирного туза і врятував свою шкуру[19]. Цей козир виручить і мене, і я не викраду навіть чужу ідею, бо застосую її майже на тисячу років раніше, ніж той мудрагель!

Кларенс, пригнічений, нещасний, увійшов і сказав:

— Я поспішив з донесенням до нашого володаря короля, і він одразу прийняв мене. Від слів твоїх у нього затремтіли жижки, і він хотів був звеліти, щоб тебе негайно звільнили, убрали в найдорожчі шати й помістили в достойних тебе покоях. Аж тут увійшов Мерлін і все зіпсував. Він почав переконувати короля, що ти несповна розуму і сам не тямиш того, що бевкаєш, а своєю погрозою лише напускаєш ману.

Вони довго сперечались, та врешті Мерлін глумливо зауважив: “А чому він не назвав того лиха, яке готує нам?

По правді кажу тобі: тому, що він не може його назвати”. Цими словами він заткнув королю рота, і тепер, змушений супроти своєї волі і з великою нехіттю вчинити з тобою нечемно, король благає тебе зглянутися на його скрутне становище й назвати лихо, яким ти погрожуєш, — сказати, в чому воно полягатиме й коли має статися. І прошу тебе, не зволікай, бо зволікаючи, ти подвоїш і потроїш небезпеку, що нависла над тобою. О, будь розважливий — назви те лихо!

Я помовчав, щоб надати своїй відповіді більшої ваги, а тоді спитав:

— Скільки часу просидів я в цій ямі?

— Тебе кинули сюди вчора наприкінці дія. А тепер дев’ята ранку.

— Невже? Виходить, я добре виспався. Вже дев’ята ранку! А тут темно, як опівночі. Отже, сьогодні двадцяте число?

— Так, двадцяте.

— І завтра мене мають спалити живцем?

Хлопець здригнувся.

— О котрій годині?

— Точно опівдні.

— Ну, гаразд, тоді перекажеш королю ось що.

Я замовк і цілу хвилину простояв перед хлопцем у зловісному мовчанні, а потім заговорив низьким, розміреним, загробним голосом, вимовляючи слова дедалі лункіше, урочистіше, аж доки досяг громового апогею, — я ще зроду не говорив так переконливо і так красномовно:

— Іди до короля й скажи йому, що завтра опівдні я занурю цілий світ у мертвий опівнічний морок; я загашу сонце, й воно не світитиме більше ніколи; плоди земні загинуть без світла й тепла, й люди на землі, всі без винятку, вимруть з голоду!

Хлопець зомлів, і мені довелося самому винести його за двері. Я передав його солдатам і повернувся до своєї в’язниці.

В тиші й темряві уява моя почала брати гору над розсудливістю. Від самого тільки знання якогось факту людині ще не холодно й не жарко, її кидає то в жар, то в холод аж тоді, коли вона починає уявляти собі цей факт. Одне діло — почути, що когось штрикнули ножем у серце, й зовсім інше — побачити це на власні очі. В тиші й темряві посилене грою уяви усвідомлення того, що мені загрожує смертельна небезпека, ставало дедалі гострішим, і я відчував, як кров холоне в моїх жилах і весь я леденію.

Але благословенна природа і тут не підводить: ртуть у термометрі людського єства, впавши до певної точки, починає підійматися знову. Народжується надія, а разом з нею й бадьорість, і людина знаходить собі раду, якщо тільки це можливо. Врешті така зміна сталася й зі мною, і я відразу підбадьорився. Я сказав собі, що затемнення сонця неодмінно врятує мене, а до того ж зробить наймогутнішою людиною в королівстві; і незабаром ртуть у моєму термометрі підскочила вгору, а всі тривоги мої розвіялися. Я став найщасливішою людиною в світі. Я вже навіть нетерпляче дожидав завтрашнього дня, мені кортіло потішитися своїм торжеством, викликати шанобливий жах і захват цілого народу. Крім того, я знав; що матиму з цього і практичну користь.

Тим часом десь у глибині моєї свідомості зродилась і поволі утверджувалася думка про ще одну можливість: коли ці забобонні люди почують, яким лихом я їм погрожую, вони злякаються й схочуть якось порозумітися зі мною. Тож почувши кроки, що наближалися, я сказав собі: “Ладен закластися, що мені пропонуватимуть компроміс. Що ж, як умови мене влаштують, я погоджусь. А як ні — не поступлюся й доведу гру до кінця”.

Двері відчинились, на порозі з’явилися воїни, і старший сказав:

— Вогнище готове. Ходім!

Вогнище! Сили покинули мене, і я мало не впав. У таку хвилину важко взяти себе в руки, — перехоплює в горлі, забиває дух, — але я все ж таки спромігся вимовити:

— Це помилка. Страту призначено на завтра.

— Наказ змінено: страту перенесено на сьогодні. Ну, мерщій!

Я пропав. Тепер уже ніщо не врятує мене. Приголомшений, очманілий, я втратив владу над собою, поткнувся сліпо в один куток, потім у другий, і тоді воїни схопили мене, витягли з камери, поволокли покрученими підземними переходами і врешті виштовхнули вгору, на сліпуче денне світло. Опинившись на просторому внутрішньому дворі замку, я здригнувся, бо відразу побачив укопаний посеред двору стовп, купу хмизу під ним і поряд — ченця. З усіх чотирьох боків амфітеатром здіймалися лави, заповнені глядачами в барвистих уборах. Найпомітнішими серед глядачів були, звичайно, король і королева, які сиділи на своїх тронах.