Цього дня Томові дісталося стільки штовханів і поцілунків, — вони чергувалися з змінами настрою тітки Поллі, — що їх вистачило б на цілий рік, і йому іноді здавалося, що штовхани навіть сильніше, ніж поцілунки, відбивали тітчину любов до нього і подяку богові.

У цьому й полягала велика таємниця Тома: він задумав повернутися додому разом із своїми піратами і бути присутнім на власному похороні. Вони в суботу допливли на колоді до міссурійського берега, вийшли на п'ять-шість миль нижче свого містечка, переночували в сусідньому лісі, вдосвіта пробралися задвірками до церкви і добре виспалися на церковних хорах, серед хаосу поламаних лав.

У понеділок вранці за сніданком тітка Поллі й Мері були надзвичайно добрі до Тома і охоче задовольняли всі його бажання. Розмов за столом було багато — далеко більше, ніж завжди. І тітка Поллі між іншим сказала:

— Бачиш, Томе, це може й дуже цікаво — примусити всіх мучитись майже цілий тиждень, аби тільки вам, хлопцям, було весело; але мені дуже сумно, що в тебе таке зле серце і що ти так мало мене любиш. Якщо ти міг перепливти річку на колоді, щоб бути присутнім на власному похороні, ти міг би завітати й додому, щоб дати мені якийсь знак, що ти не вмер, а тільки втік.

— Так, ти міг би зробити це, Томе, — додала Мері. — І я думаю, що ти зробив би, якби подумав про це.

— Правда, Томе? Зробив би? — спитала тітка Поллі, і з її обличчя було видно, що їй дуже хочеться, щоб це було саме так. — Ну, скажи, надіслав би ти звістку, якби це спало тобі на думку?

— Я… не знаю… Це ж зіпсувало б усю нашу гру.

— Ох, Томе, а я сподівалась, що ти хоч трохи любиш мене! — зажурено сказала тітка Поллі, і від її тону хлопцеві стало ніяково. — Якби ти хоч трохи подумав про це, — не кажу вже — зробив…

— Ну, тітко, це ще нічого, — заступилася Мері. — Адже Том такий божевільний; він завжди квапиться, йому ніколи думати.

— То ще гірше! Сід подумав би. Сід прийшов би і сказав би, що він живий. Ох, Томе, колись ти пошкодуєш, що не старався хоч трохи любити мене. Пошкодуєш, але буде пізно.

— Ну, годі, тітонько, ви ж знаєте, що я люблю вас, — сказав Том.

— Я знала б краще, коли б це було хоч трохи видно з твоїх вчинків.

— Я, тітко, дуже шкодую, що не подумав про це, — сказав Том спокутливим тоном. — Зате я принаймні бачив вас уві сні. Хіба ж це нічого?

— Правда, це не так багато: адже і кішка іноді може уві сні щось побачити; а все ж таки краще, ніж нічого.

— Що ж тобі снилося?

— А ось що. У середу ввечері мені снилося, що ви сидите отам біля ліжка, а Сід коло дерев'яного ящика, а Мері біля нього…

— Що ж, ми так і сиділи. Ми завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч трохи згадав про нас уві сні.

— І ще мені снилося, що мати Джо Гарпера була тут.

— А вона ж таки справді була тут! Що ж тобі ще снилося?

— О, багато чого! Але тепер це як у тумані.

— Ну, спробуй пригадати! Можеш?

— Ще мені снилося, що вітер, вітер потушив…

— Пригадай, Томе! Вітер щось потушив… Що ж він потушив?

Том притиснув пальці до лоба, ніби дуже замислившись, і після хвилини тривожного чекання сказав:

— Пригадав! Пригадав-таки! Вітер потушив свічку.

— Боже мій! Далі, Томе, далі!

— Чекайте, дайте пригадати… Ага, ви сказали, ніби вам здається, що ці двері не зачинені.

— Так самісінько я і сказала. Пам'ятаєш, Мері? Ну, далі!

— А потім… а потім… Ну, я не зовсім певний, але мені здається, ніби ви послали Сіда, щоб він… щоб він…

— Ну? Ну? Куди послала Сіда? Куди? Куди?

— Ви послали його… ви…. о, ви послали його… зачинити двері.

— О, боже мій! В житті своєму не чувала нічого подібного! От і не вір після цього снам. Зараз же побіжу розказати про це місіс Сіріні Гарпер. Подивимось, чи буде вона після цього плести всякі дурниці про забобони. Розказуй же, Томе, що було далі!

— О, тепер, тітко, я все бачу виразно, як ясного дня! Потім ви сказали, що я не поганий, а тільки… пустун і шибайголова і що з мене нічого питати, бо я винуватий не більше, ніж… лоша, чи що…

— Так, так, я так і сказала. Ох, ти, господи! Ну, що ж далі, Томе?

— Потім ви заплакали.

— Саме так. Заплакала, і не перший раз. А потім?

— А потім і місіс Гарпер заплакала і сказала, що Джо теж хороший… і як їй шкода, що вона побила його за вершки, які вона сама ж і вилила.

— Томе, дух божий зійшов на тебе! То був віщий, пророчий сон! Господи, боже мій! Розказуй далі!

— А потім Сід сказав… він сказав….

— Я, здається, нічого не говорив, — сказав Сід.

— Ні, Сіде, ти говорив, — сказала Мері.

— Помовчіть, і не заважайте Томові! Що він сказав, Томе?

— Він сказав… що сподівається, що на небі мені буде краще, ніж тут, на землі. Але, коли б я був краще поводився…

— Чи ви чуєте? Це ж достеменні його слова.

— І ви йому веліли мовчати.

— Слово честі, веліла. Ні, тут був ангел. Це ангел усе зробив!

— Потім місіс Гарпер говорила про те, як Джо стріляв з пістолета, а ви їй розповіли про кота Пітера і про «болевгамовувач».

— Справді! Справді!

— А потім ви довго говорили, як нас шукали в річці… і що в неділю по нас правитимуть панахиду. А потім ви з місіс Гарпер стали обійматися і плакати, а після того вона пішла…

— Саме так воно й було. Вірно це, як те, що я сиджу на цьому місці! Якби ти сам усе бачив і чув своїми вухами, Томе, ти не міг би розповісти докладніше. Ну, а потім що було?

— Мені здається, що потім ви молилися за мене… і я бачив вас і чув кожне ваше слово. І ви лягли спати, а мені стало вас так жаль, що я взяв і написав на шматку кори: «Ми не вмерли, ми тільки втекли і стали піратами» і поклав кору біля свічки; і такі ви добрі були уві сні, що я підійшов, схилився і поцілував вас у губи.

— Справді, Томе, справді? Ну, за це я тобі все прощаю.

І вона схопила Тома в обійми й стиснула його так, що він відчув себе останнім негідником.

— Це було дуже мило, хоч це був тільки… сон, — зазначив Сід, ніби сам до себе.

— Мовчи, Сіде! Людина робить уві сні те саме, що вона зробила б і наяву. Ось тобі велике яблуко, Томе! Я зберегла його на той випадок, коли ти знову повернешся додому. А тепер ідіть до школи… Дяка богові, що він зглянувся на мене і повернув мені тебе, бо він милосердний і довготерпеливий і, коли він бачить, що хтось заслуговує на ласку, тому він дарує її на цьому і на тому світі… Йдіть же до школи, Сіде, Мері, Томе, ідіть мерщій, бо ви забарилися…

Діти вирушили в школу, а старенька пішла до місіс Гарпер розповісти дивовижний сон свого племінника і посміятися з її невір'я в чудеса. Сід визнав за краще не висловлювати того, що він думав, ідучи з дому. А думав він ось що:

«Тут щось не те. Хіба можна бачити такий довгий і доладний сон — без єдиної помилки?»

Яким героєм став тепер Том! Він не стрибав і не крутився, а поводився з гідністю, як і личить піратові, що почуває на собі всі погляди людей. І, справді, це було так: він намагався вдавати, ніби не помічає поглядів юрби і не чує шепоту, але в душі він був дуже радий. Менші хлоп'ята бігали за ним слідом, пишаючися з того, що їх бачать разом з ним і що він дозволяє їм бути біля себе, ніби він барабанщик на чолі процесії або слон на чолі звіринця, що вступає до міста, його однолітки вдавали, ніби нічого не знали про його відсутність, а все ж таки страшенно заздрили йому. Вони віддали б усе на світі, щоб мати таку смагляву шкіру і блискучу славу, але Том не зрікся б ні того, ні другого, навіть коли б йому запропонували натомість цілий цирк.

У школі учні так пишалися ним і Джо Гарпером, і в їхніх очах було видно таке промовисте захоплення героями, що ті стали нестерпно задаватися. Вони почали розповідати свої пригоди школярам, які жадібно прислухалися до кожного їхнього слова, але саме тільки почали: з такою багатою фантазією, як у них, можна було вигадувати без кінця дедалі нові подвиги. Коли ж, нарешті, герої витягли з кишень свої люльки і заходилися пихкати ними з байдужим виглядом, вони досягли вершин пошани.