Паккард не звернув на нього ніякої уваги; почепив ліхтаря на гвіздок і пішов саме туди, де я причаївся в пітьмі, подавши Білові знак іти за ним. Я швиденько посунувся задки кроків на два, але пароплав так перехилився набік, що я не встиг відсторонитися вчасно і, щоб вони на мене не наскочили й не впіймали, заліз у верхню каюту. Джейк Паккард посувався помацки в темряві, а коли добрався до моєї каюти, сказав:

— Сюди. Йди сюди.

Він увійшов, а Білл за ним. Але перш ніж вони увійшли, я вже заліз на верхню койку, забився у самий куток І дуже шкодував, що не чкурнув звідси геть. Вони стояли поруч, тримаючись руками за край койки, і розмовляли. Я їх не бачив, але знав, де вони, бо від них тхнуло віскі. Ото добре, думаю собі, що я не пив віскі, а хоч би й випив — то дарма! Вони б мене однаково не пронюхали, бо я й не дихав — такий був наляканий. Та й хто б же міг дихати, слухаючи таку розмову? Вони розмовляли тихо й серйозно. Білл хотів убити Тернера. Він сказав:

— Він нахваляється, що викаже нас, то й викаже! Якби ми навіть погодилися віддати йому наші пайки, то хіба тепер, по сварці, це допоможе? Та ще й після того, як ми його почастували! їй-богу, він викаже нас, це вже напевно! На мою думку, краще його порішити.

— І я за те, — дуже тихо відповів Паккард.

— Сто чортів! А я був подумав, що ти проти. Ну й гаразд. Ходімо ж та й пристрелимо його!

— Зачекай-но хвилинку, я ще не все сказав. Вислухай мене. Застрелити — то діло хороше, але можна зробити все й тихенько, якщо вже кого спекатися треба! Ось що я хочу сказати: ну, на якого біса ми самі собі зашморг на шию накидатимемо, коли можна зробити те, що ти надумав, так, що й комар носа не підточить, і нічим не ризикуючи. Правду я кажу?

— Авжеж, правду! Та тільки як те зробити?

— Дуже просто! Я думаю так: ми понишпоримо тут по закутках, позбираємо все, що позалишалося по каютах, потім зліземо на берег і сховаємо нашу здобич. А тоді підождемо. Ручуся тобі — не мине й двох годин, як пароплав розпадеться й потоне. Втямив? Негідник потоне разом з ним, і хай нарікає на себе самого. Думаю, це багато краще, ніж убивати. Взагалі мені не хочеться вбивати людину, коли можна обійтися й без цього. Вбивати — діло дурне і грішне. Ну, то як же? Згода чи ні?

— Хай і так! Мабуть, твоя правда. А що, як пароплав не розпадеться й не потоне?

— Таж ми можемо зачекати годин зо дві й подивитися, що воно буде. То як же?

— Ну гаразд, ходімо!

Вони пішли, і я виліз. Весь вкритий холодним потом, поплазував я до носа пароплава. Там було темно, як у могилі, та тільки-но я прохрипів пошепки: «Джіме!», як він коло самісінького мого ліктя озвався якимось ніби стогоном, і я сказав йому:

— Мерщій, Джіме! Немає коли охати! На пароплаві ціла зграя вбивць, і якщо ми не відшукаємо їхнього човна та не пустимо його вниз за водою, щоб вони не змогли втекти звідси, то одному з них прийдеться гірко. А знайдемо човна, то всі вони, вважай, у пастці, — їх забере шериф. Швидше повертайся! Я огляну лівий борт, а ти — правий. Починай з того місця, де наш пліт, і…

— Ох, боже ж мій, боже! Наш пліт? Немає плоту… він одірвався та й поплив геть! А ми тут залишилися!..

Мені аж дух перехопило, я ледве встояв на ногах. Лишитися на розбитому пароплаві, та ще й з цими розбишаками! Але скиглити було ніколи. Тепер хай там що, а мусимо знайти того човна — він нам самим потрібний. Тож ми рушили вздовж правого борту, самі тремтимо та трясемося, насилу доповзли до корми — здавалося, йшли туди цілий тиждень. Човна й сліду нема. Джім сказав, що навряд чи й зможе йти далі; зі страху ноги йому підгинаються, — геть розм'як. А я підганяв: все одно треба йти, бо, якщо не втечемо звідси, добром це не скінчиться, то вже певно. І ми полізли далі. Почали шукати кормової частини рубки і знайшли її, а тоді, чіпляючись за ляди та перелазячи помацки від однієї ляди до другої, добралися нарешті до заскленої стінки стернової рубки, що одним краєм була вже в воді. Тільки-но ми підлізли впритул до дверей рубки, зирк — аж там човен! Хоч і темно було, а я його таки вгледів. Ех, і зрадів же я! Як оком змигнути був би я вже в тому човні, але враз двері відчинились. Один розбійник вистромив голову кроків за два від мене, і я подумав: отепер мені кінець, але він сховав назад голову й гукнув:

— Прибери цього клятого ліхтаря, Білле!

Він кинув у човен торбину з якимись речами, далі вліз у нього сам і сів. То був Паккард. За ним вийшов Білл і теж сів у човен. Паккард мовив стиха:

— Готово! Відчалюй!

Я вчепився за виступ, щоб не впасти, так раптом знесилився. Але Білл сказав:

— Стривай, ти його обшукав?

— Ні. А ти?

— Ні. Оце так! А він же дістав свою пайку, вона при ньому.

— Ну, то вернімося. На біса тягти з собою якийсь мотлох, а гроші залишати!

— Послухай, а він не здогадається, що ми замислили встругнути?

— Може, й не здогадається. Так чи інак, а його гроші треба забрати. Ходімо!

І вони вилізли з човна й вернулися до каюти. Двері за ними самі причинилися, бо пароплав перехилився на цей бік. За півсекунди я вже був у човні, слідом за мною стрибнув і Джім. Я вихопив ножа, перерізав линву, і нас понесла течія.

Ми не торкалися весел, не зважувалися. говорити навіть пошепки, ледве дихали. Ми хутко пливли за водою, у мертвій тиші промчали повз барабан, далі повз корму, а ще за одну-дві секунди опинилися ярдів за сто від розбитого пароплава; темрява поглинула його, і нічого не було видно; тепер ми знали, що небезпека минула.

Коли ми відпливли від того пароплава на три-чотири сотні ярдів униз за течією, то побачили ліхтарика, що іскрою блимнув на мить у дверях рубки, і ми збагнули, що шахраї метнулися до свого човна. Отепер вони почали розуміти, що опинилися в такому ж безнадійному становищі, як і Тернер.

Тут Джім узявся веслувати, й ми погналися навздогін за нашим плотом. Аж тепер я вперше пожалкував отих негідників — мабуть, раніше я не мав на те часу. Мені спало на думку, як же воно страшно, навіть для вбивць, потрапити в таку безвихідь. Я сказав сам до себе: хто його зна, адже ж я й сам можу стати колись убивцею, — а як же я почуватиму себе тоді в такій скруті? Тому я сказав Джімові:

— Тільки-но побачимо на березі світло, відразу ж пристанемо ярдів на сто вище або нижче, в такому місці, де можна добре сховатися тобі разом із човном; а тоді я піду на вивідки і наплету там чогось, щоб послати людей на підмогу тим розбишакам. Нехай вирятують їх з біди, щоб їх можна було повісити згодом, коли настане їхній час.

Проте задум мій не здійснився; незабаром знову зірвалася буря, цього разу ще більша. Дощ репіжив, як з відра, і ніде на березі не блимало ані вогника, — мабуть, усі вже поснули. Ми мчали вниз річкою й пильнували, чи не покажеться десь вогник або наш пліт. Так минуло багато часу, і нарешті дощ ущух, але небо було ще захмарене й зрідка блискало; аж раптом блискавка освітила якусь темну річ, що пливла попереду нас; ми — швиденько туди.

То був наш пліт. Ех, та й зраділи ж ми, коли знову на нього перелізли. Скоро ми помітили попереду вогник, що блимав на правому березі річки. Я сказав, що поїду на той вогник. Човен був до половини навантажений здобиччю, що її награбували розбійники з розбитого пароплава. Ми покидали все жужмом на пліт, і я наказав Джімові пливти далі, а коли він побачить, що вже проплив миль зо дві, засвітити ліхтаря і не гасити його, поки я повернусь; потім я взявся за весла й рушив туди, де блимав вогник. Коли я підплив ближче, то побачив ще три-чотири вогники на схилі пагорка. То було містечко. Я покинув веслувати трохи вище того місця, де світилося, й пустив човна за водою. Порівнявся я з вогником і побачив, що то світиться ліхтар на великому поромі. Я об'їхав пором навкруги і все дивлюся, де ж то може спати сторож; нарешті мені пощастило відшукати його на носі порома, — він сидів на бітенгу, похиливши голову на коліна. Я штурхонув його разів зо два в плече й почав ревти.