— Бідолашний Вільям, хоч і гризе його скорбота, а серце має золоте — завжди вболіває за інших. Підказує мені, що слід усіх запросити на похоронну церемонію — йому хочеться, щоб усі прийшли. Проте надаремне він тим піклується, я попередив його бажання.

Та й знову заходився молоти язиком — спокійнісінько ліпить та й ліпить ті «похоронні оргії», хоч ти йому вогню прикладай! Аж за третім разом спинився та й мовить:

— Я кажу «оргія» не тому, що це загальновживаний вислів, аж ніяк — загал здебільша вживає слово «церемонія», — однак саме «оргія» точніший вислів. В Англії тепер ніхто вже не каже «церемонія». У нас в Англії всі кажуть тільки «оргія». «Оргія» — краще казати, бо воно за змістом ближче до дійсності. Це слово походить від грецького «орго», цебто «зовнішній», «відкритий», «прилюдний» та староєврейського «гізум» — «садити», «закопувати»; звідси — «ховати». Отож, як бачите самі, «похоронна оргія» — це відкритий, Привселюдний похорон.

Такого зуха світ не бачив! Ну, тут чоловік із вольовим підборіддям пирснув зі сміху просто йому в обличчя. Всім стало дуже ніяково. Всі загомоніли:

— Що вам, лікарю?!

А Ебнер Шеклфорд сказав:

— Та що вам, Робінсоне, невже ви ще й досі нічого не чули? Це ж Гарві Вілкс.

Король приязно всміхнувся й, простягаючи лікареві своє ручисько, сказав:

— То це ви щирий друг і зцілитель мого бідолашного брата? Я…

— Геть руки! — скрикнув лікар. — І це ви — англієць?! Та паскуднішої підробки мені ще не доводилося чути! Ви брат Пітера Вілкса? Ви — шахрай, ось ви хто!

Що тут зчинилося! Всі обступили лікаря, намагаючись його уговтати, намагаючись його переконати, що Гарві сто разів уже довів, що він і справді Гарві, що він кожного знає на ім'я, знає навіть назви всіх собак у місті, й усі просили його і благали не ранити серця Гарві та серця бідних дівчаток. Та все даремно! Лікар затявся і сказав, що людина, яка видає себе за англійця, але розмовляє замість англійської мови якимось жаргоном та верзе казна-що, — справжній дурисвіт і брехун. Сердешні дівчата почіплялися на короля та дрібними сльозами вмивалися; раптом лікар повернувся до них і почав говорити:

— Я був другом вашому батькові, і вам я також друг; застерігаю вас тепер, як друг і чесна людина, котра хотіла б вас захистити й допомогти, щоб ви не набралися лиха та в клопіт не вскочили: відійдіть ви від цього негідника! Не майте з ним ніяких справ, з оцим невігласом та волоцюгою, що видає своє ідіотське блягузкання за грецькі та єврейські слова! Та він же знахабнілий дурисвіт — десь нахапався якихось імен та фактів і приперся з ними сюди, а ви вважаєте все це за докази та дозволяєте морочити себе за допомогою цих ваших вельми довірливих приятелів, яким слід би краще на людях розумітися. Мері Джейн Вілкс, ви знаєте, що я вам друг, і то друг некорисливий. Послухайте мене! Прошу вас, женіть цього безчесного махляра в потилицю. Ну, то як же?

Мері Джейн випросталася — і світе мій, яка ж вона була в цю мить гарна! — та й каже:

— Ось моя відповідь, — та й узяла зі столу торбину з грішми і, передаючи її королеві до рук, сказала: — Візьміть ці шість тисяч доларів та покладіть їх для мене й моїх сестер куди хочете, і ніяких розписок нам не треба.

Потім вона обняла короля з одного боку, а Сьюзен та Заяча Губа — з другого. І враз усі почали плескати в долоні та тупати ногами, знялася справжня буря, а король тим часом задер голову й гордо посміхнувся. Лікар лиш кинув:

— Гаразд, я умиваю руки й за наслідки не відповідаю. Проте попереджую вас усіх: настане час, коли вас палитиме сором на саму згадку про цей день!

І він пішов.

— Гаразд, лікарю, — кинув король глузливо йому навздогін, — тільки-но почне палити сором, ми вас гукнемо!

Тут усі зареготали й сказали, що він дуже підкусив пана лікаря.

Ну, отож, коли всі розійшлися, король запитав у Мері Джейн, чи є в них вільні кімнати, і вона сказала, що в господі є тільки одна вільна кімната, в якій вона примістить дядечка Вільяма, а своєю власною поступиться дядечкові Гарві, бо її кімната трохи більша, сама ж вона піде до сестер і спатиме на розкладному ліжку; а на горищі є ще маленька комірчина, де лежить солом'яник. Король вирішив, що на солом'янику буде дуже зручно лакеєві — тобто мені.

Пішли ми з Мері Джейн нагору, й вона показала своїм дядькам ті кімнати; покої були скромні, проте затишні. Вона обіцяла забрати свої сукні та інший дріб'язок, якщо все те заважатиме дядечкові Гарві, але він сказав, що не заважатиме. Сукенки порозвішувано було на стіні, а перед ними, запинаючи їх, висіли ситцеві завіски, що спадали аж до самої підлоги. В одному кутку стояла стара скриня, в другому — футляр із гітарою, крім того, там була ще сила всіляких дрібничок, якими дівчата так люблять оздоблювати свої кімнати. Король зауважив, що з цим дріб'язком буде затишніше та приємніше, отже, не треба його чіпати. Герцогова кімнатка була невеличка, але дуже зручна, як і моє горище.

В них була прохана вечеря, і знову поприходили ті самі чоловіки й жінки, що були й уранці; я стояв позаду короля та герцога, чекаючи на їхні розпорядження, а решті гостей слугували негри. Мері Джейн сиділа на хазяйському місці, побіч Сьюзен, і бідкалася, що печиво було невдале, несмачні були маринади, а смажені курчата вийшли такі тверді, що їх і не вгризеш, та ще говорила багато пустих слів, до яких завжди вдаються господині, щоб витягти з присутніх компліменти; а гості ж наперед знали, що вечеря буде розкішна, тож і почали все хвалити, кажучи: «І як ото вам пощастило так чудово загнітити печиво?», або: «Скажіть, коли ласка, де ви добули такі надзвичайні пікулі?» — і отак цілий вечір товкли воду в ступі, як то воно ведеться за вечерею, — ви ж і самі гаразд те знаєте.

Коли все те скінчилося, я та Заяча Губа повечеряли на кухні недоїдками, а інші тим часом допомагали неграм прибирати зі столу й мити посуд. Заяча Губа взялася розпитувати мене про Англію і трохи не загнала мене на слизьке.

— Ти коли-небудь бачив короля? — питає вона.

— Це ж бо якого? Вільгельма Четвертого? Ну, звісно, він до нашої церкви вчащає.

Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:

— Як… увесь час?

— Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої — по другий бік амвона.

— Я гадала, що він живе в Лондоні.

— Авжеж, там. А де ж йому жити?

— Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?

Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же, — треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:

— Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.

— Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.

— Тю! А хто сказав, що на морі?

— Хто? Ти сказав.

— Ніколи не казав.

— Ні, сказав!

— А от і не казав!

— Ні, сказав!

— Ніколи я такого не казав.

— Ну, гаразд, то що ж ти сказав?

— Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі, — ось що я казав.

— Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?

— Слухай-но, — кажу я, — чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?

— Атож.

— Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?

— Звісно, що ні.

— Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.

— А як же він їх приймає?

— Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі, — а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.

— Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.